Розвішуючи штори, я почула, як чоловік домовляється про побачення. А за кілька хвилин його чекала несподіванка…
Щоосені я міняю штори. Беру приклад з природи. Тільки вона, на відміну від мене, вміє змінювати листя без драбини й ниття у попереку.
Знімаю білий тюль, відправляю до пральної машини, а на вікна вішаю зелені оксамитові штори, які дісталися мені від бабусі. Вони такі важкі, що для їхнього розвішування потрібна сила щонайменше двох вантажників. Але вантажників я не наймала, тож доводилося справлятися самотужки.
От і цього разу стояла на драбині під самою стелею. На одному плечі висіла штора, у кулаці я стискала гачки, на які треба було почепити петлі тканини.
Чоловік Сашко тим часом вийшов на балкон подихати повітрям. Він у мене багато “дихає” останнім часом. І розмовляє телефоном теж багато. Щоправда, зазвичай не зі мною.
Радіо грало досить голосно. Між піснями почалася реклама, і саме тоді крізь відчинену хвіртку я почула голос чоловіка.
— Ти де стала? Ні, не біля нашого під’їзду, Дано, від’їдь трохи далі. Зараз спущуся. Тільки поголюся.
Я завмерла з гачком у руці. Мабуть, сподіваючись, що я нічого не чую, Сашко продовжив:
— Та не нервуй ти. Вона нічого не знає. Сидить там зі своїми шторами, радіо на всю квартиру. Ну, Дано, не починай. У неділю ввечері я маю бути вдома. Зате субота буде вся наша.
Гачок вислизнув з пальців і впав на підлогу. Я не плакала. Не кричала. Навіть не злізла з драбини. Просто стояла й дивилася на зелену тканину, яку досі не могла причепити до карниза.
Колись Сашко дуже пишався мною. Коли приходили гості, він обов’язково заводив їх до моєї майстерні.
Бабусина квартира перейшла мені у спадок ще до нашого весілля. Одну невелику кімнату я облаштувала під палітурну майстерню. Біля вікна стояв верстак, поруч — прес, на електроплитці завжди грілася каструлька з клеєм.
Я займалася реставрацією книжок. Робота була не надто прибуткова, зате улюблена. До мене приносили старі сімейні альбоми, рідкісні видання, книжки, які люди зберігали десятиліттями.
На початку нашого спільного життя Сашко любив повторювати:
— Дивіться, яку майстриню я собі знайшов! Таких у нашому місті небагато. Власна майстерня, між іншим!
А потім його захоплення поступово змінилося на поблажливі жарти.
Одного разу до мене потрапив старовинний словник. Товстелезний том, майже як цеглина. Корінець розсипався, сторінки трималися купи лише завдяки тому, що їх колись давно зшили.
Я працювала над ним майже тиждень. Перешивала зошити, укріплювала блок, відновлювала корінець.
Саме того тижня Сашко запросив додому кількох колег. Дивилися футбол, сперечалися, сварилися на суддю.
У перерві чоловік повів їх до моєї майстерні.
— А ось тут Христина рятує стару макулатуру, — сказав він, обійнявши мене за плечі. — Люди книжки до смітника несуть, а вона їх за спасибі ремонтує. Ну, бабам треба чимось займатися.
Чоловіки засміялися. Його бригадир Шевчук поставив на мій прес пляшку холодного напою. Від неї потекла вода, і краплі почали наближатися до старовинного словника.
Я мовчки забрала пляшку й повернула її господареві. Потім витерла стіл і прикрила словник чистою тканиною.
Уже під час перерви принесла чоловікам пиріжки.
— Ти правильно сказав, Сашко, що я працюю за спасибі, — зауважила я, ставлячи тарілку на стіл. — Тільки за це «спасибі» ми тобі зимову гуму купили. А за цей словник замовник заплатить стільки, що вистачить і на акумулятор, і на автомийку. Якщо, звісно, не питимеш каву на роботі.
Шевчук мало не вдавився пиріжком. Чоловіки раптом дуже зацікавилися футболом. Сашко нервово засміявся.
— Ох і язиката в мене дружина!
Того вечора я ще почула, як Шевчук запитав його в коридорі:
— А ти, Сашко, досі в матері прописаний?
— А куди діватися? Раптом Христина розсердиться та вижене, то в мами розкладачка завжди знайдеться.
