Сергій вирішив піти до коханки, щоб провчити дружину. Але через два тижні повернувся й не впізнав власного життя…

Сергій вирішив піти до коханки, щоб провчити дружину. Але через два тижні повернувся й не впізнав власного життя…

— Ну що ж, серцю не накажеш. Іди! — Ольга вимовила це так спокійно, що Сергій навіть не відразу зрозумів зміст її слів.

— Що ти сказала?

— Кажу, що не триматиму тебе. Якщо тобі з іншою жінкою буде краще, то йди.

Сергій стояв посеред кухні, тримаючи в руці чашку з недопитою кавою. Він готувався до зовсім іншої розмови. Очікував сліз, докорів, запитань, обіцянок усе пробачити. Можливо, навіть сльози. Адже п’ять років шлюбу — не жарти!

А дружина дивилася на нього так, ніби він повідомив, що збирається на вихідні до товариша.

— Ти що, не розумієш? Я можу піти назавжди!

— Сергію, я почула.

— І тебе це зовсім не хвилює?

— Хвилює. Але змушувати дорослу людину залишатися поруч із собою я не збираюся.

Вона підвелася, забрала зі столу його чашку й понесла до мийки. Сергій відчув, як усередині починає закипати роздратування.

Оце так! П’ять років прожили, а вона навіть не спробувала його зупинити! Хоча, якщо бути відвертим, Сергієві було чого втрачати. Адже Ольга була далеко не найгіршою дружиною.

Навпаки, такої жінки ще пошукати треба. Гарна, доглянута, розумна. Працювала керівницею відділу в торговельній компанії, мала хорошу зарплату, власну двокімнатну квартиру, яку придбала ще до знайомства із Сергієм.

Не була сварливою, не влаштовувала перевірок телефону, не вимагала звітувати про кожну витрачену гривню. Навіть коли Сергія три місяці тому скоротили на роботі, Ольга не влаштувала жодної сварки.

— Нічого, знайдеш іншу роботу. А поки відпочинь трохи.

І залишала йому гроші на кишенькові витрати.

— Купи собі щось смачненьке, Сергійку. Не сиди цілими днями вдома.

Вона оплачувала комунальні послуги, купувала продукти, оплачувала спільні поїздки на відпочинок. Навіть його одяг часто вибирала сама. Сергій до цього звик настільки, що перестав помічати. А останнім часом йому почало здаватися, що життя стало надто передбачуваним. Саме тоді в його житті з’явилася Ліда.

Вони познайомилися в супермаркеті, де жінка працювала касиркою. Сергій часто заходив туди після обіду, коли Ольга була на роботі. Спочатку вони перекидалися кількома словами, потім почали жартувати, а згодом Ліда запросила його до себе на каву.

Жінка нещодавно розлучилася, жила сама й не приховувала, що їй подобається чоловіча увага.

— Заходь якось у гості, — запропонувала вона. — Посидимо, поговоримо. А то після роботи навіть слова сказати ні з ким.

Сергій, звичайно, не відмовився. Ліда була симпатичною, веселою, не ставила зайвих запитань. І головне — нічого від нього не вимагала. Принаймні спочатку.

Потім зустрічі стали регулярними. Раз на тиждень, іноді частіше. Ользі Сергій казав, що ходить на співбесіди. Дружина не перевіряла його слів, тому брехати було легко. Але найбільше Сергієві подобалося навіть не саме товариство Ліди. Йому подобалося відчувати себе чоловіком, якого чекають і зустрічають із усмішкою.

Він приносив їй шоколад, фрукти, іноді пляшку напою. Гроші на це давала Ольга, але Сергій не вважав за потрібне згадувати про таку дрібницю.

Одного разу Ліда запитала:

— А ви з дружиною давно разом?

— П’ять років.

— І що, все добре?

— Та нічого особливого. Побут, робота, вечеря. Розумієш, усе якось однаково.

— То навіщо живеш із нею?

Сергій знизав плечима.

— Звикли одне до одного.

Ліда засміялася:

— Оце найгірша причина для шлюбу!

Він тоді подумав, що жінка має рацію. Хоча й не поспішав щось змінювати. Його цілком влаштовувало подвійне життя.

