Марія Петрівна стояла біля вікна своєї двокімнатної квартири на Позняках і дивилася, як Олена вештається по двору з телефоном у руках.
Свекруха зітхнула: «Знову з кимось переписується. Мабуть, не з моїм Сашком». Вона вже пів року підозрювала невістку в зраді її синові, бо та надто часто посміхалася екрану, а ввечері приходила з роботи трохи пізніше, ніж треба.
Того суботнього ранку Марія Петрівна вирішила діяти. Вона одягла своє найкраще пальто кольору баклажан, накинула хустку і спустилася вниз.
— Олено! — гукнула вона ще здалеку. — Ходімо зі мною!
Олена здригнулася, швидко сховала телефон у кишеню і повернулася.
— Доброго ранку, Маріє Петрівно. Куди ходимо?
— До кондитерської. На Андріївському узвозі відкрили нову, французьку. Кажуть, тістечка там — просто пальчики оближеш. А ти ж любиш солодке, правда?
Олена трохи зніяковіла. Вона справді любила солодке, але з Марією Петрівною наодинці ще ніколи не гуляла. Зазвичай свекруха приходила до них удвох із Сашком або телефонувала з претензіями.
— Ну… добре, ходімо, — погодилася Олена, бо відмовити було б ще гірше.
Вони сіли в метро і поїхали до центру. У вагоні Марія Петрівна мовчала, лише час від часу косо дивилася на невістку. Олена нервово гортала стрічку в телефоні, намагаючись не зустрічатися поглядом.
Кондитерська виявилася маленькою, затишною, з мармуровими столиками і запахом свіжої випічки.
За скляною вітриною лежали ряди тістечок: еклери з кремом, макарони усіх кольорів веселки, мільфеї з хрусткими шарами, тарталетки з ягодами, шоколадні трюфелі, профітролі, опери, наполеони і ще купа всього, назв чого Олена навіть не знала.
Офіціантка, молода дівчина з акуратним пучком, підійшла з посмішкою:
— Добрий день! Що бажаєте?
Марія Петрівна сіла навпроти Олени і розгорнула меню, хоч і так знала, що замовить.
— Мені, будь ласка, два еклери з ванільним кремом, один мільфей, три макарони — малиновий, фісташковий і солона карамель, — і ще той великий шматок торта «Опера». І каву латте велику.
Олена витріщилася. Це ж на чотири особи мінімум!
— А вам? — офіціантка повернулася до Олени.
— Мені… просто еспресо і одне тістечко макарон, будь-яке, — тихо сказала Олена.
Марія Петрівна різко підняла брову.
— Як це «одне»? Ні-ні, донечко, ми ж прийшли насолоджуватися! Замовляй нормально.
— Я не голодна, Маріє Петрівно. Дякую.
Офіціантка ніяково завмерла з блокнотом.
Марія Петрівна відкинулася на спинку стільця і посміхнулася холодно.
— Олено, я тебе дуже прошу. Замов усе, що я сказала. І ще додай ті профітролі з шоколадом. І тарталетку з полуницею.
А ні… — вона зробила паузу і понизила голос, — а ні я ввечері скажу Сашкові, що бачила тебе вчора біля метро з якимось чоловіком. Ви обіймалися. Довго.
Олена відчула, обурення на своєму обличчі.
— Що?! Маріє Петрівно, ви що… це ж брехня!
— Може, й брехня, — спокійно відповіла свекруха, ніби обговорювала погоду. — А може, й ні. Хто Сашкові повірить більше — мамі чи дружині? Він мене слухає, ти ж знаєш. То як, замовляємо?
Олена ковтнула. Руки тремтіли. Вона подивилася на офіціантку, яка вже відвернулася, вдаючи, що не чує.
— Добре… — прошепотіла Олена. — Замовте, будь ласка, все, що сказала Марія Петрівна. І мені теж те саме.
— От і молодець, — задоволено кивнула Марія Петрівна. — Дві порції всього. І ще пляшку води без газу.
Офіціантка пішла, а Олена сиділа, стиснувши губи.
— Навіщо вам це? — нарешті запитала вона тихо. — Я ж нічого поганого не зробила.
— А я й не кажу, що зробила, — відповіла Марія Петрівна, розправляючи серветку на колінах. — Просто хочу, щоб ти зрозуміла: я все бачу. І якщо захочу — можу зробити так, що твоє життя стане не таким солодким, як ці тістечка.
— То це шантаж?
— Назви як хочеш. Я називаю це турботою про сина.