Усі засміялися. Навіть я.
Сашко справді був прописаний у матері. Там у двокімнатній квартирі, крім свекрухи, мешкали його сестра з чоловіком і двома синами.
Я колись пропонувала чоловікові прописатися у мене, але він відмахувався:
— Навіщо маму засмучувати? Вона й так переживає, що я далеко.
Я не наполягала. Мені здавалося, що це звичайна чоловіча лінь. Тепер я згадала той вечір і вперше подумала, що Сашко не жартував. Але найбільше мене дивувала навіть не його брехня про квартиру.
Річ у тім, що кілька місяців тому я віддала йому всі свої заощадження. Давно мріяла придбати новий прес. Старий уже ледве працював, а знайомий палітурник Михайло Степанович саме збирався переїжджати до доньки й продавав добротний чавунний верстат. З таким обладнанням я могла б брати складніші замовлення, реставрувати великі альбоми й заробляти значно більше.
Я попросила Михайла Степановича трохи зачекати й почала відкладати гроші з кожного замовлення.
Усю зиму проходила у старих чоботях. Один уже давно просився на пенсію, другий тримався винятково з поваги до господині. Але я терпіла. Бо знала, заради чого.
Наприкінці березня Сашко зайшов до майстерні й сів на верстак. Знайомо постукав пальцями по стільниці. Я відразу зрозуміла: зараз щось проситиме.
— Христю, виручай. У нас на роботі затримують оплату за об’єкт. А чоловікам у п’ятницю зарплату давати треба. У декого діти, кредити. Я не можу їх підвести. Позич мені трохи грошей. Поверну все до копійки.
Я подивилася на нього.
— Скільки?
Він назвав суму. Саме стільки я й відклала на прес.
— Сашко, я ж тобі розповідала про Михайла Степановича. Він чекає на гроші.
— Христю, ну ти ж розумієш! Я не для себе прошу. Люди без зарплати залишаться. У травні все поверну.
Я повірила. І переказала йому всі свої заощадження.
У травні чоловік розвів руками.
— Замовник нас обдурив. Самі тепер ледве гроші вибиваємо. Трохи зачекай.
А за кілька днів зателефонував Михайло Степанович.
— Христино, ви на мене не ображайтеся. Приїхали хлопці з друкарні, одразу дали гроші. Я ж уже виїжджаю наступного тижня.
Я привітала його з продажем і поклала слухавку.
У сусідній кімнаті Сашко дивився футбол і кричав:
— Давай! Ну що ти робиш?!
Я тоді навіть не посварилася з ним. Просто зрозуміла, що нового преса цього року в мене не буде.
Через кілька днів біля під’їзду мене зупинила сусідка Марковна.
— Христино, а я тут твого Сашка бачила в ювелірному магазині.
— І що він там робив?
— Сережки розглядав. Зелененькі такі, крапельками. Я ще подумала: мабуть, тобі на день народження купує. Гарні, до речі.
Я тільки посміхнулася.
Мій день народження був у квітні. Але Сашко зазвичай дарував мені квіти й коробку цукерок. На дорожчі подарунки був надто ощадливим.
Тоді я вирішила, що він вибирає щось матері. У свекрухи восени мав бути ювілей, а Сашко любив купувати подарунки заздалегідь, коли були знижки.
І ось тепер, стоячи на драбині, я згадала ті зелені сережки. За вікном біля дальнього під’їзду стояла біла машина з пом’ятим крилом. Біля неї походжала невисока жінка в темному пальті. Мелірування, акуратне каре, телефон у руках. Це була Дана.
Я впізнала її не за обличчям. Я впізнала її за тим, як вона нервово поглядала на наш під’їзд.
Марковна сиділа на лавочці й теж стежила за незнайомкою. Побачивши мене у вікні, сусідка підняла брови. Тепер я зрозуміла її літні натяки. Вона вже тоді бачила Сашка з цією жінкою, але я не хотіла слухати сусідських розмов. А дарма.
Я обережно злізла з драбини. У цей час Сашко вийшов із балкона й почав збиратися. Замість робочої куртки дістав новеньку блакитну сорочку й картаті штани. У них він їздив у відрядження, коли хотів мати пристойний вигляд.
— Христю, мене на об’єкт до Львова відправляють. До неділі не буде.