Поки одного суботнього ранку все не зіпсувала Марина, найкраща подруга Ольги.

Марина приїхала провідати матір, яка жила в тому самому будинку, де мешкала Ліда. І саме біля під’їзду побачила знайому постать. Сергій був у яскравих гумових чоботях, які Ольга подарувала йому для риболовлі. Він саме заходив до під’їзду, навіть не озираючись.

Марина зробила кілька фотографій. Увечері вона зателефонувала подрузі.

— Олю, тільки не сердься, але я сьогодні бачила твого чоловіка.

— І що він робив?

— Заходив у будинок біля моєї мами. Сам, із самого ранку. У твоїх чудернацьких рибальських чоботях.

Ольга помовчала.

— Ти впевнена, що це Сергій?

— Я його п’ять років знаю. Навіть зі спини впізнаю!

Марина надіслала фотографії.

Ольга довго розглядала екран телефона. Потім подякувала подрузі й завершила розмову.

Вона не стала телефонувати чоловікові. Не почала шукати адресу, не влаштувала допиту.

Наступного ранку Сергій сам розповів їй, що на вихідні збирається з Борькою на риболовлю.

— На два дні? — перепитала Ольга.

— Так. Посидимо, відпочинемо. Може, навіть із ночівлею.

— Їдь, звичайно.

Сергій навіть розгубився від такої легкості. Він ще не знав, що дружина давно помітила його дивні відлучення. Але в Ольги на той час були власні справи, які вимагали уваги.

Пів року тому вона отримала листа від нотаріуса. Відійшла у вічність її далека родичка, тітка Зінаїда, яка багато років жила в невеликому селищі неподалік Чорного моря.

Рідних дітей у жінки не було. З Ольгою вони підтримували стосунки, телефонували одна одній, іноді зустрічалися. У спадок Ользі залишився невеликий будинок із садом. Не розкішна вілла й не маєток, як у кіно. Звичайна стара оселя з виноградом над хвірткою, двома кімнатами та літньою кухнею.

Але будинок стояв у тихому місці, неподалік моря. Ольга давно мріяла колись переїхати туди. Вона навіть їздила оглядати спадщину, наймала майстрів, щоб полагодити дах і замінити старі вікна.

Сергій лише посміювався з її задумів.

— Ти що, збираєшся на старості років курей годувати?

— А чому ні? Там гарно.

— А я там що робитиму? На городі працюватиму?

— Ніхто тебе не змушує. Це мій будинок.

Тоді він лише відмахнувся. Ольга не наполягала. Вона взагалі звикла не нав’язувати своїх бажань.

Проте останні місяці дедалі частіше думала про переїзд. Робота виснажувала, міське життя перестало приносити задоволення. Вона хотіла мати невеликий сад, ранкову каву на веранді й більше часу для себе.

Квартиру, придбану до шлюбу, Ольга вирішила продати. Документи були готові, покупець знайшовся ще раніше, а оформлення угоди відкладалося через її нерішучість. Тепер усе стало на свої місця.

І коли Марина надіслала фотографії Сергія біля чужого під’їзду, Ольга зрозуміла: відкладати більше нічого.

Того суботнього ранку Сергій зібрав речі, прихопив удочки й одягнув ті самі чоботи.

— Не забудь телефон зарядити, — сказала дружина.

— Там зв’язку майже немає.

— Ну, тоді гарної риболовлі.

Він навіть не помітив, що Ольга усміхнулася. Насправді до Борьки він не збирався. Друг погодився лише підтримати легенду, але їхати нікуди не хотів.

Сергій подався до Ліди. Там його зустріли радісно, накрили стіл, поставили чайник. Два дні минули приємно. А в неділю ввечері він повернувся додому з рибою, яку купив дорогою на ринку.

Ольга зустріла його спокійно.

— Ну як відпочив?

— Чудово! Наловили повно риби. Борька навіть одного великого коропа витягнув.

— А ти?

— І я дещо впіймав.

Він засміявся, але дружина не підтримала жарту. Вона поставила на стіл тарілку з вечерею й запитала:

— Сергію, а давно ти зустрічаєшся з тією жінкою?

Усмішка зникла з його обличчя.

— З якою ще жінкою?

