Лавка біля хвіртки була старою, ще батьковою. Він зробив її ще тоді, коли обидві дочки ходили до школи. Дошки потемніли, на одній з них хтось колись видряпав цвяхом літери, які давно стерлися.
Саме на цю лавку Галина поклала декілька купюр, навіть не рахуючи. Вона не хотіла давати їх Марті в руки, ніби гроші були чимось гарячим або зіпсованим.
— На, тримай, тепер задоволена нарешті, — сказала вона й відійшла до хвіртки.
Марта сиділа з краю, стискаючи в долонях ремінець сумки. Вона дивилася на гроші й не рухалася.
— Ти думаєш, мені це потрібно саме так, — нарешті промовила вона тихо.
— А як тобі потрібно, Марто. Скажи, як. Я вже не знаю.
Але щоб зрозуміти, як сестри опинилися на цій лавці в кінці жовтня, треба повернутися на сім місяців назад, до весни, коли помирала їхня мати.
Ганна Петрівна пішла тихо, у квітні, коли на вишнях ще не розпустилися бруньки. Три останні роки вона майже не вставала з ліжка. Усі ці три роки біля неї була Галина.
Вона жила за десять хвилин пішки, у своєму будинку на краю села, і приходила вранці й увечері. Іноді лишалася на ніч, якщо мати погано спала. Марта жила в Києві, працювала в агенції нерухомості й телефонувала двічі на тиждень, зазвичай у неділю.
На похорон Марта приїхала за день до відспівування, в чорному пальті, з великою валізою, наче збиралася пожити.
Галина зустріла її на порозі й нічого не сказала, тільки відступила вбік.
— Ну, привіт, — мовила Марта.
— Привіт. Проходь, мама в залі.
— Я бачу. Дякую, що все влаштувала.
— Це не мені дякувати.
Так воно й почалося. Спершу тихо, у словах, які ніби нічого не означали, а потім усе голосніше.
Після поминок, коли останні сусідки розійшлися з порожніми мисками, сестри лишилися на кухні. Галина мила посуд, Марта сиділа за столом із чашкою чаю, якого так і не пила.
— Треба поговорити про хату, — сказала Марта.
— Мамі ще й сорока днів немає.
— Я знаю. Але я їду в понеділок, а повернуся, хтозна, коли. Краще вирішити зараз.
— Що вирішити.
— Що з нею робити. Я вже дивилася ціни. Хата добра, ділянка велика, до траси близько. За неї можна взяти пристойні гроші. Ми поділимо навпіл, і кожна матиме змогу щось почати.
Галина поставила тарілку на сушарку й повільно витерла руки рушником.
— Ти мене чуєш, Марто. Мамі сорока днів немає.
— Чую. І що, нам тепер сорок днів мовчати, а потім ще рік, бо так годиться. Мама сама казала, що не любить, коли люди довго тужать.
— Мама казала, що не любить, коли довго тужать. А не казала, щоб ми продали її хату в перший же тиждень.
— Я не кажу в перший тиждень. Я кажу, що треба думати наперед.
— Наперед ти думала всі ці три роки, коли її тут не було, — тихо промовила Галина.
Марта поставила чашку так різко, що чай хлюпнув на скатертину.
— Ось воно, — сказала вона. — Я чекала, коли ти це скажеш. Ти це носиш у собі, правда. Три роки носиш.
— Я нічого не ношу.
— Носиш. Ти дивишся на мене так, ніби я її кинула.
— А ти не кинула.
— Я працювала. Я платила за ліки. Я присилала гроші щомісяця.
— Присилала. Дякую. Але лікарі не приходять переказами, Марто. Памперси самі не міняються. І вночі, коли вона кликала, трубку брала я, а не ти.
— Я не могла бути тут. У мене робота.
— У мене теж була робота. Я її покинула.
Настала тиша. Годинник на стіні тихо цокав, той самий годинник, що висів тут з дитинства. Марта вперше за вечір відвела очі.
— Я не знала, що ти покинула, — сказала вона вже тихіше.
— Бо ти не питала.
Наступного дня сварка спалахнула знову, і вже не за столом, а в мамчиній кімнаті, де Марта шукала документи на хату.
— Де вона їх тримала, — питала вона, відчиняючи шухляди одну за одною.
— Не знаю. Не лізь туди.
— Як це не знаєш. Ти ж тут була весь час.
— Я була біля мами, а не біля її паперів. Припини, будь ласка. Це не твоє.
— Як це не моє. Я така ж дочка, як і ти.
— Така ж. Тільки з іншого боку дверей.
Марта різко обернулася. Її обличчя почервоніло, очі блищали, але не від сліз, а від образи.
— Ти завжди так робиш, — сказала вона. — Завжди. Ти така правильна, така добра, така жертовна. А мені залишається бути поганою. Це ти мені призначила цю роль, а не я її вибрала.
— Я нічого тобі не призначала.