Принесли замовлення. Стіл заставили тарілками. Перед кожною з них — гора тістечок. Марія Петрівна одразу взялася за еклер.
— Ммм, божественно! Спробуй, Олено. Не сиди з таким кислим обличчям.
Олена механічно взяла макарон і відкусила шматочок. Смачно, але в горлі стояв клубок.
— Маріє Петрівно, той чоловік, з яким ви нібито мене бачили… це був мій двоюрідний брат. Він приїжджав з Одеси, ми не бачилися п’ять років. Ми просто обійнялися на прощання.
— Двоюрідний брат? — Марія Петрівна підняла око. — А чому ти Сашкові не сказала?
— Бо він був зайнятий, а я не встигла. Розкажу ввечері.
— От бачиш, як добре, що ми поговорили, — свекруха відкусила від мільфею. — Хрум-хрум! А то б я подумала невідомо що.
Олена мовчала. Вона розуміла: це не остання така «розмова».
Марія Петрівна продовжувала їсти з апетитом, коментуючи кожне тістечко:
— Оце макарон з солоною карамеллю — просто шедевр! А от профітролі трохи пересолодкі. Ти як, Олено, подобається?
— Так, дуже смачно, — вимушено посміхнулася Олена.
— То бери ще. Не соромся. Я ж за тебе плачу.
Вони просиділи там майже дві години. Марія Петрівна з’їла майже все зі своєї порції і ще половину Олениної. Олена ледве впоралася з трьома тістечками — решту запакували в коробку.
Коли виходили, свекруха взяла невістку під руку, ніби вони найкращі подруги.
— Бачиш, як добре ми провели час? Треба частіше разом гуляти. А наступного разу підемо до салону краси. У тебе корені відросли, донечко. І манікюр би не завадив.
Олена лише кивнула.
Вдома вона чекала Сашка з роботи. Коли той зайшов, вона одразу кинулася до нього:
— Сашо, послухай. Твоя мама сьогодні… вона мені поставила умову.
І розповіла все — від кондитерської до попередження.
Сашко спочатку мовчав, потім зітхнув.
— Олено, ти ж знаєш маму. Вона… емоційна. Мабуть, просто хотіла уваги.
— Уваги?! Вона змусила мене замовити купу тістечок під умовою сказати тобі брехню!
— Я поговорю з нею, — пообіцяв Сашко. — Але… ти теж могла б з нею тепліше. Вона ж одинока.
Олена відчула, як сльози підступають.
— Я стараюся. Але вона мене ненавидить.
— Не ненавидить. Просто боїться, що ти мене в неї забереш.
Наступного дня Марія Петрівна зателефонувала сину:
— Сашко, як справи? А Олена як? Ми вчора так добре посиділи в кондитерській! Вона така мила, все замовляла, що я просила. Справжня невістка — золото!
Олександр зітхнув у трубку:
— Мамо, Олена сказала, що ти їй поставила якусь умову?.
Тиша.
— Що ти верзешь, сину? Я просто пожартувала. А вона одразу скаржитися? От бачиш, я ж казала — не та вона дівчина для тебе…
— Мамо, досить. Якщо ще раз таке повториться — ми взагалі перестанемо спілкуватися. Зрозумій: Олена — моя дружина. Ти — моя мама. Але я обираю сім’ю, яку сам створив.
Марія Петрівна поклала трубку і сіла на кухні. Вперше за багато років вона відчула, що втрачає контроль.
Минуло два тижні. Марія Петрівна більше не дзвонила з претензіями. Вона навіть прийшла до них на вечерю, принесла пиріг і тихо сиділа весь вечір. Коли Олена подякувала за пиріг, свекруха відповіла:
— То ж для вас, діти. Ви ж моя сім’я.
Олена подивилася на неї уважно і вперше побачила в очах Марії Петрівни не злість, а страх — страх залишитися самій.
— Маріє Петрівно, може, наступного разу підемо до кондитерської разом? Я пригощу. І замовлю все, що ви захочете. Без жодних умов.
Свекруха здивовано підняла голову.
— Справді?
— Справді.
Марія Петрівна посміхнулася — цього разу щиро.
— Ну… то може, в суботу?
Так почалася їхня дивна, але поступово тепла дружба. Через солодощі, через страх і через любов до одного чоловіка.
Бо іноді, щоб зрозуміти одне одного, потрібно просто посидіти за одним столом — навіть якщо на ньому гора тістечок, яку ти змушена з’їсти під погрозою.
Наталія Веселка