— Не вдавай. Марина тебе бачила. І фотографії мені надіслала.

Сергій зрозумів, що викручуватися марно. Спочатку він намагався заперечувати, потім говорив, що нічого серйозного немає. Нарешті зізнався.

— Ну так, зустрічався. І що тепер? Нічого не сталося!

Ольга мовчала.

— Ти ж сама останнім часом постійно на роботі! — додав він. — Мені теж уваги хочеться. Я чоловік, між іншим!

— А я, виходить, винна, що ти мені зраджував?

— Я цього не казав!

— Але саме це хочеш довести.

Сергій роздратовано відсунув тарілку.

— Знаєш що? Якщо я тобі такий поганий, то можу піти!

Він сказав це, розраховуючи, що дружина якось відреагує. Але Ольга лише кивнула.

— Ну що ж, серцю не накажеш. Іди!

— Ти серйозно?

— Цілком.

— І навіть не спробуєш мене зупинити?

— Ні.

Сергій розвернувся й пішов до спальні.

Він вирішив, що нехай дружина трохи понервує. Побуде сама, подумає, а потім сама попросить повернутися.

Вранці на нього чекала несподіванка. У передпокої стояла зібрана валіза. Поруч лежали його куртка, взуття й пакет із рибою.

— Це що? — запитав він.

— Твої речі.

— Ти що, справді мене виганяєш?

— Ти ж сам сказав, що хочеш піти.

— Я мав на увазі, що мені потрібно трохи часу!

— То в тебе буде скільки завгодно часу.

Сергій відчув, що ситуація виходить з-під контролю.

— А ключі від квартири?

— Залишиш на тумбочці.

— І від машини?

— Також. Автомобіль мій, ти ним користувався за довіреністю.

Оце вже було неприємно.

— Олю, ти не перегинай!

— Я нічого не перегинаю, Сергію. Ти вирішив піти. Я не заперечую.

Він забрав валізу, пакет із рибою й попрямував до дверей.

— Ще пошкодуєш! — кинув наостанок.

— Можливо. Але навряд чи через те, що не втримала тебе.

Ліда відчинила двері не відразу. Побачивши Сергія з валізою, вона здивовано підняла брови.

— А ти чого з речами?

— Так вийшло. Ми з Олею розходимося.

— А-а-а…

Вона відійшла, пропускаючи його до квартири. Сергій поставив валізу біля стіни.

— Ну, ось я й у тебе.

Ліда подивилася на нього, потім на валізу.

— Ти надовго?

— Побачимо. Поки що поживу, а далі розберемося.

Жінка нічого не відповіла. Сергій вирішив, що вона просто соромиться показувати радість.

Першого вечора все було добре. Ліда приготувала вечерю, вони подивилися телевізор, поговорили.

А наступного ранку Сергій попросив грошей.

— Слухай, позич трохи. Мені треба дещо купити.

— А що сталося з твоїми грошима?

— Та я останнім часом не працював. Оля давала мені на витрати, а тепер ми посварилися.

Ліда подивилася на нього з неприхованим здивуванням.

— То ти зовсім без грошей?

— Поки що так. Але знайду роботу.

— Сергію, а ти коли збираєшся її шукати?

— Та не починай! Я тільки вчора переїхав.

Ліда зітхнула. Виявилося, що її уявлення про їхні стосунки суттєво відрізнялися від Сергієвих. Вона думала, що він час від часу приходитиме на каву, вони проводитимуть разом кілька приємних годин, а потім він повертатиметься до свого життя. А не те, що одного дня принесе валізу й оселиться в неї на невизначений термін.

На третій день Ліда почала цікавитися, коли він планує знайти роботу. На четвертий попросила допомогти з оплатою комунальних послуг. На п’ятий Сергій образився.

— Ти що, мені гроші почала рахувати?

— А ти що, думав, що я повинна тебе утримувати?

— Я ж не чужа тобі людина!

— Сергію, ми з тобою навіть не пара в тому розумінні, яке ти собі вигадав. Я тебе запросила на каву, а не на постійне проживання.

— Ти ж казала, що я тобі подобаюся!

— Подобаєшся. Але мені ще й спокій подобається. А з тобою, як виявилося, він закінчився.