— Призначила. Ще в дитинстві. Ти була слухняна, а я вперта. Ти допомагала мамі, а я бігала з подружками. І тато казав, дивись, яка в нас Галя, а ти, Марто, коли вже порозумнішаєш.
— Тато так не казав.
— Казав. Ти просто не пам’ятаєш, бо тобі це було приємно.
Галина мовчала довго. Потім сіла на край маминого ліжка, де ще лежала вишита подушка.
— Мені було шістнадцять, коли мама вперше захворіла, — сказала вона. — Пам’ятаєш чи ні. Тобі було десять. Я готувала вам обід, прала, ходила на твої батьківські збори. Я не хотіла бути слухняною. Просто нікому більше було.
— Я цього не пам’ятаю, — відповіла Марта.
— Ось бачиш. А я пам’ятаю все.
Три дні вони майже не розмовляли. Марта ночувала в хаті, Галина йшла додому, але вранці знову приходила, бо треба було прибрати, перебрати речі, віддати сусідам те, що мало віддатися. Вони рухалися по кімнатах, як дві тіні, зустрічаючись у коридорі й розминаючись, не підіймаючи очей.
На четвертий день Марта не витримала.
— Мені потрібні гроші, — сказала вона без вступу.
Вони стояли у дворі. Галина збирала в кошик пізні яблука, Марта тримала телефон і дивилася на нього, ніби чекала якогось повідомлення.
— На що.
— Це не має значення.
— Має. Якщо ти просиш у мене, то має.
— Я не прошу. Я кажу, що мені потрібні мої гроші. Мама залишила заощадження, я знаю. Вона відкладала на похорон і ще трохи. Я хочу свою частку.
— Ти хочеш свою частку мамчиних заощаджень, — повільно повторила Галина.
— Так. Це моє право.
— А хата. Ти ж хотіла продавати хату.
— Хату ми продамо потім. А гроші потрібні зараз.
— Марто, що сталося.
— Нічого не сталося.
— Не бреши. Я бачу.
— Нічого, кажу тобі, — Марта підвищила голос. — Чому ти завжди допитуєшся. Чому не можна просто дати людині те, що їй належить.
Галина поставила кошик на траву. Вона випросталася, глянула на сестру, і в цьому погляді не було ні гніву, ні докору. Була тільки втома, глибока, як колодязь.
— Добре, — сказала вона. — Підеш зі мною.
— Куди.
— Побачиш.
Вона повела її не до хати, а до комори, де за старими мішками й банками стояла дерев’яна скринька. Галина відсунула мішок, дістала з-під нього жерстяну коробку з-під печива й відкрила. Усередині лежали гроші, акуратно складені, перев’язані гумкою.
— Це мамине, — сказала вона. — Вона відкладала все життя. Я знала, де воно лежить, бо вона мені сказала. Сказала, що це на похорон, а що залишиться, то поділити між нами порівну. Я нічого звідти не брала. Ні на ліки, ні на їжу, ні на дорогу. Хоч мені не раз бракувало.
— Чому не брала, — спитала Марта.
— Бо воно не моє.
Марта дивилася на коробку й мовчала.
— Лише одна річ, — додала Галина. — Я заплатила за похорон зі своїх, бо хотіла, щоб усе було гідно, а мамині гроші пішли б надто повільно, ти ж знаєш, як це бувало з банками й виплатами. Тож тут стільки, скільки вона залишила. Плюс те, що я додала назад, коли змогла.
— Додала назад.
— Так.
— Нащо.
— Щоб було порівну, — відповіла Галина просто. — Щоб ти не могла сказати, що я щось собі взяла.
Вона зняла гумку й почала відділяти купюри. Рахувала недовго. Раптом її руки затремтіли, і вона махнула ними, наче відганяла щось, і витягнула з пачки декілька банкнот, не дивлячись скільки.
— Ходімо, — сказала вона й вийшла з комори.
Так вони й опинилися біля хвіртки, на батьковій лавці. Галина поклала гроші й вимовила те, що вимовила.
Марта не взяла їх одразу. Вона довго дивилася то на купюри, то на сестру, що стояла спиною до неї, дивлячись на дорогу, де вже сутеніло.
— Галю, — сказала вона.
— Що.
— Я не за цим приїхала.
— Не за цим, — луною повторила Галина.
— Я приїхала, бо… — Марта затнулася. — Бо я не знаю, як жити далі.
Галина обернулася.
— У мене все пішло не так, — продовжила Марта, і голос її тремтів. — Агенція закрилась ще взимку. Я не казала мамі, не хотіла хвилювати. Я винаймаю квартиру, борг за три місяці. Я думала, продам хату, віддам борг, почну заново. Мені було соромно сказати. Тому я говорила про гроші так, ніби мені вони просто належать.
— Чому ти мені не сказала.
— А ти б мені повірила.
— Я б тобі допомогла.