Він постукав пальцями по спинці стільця. Я вже знала цей жест.
— А грошей трохи перекинь на готель. Бо з роботи ще не дали.
Я промовчала. Сашко, мабуть, вирішив, що я обмірковую суму.
— І ще, приготуй біляші до неділі. Повернуся, поїм гаряченьких.
Він пішов голитися. За стіною зашуміла вода, потім загуділа бритва.
Я тим часом перенесла драбину до коридору й дістала з антресолей величезну клітчасту сумку. Ту саму, з якою Сашко в дев’яностих їздив за кордон по шкіряні куртки.
Сумка була стара, але міцна. Поклала туди його светри, пуховик, шарф із символікою «Зеніту», мохерові шкарпетки. Потім знайшла теку з документами на машину й поклала в бічну кишеню. Туди ж додала ліки від тиску. Я не звір.
Поки складала речі, думала про гроші на прес. Про свої старі чоботи. Про те, як він переконував мене, що не може підвести чоловіків на роботі. І про те, як легко виявилося підвести власну дружину.
Але найбільше мене зачепило інше. Він не просто зраджував. Він розповідав іншій жінці, що квартира належить йому, а я тут живу мало не з його дозволу.
Отже, справа була не лише в побаченнях. Сашко вже давно готував собі інше життя, у якому я мала зникнути за його бажанням.
Сумка вийшла важкою. Я потягла її сходами вниз, зупиняючись на кожному майданчику. Дана все ще чекала біля машини й гортала телефон.
Я поставила сумку біля її багажника.
— Добрий день. Ви Дана?
Жінка здивовано підняла голову.
— Так. А ви хто?
— Христина. Дружина Сашка.
Вона зблідла.
— А… Ви… Я думала…
— Знаю, що ви думали. Сашко зараз голиться, тому я вирішила, що вам буде зручніше забрати його речі одразу. Тут переважно зимовий одяг, але найнеобхідніше я поклала.
Дана перевела погляд на сумку.
— Які ще речі? Ми ж домовилися лише на вихідні.
— Справді? А мені він розповідав, що давно збирається переїжджати. Казав, що ми вже чужі люди, просто я ніяк не хочу цього зрозуміти.
Дана насупилася.
— Він казав, що квартира його. Що ви просто живете тут і не хочете з’їжджати.
Я мимоволі засміялася.
— Оце так! Сашко вміє розповідати історії. Квартира дісталася мені від бабусі ще до нашого весілля. А він тут живе вже багато років. Прописаний він взагалі в матері, у Боярці.
— У матері?
— Так. Там двокімнатна квартира. Мати, сестра з чоловіком і двоє хлопців. Якщо ви планували переїзд, раджу спочатку познайомитися з його родиною.
Дана мовчала.
Я вже збиралася попрощатися, коли помітила, як вона торкнулася вуха. Зелені сережки. Ті самі. Маленькі, у формі крапельок.
— Гарні сережки, — сказала я.
Дана опустила руку.
— Дякую. Сашко подарував.
— Я здогадалася. Марковна бачила його в ювелірному ще навесні. А я тоді думала, що він купує їх матері. Знаєте, чому? Бо саме тоді він забрав у мене всі гроші, які я збирала на новий палітурний прес. Обіцяв повернути, але не повернув.
Дана дивилася на мене вже зовсім інакше.
— Він сказав, що в нього зараз складний період. Що він самостійно облаштовує життя. Що дружина давно не цікавиться ним.
— Ну, принаймні щодо складного періоду не збрехав. Тільки забув уточнити, що складнощі створює власними руками.
Жінка зняла з вуха одну сережку, покрутила в пальцях, а потім поклала назад.
— Знаєте, я, мабуть, поїду.
— Як хочете. Тільки сумку заберіть. Там його речі.
Дана подивилася на клітчастий баул так, ніби він раптом почав рухатися.
— Мені його речі не потрібні. Я думала, що маю справу з вільним чоловіком, у якого є власне житло. А не з людиною, яка збирається переїжджати до матері.
Вона відчинила дверцята машини.
— Передайте йому, що зустріч скасовується.
— Не хвилюйтеся. Він скоро сам усе зрозуміє.
Біла машина розвернулася біля дитячого майданчика й виїхала з двору. А клітчаста сумка залишилася стояти біля лавочки. Марковна з цікавістю спостерігала за всім, не приховуючи задоволення.