Сергій образився й замовк. Він не міг повірити, що Ліда поводиться так холодно. Адже він заради неї залишив дружину! Щоправда, у цьому місці він старався не згадувати, що йти до Ліди назавжди зовсім не планував.

Минув тиждень. Ольга не телефонувала. Сергій кілька разів набирав її номер, але щоразу скидав виклик до першого гудка. Потім написав повідомлення: «Треба поговорити». Відповіді не було.

Він вирішив, що дружина навмисно його ігнорує.

— Нічого, — сказав він Ліді. — Ще трохи почекає, сама прибіжить.

— А ти впевнений, що вона хоче, щоб ти повернувся?

— Куди вона подінеться? П’ять років разом прожили.

— Знаєш, Сергію, ти так говориш, ніби Ольга без тебе й дверей не відчинить.

— Та вона звикла до мене!

Ліда засміялася.

— От і побачимо.

На десятий день Сергій вирішив, що досить чекати. Він збирався повернутися додому, помиритися з дружиною, а потім уже спокійно вирішити, що робити далі. Адже Ольга завжди була розумною жінкою. Мала б зрозуміти, що чоловіки іноді помиляються.

Купити квіти він не зміг: грошей майже не залишилося. Тому вирішив обійтися чарівністю.

— Олю, я подумав, що нам треба поговорити, — заздалегідь репетирував він дорогою.

Він навіть уявив, як дружина відчинить двері, побачить його й не стримає радості. Але двері відчинив незнайомий чоловік. Кремезний, років сорока п’яти, у домашній футболці.

— Вам кого?

— Ольгу.

— А ви хто?

— Я її чоловік.

Чоловік здивовано подивився на нього.

— Сергій?

— Так. А ви?

— Новий власник квартири.

Сергій кілька секунд мовчав.

— Який ще новий власник?

— Той, що купив цю квартиру.

— А де Ольга?

— Вона виїхала.

— Куди?

— До моря, здається. У будинок, який їй дістався у спадок. Це десь Одеська область.

Сергій відчув, як у нього похололи руки.

— Який спадок?

— А ви справді нічого не знаєте?

Чоловік запросив його на хвилину зайти до передпокою й показав на коробку, що стояла біля стіни.

— Ольга залишила вам деякі речі. Сказала, що ви можете прийти.

Сергій подивився на коробку.

Зверху лежали ті самі яскраві чоботи.

— А де вона зараз?

— Не знаю точно. Казала, що переїжджає в будинок біля моря. Здається, збиралася облаштовувати сад. Дуже задоволена була.

— Але ж це наша квартира!

Чоловік здивовано підняв брови.

— Вибачте, але квартира належала Ользі ще до вашого шлюбу. Вона була її власницею. Документи я перевірив.

Сергій не знайшов, що відповісти.

— А коли вона продала?

— Договір оформили минулого тижня. Ми давно домовлялися про купівлю, але вона спершу не поспішала. Потім зателефонувала й сказала, що готова завершити угоду.

— А робота? Вона звільнилася?

— Так, здається. Казала, що давно хотіла змінити життя.

Сергій відчув, як у голові починає паморочитися.

Вона не просто образилася! Вона справді збиралася почати нове життя. Без нього.

— А мені вона нічого не сказала?

— Вона сказала, що ви доросла людина й самі вирішили, як вам жити.

Чоловік помовчав, а потім додав:

— До речі, вона залишила для вас конверт.

Сергій швидко відкрив його. Усередині лежав лист. «Сергію! Ти хотів піти — я не стала тебе затримувати. Будинок біля моря я отримала у спадок, а квартиру продала. Давно хотіла переїхати, але постійно відкладала. Тепер більше не хочу. Позов про розірвання шлюбу подала. Документи отримаєш належним чином.

Ключі від автомобіля ти залишив. За речами, яких бракуватиме, можеш звернутися до мене через адвоката. І ще одне. Не шукай у моєму рішенні бажання насолити тобі. Я не хочу більше витрачати сили на стосунки, у яких мене не поважають.

Ти казав, що без мене тобі буде краще. Перевіримо. Ольга».

Сергій перечитав лист двічі.