— Ти б мене пожаліла. А я не хотіла, щоб ти мене жаліла. Ти завжди така сильна, а я…
Вона закрила обличчя руками. Галина повільно підійшла й сіла поруч, так що між ними лишилися ті самі декілька купюр.
— Наївна ти, — промовила вона без злості. — Яка ж ти наївна, Марто.
— Знаю.
— Ми ж сестри. Хіба сестрам соромно.
— Мені було.
— А мені було соромно, що я так довго на тебе тримала образу, — зізналася Галина. — Я вважала, що ти мене залишила з усім. А ти, виходить, теж тонула, тільки мовчки.
— Я не тонула, я просто… — Марта не договорила й тихо засміялася крізь сльози. — Ні, тонула.
Вони замовкли. Десь за рогом загавкав чийсь пес, а над дахом сусідньої хати повільно піднімався дим.
— Бери гроші, — сказала Галина.
— Не візьму.
— Візьмеш. Це твоє.
— Не візьму, Галю. Не так. Я не хочу, щоб ти кидала їх, як милостиню.
— Я не кидала. Я просто не хотіла дивитися, як ти їх береш.
— Чому.
— Бо мені здавалося, що тоді ти підеш, — зізналася Галина. — Візьмеш і поїдеш, і ми знову будемо розмовляти по неділях, коротко, ні про що. А я цього не хочу.
Марта підняла голову.
— Ти цього не хочеш, — повторила вона.
— Ні.
— Я теж.
Вони знову замовкли, і цього разу тиша була іншою, не колючою, а теплою, наче старий плед.
— Тоді що нам робити, — спитала Марта.
— Не знаю. Давай не продавати хату.
— А що з нею.
— Поживи тут. Поки не стане легше. Хата порожня, а ти тут виросла.
— Я не можу сидіти тут без роботи.
— У селі завжди є робота. Школа шукає бухгалтера, я чула. І в сільраді хтось казав.
— Бухгалтера, — з сумнівом промовила Марта. — Я ж продавала квартири.
— Зате рахувати вмієш.
— Рахувати вмію, — погодилася Марта й раптом усміхнулася. — Слухай, а ти мені подаси чаю, чи так і будемо тут сидіти.
— Подам. Тільки не кажи потім, що в мене холодно.
— Не скажу. А ти не кажи, що я нахаба.
— Ти нахаба.
— Ну от.
Вони засміялися обидві, і сміх розійшовся по вулиці, і сусідка, що виглянула з-за паркану, лише похитала головою й сховалася назад, ніби побачила щось таке, чого не слід сторонньому бачити.
Марта нарешті простягнула руку й узяла гроші. Вона не стала їх рахувати. Просто розправила, склала рівно й повернула сестрі.
— Що це, — здивувалася Галина.
— Це на борг за хату, — сказала Марта. — Ти ж платила за похорон і за комунальні, я бачила квитанції на столі. Візьми. А решту ми поділимо потім, як слід, з нотаріусом, як люди.
— Марто.
— Візьми, прошу. Інакше я цього не переживу.
Галина довго дивилася на сестру, потім кивнула й сховала гроші в кишеню пальта.
— Добре, — сказала вона. — Але з одним уточненням.
— Яким.
— Чай ти робиш сама.
— Згода.
Вони підвелися майже одночасно. Галина відчинила хвіртку, і вона заскрипіла так само, як скрипіла в дитинстві.
— Нагадай мені змастити, — сказала Марта.
— Змастимо разом.
— Разом, — повторила Марта й ступила у двір.
У кухні, де стояв той самий годинник і той самий стіл, вона поставила чайник на плиту. Галина сіла на звичне місце біля вікна. За склом ще було видно лавку, а на ній, у присмерку, щось біле. Це був маленький папірець, що випав із жерстяної коробки, коли Галина діставала гроші. Вітер хитнув його, і він упав на землю.
Марта підняла його вранці. Це була записка, написана маминою рукою, нерівними літерами, з часів, коли мати вже погано бачила.
«Дівчатка мої, — було там. — Що б там не сталося, не сваріться через мене. Хата стоїть, поки ви разом. Ваша мама».
Марта прочитала її двічі й мовчки поклала на полицю біля годинника, де мати колись тримала свої окуляри. Галина нічого не питала. Вона просто побачила, як змінилося сестрине обличчя, і підсунула їй чашку.
— Пий, поки гаряче, — тихо сказала вона.
— Пий і ти, — відповіла Марта.
І вони сиділи так до пізнього вечора, говорили про все й ні про що, про батька, про стару грушу, про те, чи ще росте за містком шипшина.
Іноді сперечалися, чия правда була в давній дитячій суперечці, а іноді мовчали, і ця мовчанка вже ніколи не була тією, що ділить.
А лавка біля хвіртки лишилася стояти під зірками, порожня, але вже не самотня. Бо хтось завжди приходить на неї сісти, коли треба сказати те, що не вимовляється в хаті.
Тетяна Макаренко