— Христино, а це що за багаж?
— Сашкові речі. Придивіться за ними хвилинку, будь ласка. Господар зараз спуститься.
— Та звісно, доню. Я сьогодні нікуди не поспішаю.
Я піднялася до квартири. У ванній ще шуміла вода. Потім затихла бритва.
Сашко вийшов із ванної рожевий, задоволений, у новій сорочці. Облився одеколоном дуже щедро. Підхопив спортивну сумку й подивився на мене.
— Ну, Христю, я поїхав. До неділі. Гроші переказала?
Я стояла біля дверей.
— Ні.
— Як це ні? Я ж просив!
— Ти ж не до Львова їдеш, Сашо. Навіщо тобі готель?
Він завмер.
— Ти що, підслуховувала?
— Не треба було так голосно домовлятися про побачення на балконі.
Сашко нервово засміявся.
— Христю, ти все не так зрозуміла. У нас із Даною нічого серйозного. Просто зустрічаємося іноді. Я ж не збираюся сім’ю руйнувати.
— А я, виходить, повинна зберігати її за двох?
— Ну не починай! Через якусь дурницю такий цирк влаштовуєш!
— Дурниця, Сашку, це коли в книжці відійшов корінець. Підклеїв, притиснув пресом — і можна читати далі. А в тебе весь блок розсипався. Та ще й половина сторінок чужі.
Він подивився на мене, потім на двері.
— Христю, ти що, мене виганяєш?
— Я не виганяю. Я просто більше не хочу жити з чоловіком, який вважає мою квартиру своєю, мої гроші — спільними, а мою довіру — безмежною.
— Та куди я піду?
— До матері. Ти ж сам казав, що там завжди знайдеться розкладачка.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Я відчинила двері, але залишилася стояти на порозі. Сашко спробував усміхнутися.
— Христю, ну давай спокійно поговоримо. Я ж не чужий тобі чоловік.
— Саме тому я й не хочу більше розмовляти. Якби був чужий, мені було б байдуже.
Він схопив спортивну сумку й вийшов на сходовий майданчик.
— А речі?
— Унизу. Решту забереш із матір’ю, коли домовимося про час. Ключі залишиш у поштовій скриньці.
— Ти не маєш права!
— А ти не мав права брехати мені стільки років. Але чомусь це тебе не зупиняло.
Я зачинила двері й замкнула задвижку. Її ще дід установив, казав, що справжній замок має бути не лише в дверях, а й у голові господарів.
Через кілька хвилин Сашко почав смикати ручку.
— Христю! Відчини! Увесь двір дивиться!
— Ключі залиш у поштовій скриньці, — відповіла я крізь двері. — І не забудь про ліки. Вони в бічній кишені.
— Та ти з глузду з’їхала!
— Можливо. Зате нарешті почала розуміти, що відбувається в моєму житті.
Він ще щось бурмотів, погрожував викликати поліцію, але зрештою замовк. Я підійшла до вікна.
Марковна вже розповідала йому, де стоїть сумка. Сашко розгублено дивився то на неї, то на наші вікна. Я трохи відсунула зелену штору. Він помітив мене й зробив жест рукою. Я відпустила тканину.
Невдовзі до двору під’їхало таксі. Сашко довго намагався запхати величезну клітчасту сумку до багажника. Зрештою водій вийшов допомогти. І вони поїхали.
Я повернулася до майстерні. На столі лежала книжка, яку я саме ремонтувала. Обережно розклала сторінки, перевірила шви й усміхнулася.
Знаєте, я раптом зрозуміла одну річ: не кожну книжку можна врятувати. І не кожну варто братися ремонтувати, навіть якщо колись вона була дуже дорогою.
А ще я згадала про біляші. Сашко просив приготувати їх до неділі, щоб повернутися з відрядження й поїсти гаряченьких. Але навіщо чекати? Дістала м’ясо, цибулю, замісила тісто. Смажитиму сьогодні. Для себе.
І, мабуть, уперше за багато років не відкладатиму найкращий шматочок на потім. Бо в мене попереду ще багато роботи. І новий прес я собі обов’язково куплю.
А якщо хтось запитає, де подівся Сашко, скажу правду: поїхав до матері. Там на нього давно чекає розкладачка. І, здається, тепер надовго.