— А чоботи заберіть! — гукнув новий власник квартири.

Сергій подивився на них.

— Залиште собі.

— Навіщо вони мені? Розмір не мій, та й вигляд у них такий, ніби їх на риболовлю ще минулого століття брали!

Але Сергій уже виходив із під’їзду.

Того вечора він повернувся до Ліди з валізою. Жінка саме збиралася на роботу.

— Що сталося?

— Оля квартиру продала.

— І що?

— Вона поїхала. Будинок біля моря успадкувала. Роботу залишила.

Ліда застібнула куртку.

— То й добре. Тепер кожен житиме своїм життям.

— Ти не розумієш! У мене тепер немає куди повертатися.

— А чому ти вирішив, що повинен повертатися саме до мене?

Сергій розгублено подивився на неї.

— Лідо, ти серйозно?

— Абсолютно. Я не збиралася з тобою жити. Ти мені подобався, коли приходив у гості. Але жити разом із чоловіком, який не має роботи, грошей і ще й постійно розповідає про колишню дружину, я не хочу.

— Ти ж казала, що я тобі потрібен!

— Сергію, я казала, що ти мені подобаєшся. Це не одне й те саме.

Вона взяла сумочку й відчинила двері.

— До речі, пошукай собі роботу. І житло. Я не збираюся більше оплачувати твої вечері.

Сергій залишився сам. Уперше за довгий час він мусив думати не про те, де провести вихідні, а про те, за які гроші прожити наступний тиждень.

До мами повертатися не хотілося. У неї була однокімнатна квартира, а Сергій давно звик до просторої оселі, чистих речей, готової вечері та грошей у гаманці.

Він зателефонував Борці.

— Слухай, може, в тебе можна трохи пожити?

— А що сталося?

— Та так, сімейні справи.

— Сергію, я сам із дружиною на кухні ледве розминаюся. Тобі куди ще?

— Хоч на кілька днів!

— Ні, друже. Шукайте собі квартиру. І роботу теж.

Сергій поклав слухавку. Тільки тепер він почав розуміти, наскільки багато для нього робила Ольга.

Вона не лише заробляла гроші. Вона створювала йому життя, у якому можна було нічого не вирішувати, ні за що не відповідати й навіть не замислюватися про завтрашній день. Він вважав це звичайним порядком речей. А тепер цього порядку більше не було.

Через кілька днів Сергій знайшов роботу. Зняв невелику кімнату, почав рахувати кожну гривню й самостійно готувати собі вечерю. Ліда більше не відповідала на його повідомлення. Ольга теж.

Одного разу він усе-таки написав дружині: «Може, ми поспішили? П’ять років усе-таки прожили разом. Можна було б спробувати поговорити».

Відповідь прийшла наступного дня. «Можна було. Але ти обрав інше». І більше нічого.

Ольга тим часом облаштовувалася в новому будинку. Замінила старі двері, посадила троянди біля хвіртки, придбала зручні меблі для веранди.

Роботу вона шукала в Одесі. Грошей від продажу квартири вистачало на облаштування будинку та спокійне життя. До того ж мала заощадження. Тож, у неї був час, щоб звикнути до нового місця. Іноді вона згадувала Сергія, але тільки яскраві моменти їхнього життя.

Їй було шкода п’яти років, які вона витратила на чоловіка, котрий сприймав її турботу як належне. Та ще більше вона раділа, що не витратила на це решту життя.

А Сергій одного вечора, повертаючись із роботи, побачив у магазині чоловіка, який купував яскраві гумові чоботи. Він мимоволі зупинився.

— Гарні, — сказав продавчині чоловік. — Для риболовлі саме те!

Сергій гірко посміхнувся. Він теж колись збирався на риболовлю. Навіть чоботи спеціально взував, щоб дружина не здогадалася про його пригоди. Тільки рибу тоді він приніс додому, а от сім’ю втримати не зміг. І найприкріше було навіть не те, що Ольга поїхала до моря. А те, що вона виявилася цілком щасливою без нього.

Бо Сергій пішов від дружини, сподіваючись, що вона благатиме його повернутися. А повернувшись сам, зрозумів: іноді людина втрачає не того, хто її любив, а того, хто робив її життя набагато легшим.