Поліна завжди була слухняною донькою. Вона першою приходила на допомогу батькам, коли ті хворіли, організовувала родинні свята й щомісяця відкладала частину своєї зарплати на їхні потреби. Останні три роки вона навіть налаштувала автоплатіж: щомісяця вісім тисяч гривень автоматично надходили на мамину банківську картку. Ці гроші йшли на комунальні послуги, ліки й маленькі радощі — похід у кафе чи кіно.
Поліна ніколи не сприймала ці витрати як тягар. Для неї турбота про батьків була такою ж природною, як дихання. Проте її брат Кирило був повною протилежністю. Видний чоловік 36 років. Він мешкав у сусідньому районі, але навідувався до батьків від сили раз на пів року. Дзвонив рідко, а якщо й приходив, то завжди з пустими руками.
— Сам ледве зводжу кінці з кінцями, — без кінця нарікав він, хоча працював у великій будівельній компанії й мав пристойну зарплату. Усі гроші, за його словами, йшли на кредити, іпотеку й оплату приватного дитячого садка для дитини.
Дивно, але батьки завжди його підтримували.
— Кирилу важко, — зітхала мати. — Він крутиться, як може.
А у Поліни давно склалося враження, що брат просто вправно прикривається своєю вічною зайнятістю. Він майстерно уникав відповідальності за батьків, знаючи, що сестра все візьме на себе.
Коли батько, Геннадій Михайлович, захворів, саме Поліна взяла відпустку власним коштом і два тижні практично жила в лікарні. Вона знайшла хорошого лікаря, оплатила додаткові обстеження й курси масажу.
Кирило за цей час навідався лише двічі й кожного разу ненадовго, хвилин на тридцять, просто «провідати». Коли батька виписали, саме Поліна організувала й оплатила реабілітацію вдома.
Одного вечора, завітавши до батьків з пакунками продуктів, Поліна відразу помітила якусь дивну напруженість у їхній поведінці. Мати, Алла Сергіївна, метушилася більше, ніж зазвичай, а батько уникав її погляду.
— Щось трапилося? — запитала Поліна, розкладаючи продукти по поличках у холодильнику.
— Ні, все добре, — занадто швидко відповіла мати. Але її голос здригнувся.
— Мамо, я ж бачу, що вас щось турбує, — м’яко, але твердо наполягла Поліна.
Батьки переглянулися. Нарешті батько вимовив:
— Ми з мамою вирішили переписати квартиру на Кирила.
Поліна завмерла з пакетом молока у руках. Їхня трикімнатна квартира у престижному районі була єдиним цінним майном батьків. Колись вони говорили, що поділять її між дітьми порівну.
— Чому?.. — лише й змогла прошепотіти дочка.
— Розумієш, Поліно, — почала мати, тереблячи край фартуха, — Кирилу важко. У нього іпотека, дружина без роботи, маленька дитина…
— А у мене? — тихо, але з гіркотою озвалася Поліна. — У мене теж іпотека. І двоє дітей. І чоловік, який нещодавно втратив роботу. І я вам допомагаю весь цей час…
— Ти сильна, — перебив її батько. — Ти завжди з усім справляєшся. А Кирилові… йому важче.
Поліна слухала їхні пояснення й відчувала, як усередині щось обривається. Стільки років вона розривалася між власною родиною та батьками, відмовляла собі у дрібницях, щоб полегшити їхнє життя. І ось тепер вони в один момент хочуть перекреслили все, що вона робила.
— Ми думали, ти зрозумієш, — сказала мати, і на її очах блиснули сльози.
Поліна глибоко вдихнула. Ображатися не було сенсу. Вона посміхнулася й промовила:
— Звісно, я розумію. Це ваше право.
Батьки помітно розслабилися — вони явно чекали сварки.
Поліна швидко закінчила розкладати продукти, поцілувала їх й поїхала додому. Усю дорогу вона трималася, та вдома, зачинившись у ванній, нарешті дозволила собі поплакати.
Чоловік Поліни, Степан, дав дружині заспокоїтися, пригорнув її й вислухав.
— Вони користуються тобою, Полю. Завжди користувалися. А ти мовчки терпіла й удавала, що все гаразд, — сказав чоловік.
Жінка підняла на нього заплакані очі.
— І що мені тепер робити?
— Настав час розставити всі крапки над «і», — твердо сказав Степан. — Якщо вони вважають, що все майно має дістатися Кирилові, то нехай він і несе всю відповідальність за батьків.
Наступного дня Поліна скасувала всі автоплатежі, які були призначені батькам. Ті вісім тисяч гривень, які щомісяця йшли на мамину картку, тепер залишалися у її власному бюджеті. Вона також подзвонила до служби доставлення й скасувала регулярні замовлення продуктів для батьків. А потім зв’язалася з медсестрою, яка тричі на тиждень приходила до батька для процедур, й повідомила, що більше не оплачуватиме її роботу.
Поліна відчувала дивне поєднання гіркоти й полегшення. Вона не хотіла так чинити з батьками, але образа не давала діяти інакше. Якщо квартира призначена Кирилові — то нехай і турбота про батьків буде його обов’язком. Десь глибоко у серці жінці було важко, адже вона допомагала батькам не через спадок, а, тому що любила.
Минув тиждень, а від батьків не було жодної звістки. Поліна й сама не телефонувала, вирішивши дати їм час усе усвідомити. У глибині душі вона сподівалася, що вони самі подзвонять, запропонують компроміс. Але телефон мовчав.
На восьмий день у двері подзвонили. Поліна відчинила й побачила на порозі матір — розгублену, із заплаканими очима.
— Поліно, що відбувається? — її голос тремтів. — Чому ти перестала переказувати гроші? Нам нічим платити за квартиру… А батькові потрібні ліки…
— А де Кирило? — спокійно запитала жінка, хоча всередині у неї все стискалося від вигляду розгубленої матері. — Чому ви не звернулися до нього?
— Він не бере слухавку вже кілька днів, — прошепотіла Алла Сергіївна. — Каже, що у нього багато роботи.
Поліна схрестила руки.
— Ви з татом вирішили, що моя допомога й турбота всі ці роки нічого не варті, бо все одно все дістанеться Кирилові. Я не прошу половину квартири. Але я більше не збираюся допомагати вам, щоб потім усе перейшло братові, який нічого не зробив заради вас.
Алла Сергіївна сіла на стілець.
— Ти нам не допомагатимеш? — прошепотіла вона.
— Ні, мамо, — твердо відповіла Поліна. — Я не хочу й не можу більше. Якщо Кирило ваш спадкоємець — то нехай він і дбає про вас. А я буду допомагати лише тоді, коли ви навчитеся цінувати мою підтримку.
Мати плакала. Поліні боляче було дивитися на це: хотілося кинутися до неї, обійняти, сказати, що все буде добре, що вона пробачить і допомагатиме, як раніше. Але Поліна знала — ця розмова була необхідною. Надто довго вона терпіла.
— Полю, будь ласка, — схлипувала мати. — Ми не думали, що так вийде… Ми ж думали, ти зрозумієш…
— Я розумію, мамо. Ви обрали Кирила. Це ваше право. Але тепер вам доведеться жити з цим вибором.
Того вечора Поліна напоїла батьків чаєм, викликала таксі й відправила додому. Весь вечір вона ходила по кімнаті, не знаходячи собі місця. Степан мовчки спостерігав за нею, розуміючи: дружині потрібен час, щоб заспокоїтися.
Наступного дня задзвонив телефон. На екрані — Кирило. Вперше за довгий час він сам набрав номер сестри.
— Ти що собі дозволяєш?! — почав він без жодного вітання. — Батьки засмучені!
— А що собі дозволяєш? — спокійно перепитала Поліна. — Ти отримуєш у спадок квартиру, але не хочеш нести відповідальність за батьків.
— Причому тут квартира? Вони самі так вирішили! — випалив Кирило.
— Так, самі. А ти погодився. Тепер твоя черга дбати про них. Вісім тисяч гривень на місяць — на комуналку та продукти. Плюс ліки й оплата медсестри для тата.
У слухавці повисла тиша. Несподівано Кирило змінив тон:
— Послухай, Полю, я зараз не можу… У мене кредити. Іпотека…
— У мене теж, Кириле, — спокійно відповіла сестра. — Але я знаходила гроші для батьків три роки поспіль. Тепер твоя черга.
Через тиждень Поліні зателефонував батько. Його голос звучав втомлено, але твердо:
— Доню, нам треба поговорити. Приїдь, будь ласка.
Поліна приїхала. У квартирі батьків було незвично тихо. Мати сиділа у кріслі, втупившись у вікно. Батько зустрів її в передпокої.
— Ми з матір’ю багато думали, — сказав Геннадій Михайлович. — Ти маєш рацію. Ми були несправедливі до тебе.
Вони пройшли на кухню.
— Ми вирішили, квартира буде поділена між тобою й Кирилом порівну. Так буде справедливо.
Поліна мовчки дивилася на батьків. Вона не очікувала такого повороту.
— Справа не у квартирі, — нарешті сказала вона. — Річ у тім, що ви не бачили й не цінували всього, що я для вас робила.
— Ми бачили, — тихо сказала мати. — Просто сприймали як належне. Це було неправильно…
Того дня вони довго говорили. Вперше за багато років Поліна виговорила все, що накопичилося в душі. Батьки слухали й, здавалося, вперше по-справжньому чули її.
Минув місяць, і ситуація почала змінюватися. Поліна відновила автоплатежі, тільки сума стала меншою. Кирило, на подив усіх, теж почав допомагати батькам. Не грошима, але часом. Він приїжджав щовихідних, водив батька на прогулянки, допомагав з ремонтом.
Алла Сергіївна наче скинула тягар із плечей: її очі знову світилися, коли вона готувала обід, але вже для обох дітей, й бачила, як ті спілкуються без колишніх образ.
А Геннадій Михайлович часто повторював:
— Головне, що ми вчасно зрозуміли свої помилки й виправили їх.
Одного вечора коли родина зібралася за одним столом. На кухні пахло маминими пирогами, батько жартував, а Поліна дивилася на брата й не впізнавала у ньому того байдужого чоловіка, який колись умів лише виправдовуватися «іпотекою й роботою».
Діти весело грали у настільну гру, а дорослі жваво розмовляли.
— Дякую, що ти тоді не змовчала, — тихо сказав Кирило, коли батьки вийшли на балкон. — Якби ти не поставила межу, я й далі жив би, думаючи тільки про себе.
Поліна всміхнулася.
— Головне, що ти зрозумів це тепер.
У тій миті вона відчула: образи відступають, залишаючи місце здоровим стосункам. І хоча історія з квартирою залишила у серці Поліни осад, вона стала переломним моментом для всієї сім’ї.
