— Що? Невже він мій справжній батько!? Мам, скажи, що це неправда. Благаю! Інакше, всі мої мрії на майбутнє летять у прірву. Та що там — це суцільний сором, — шепотіла я.
Цей ранок почався так, як і завжди: дзвінок будильника, швидка чашка кави й думки, що течуть уперед, наче вихор. Та цього разу все змінилося, коли я знову згадала вчорашню сварку з мамою. У голові, як відлуння, продовжували звучати її слова: “Я бачу, ти будеш нещаслива… Він не той, хто тобі потрібен.” Це не вперше вона таке говорить, але вчора я відчула, що це остання крапля.
Я стояла перед дзеркалом, глибоко вдихаючи, щоб знову не відчути хвилю люті. З кожним поглядом на своє відображення я бачила не лише себе, а і її — маму. Жінку, яка роками нав’язувала мені своє бачення життя. То я для неї невдаха, то вона заздрить моїм успіхам.
Коли у мене йде щось не так, вона задоволено посміхається, а коли я досягаю чогось — починає говорити, що це всього лише випадковість. Вона завжди наче стоїть на двох протилежних берегах річки, не знаючи, яку сторону вибрати. І у цьому хаосі її ненависть, замаскована під любов.
Віктор був іншим. Так, він значно старший за мене, на цілих двадцять років, але це мене не турбувало. Я нарешті знайшла когось, з ким відчувала себе спокійно. Ми могли годинами розмовляти, сміятися і просто мовчати разом, відчуваючи гармонію. Для мене це було важливіше за будь-які цифри у паспорті. Але мама чомусь, тільки побачивши його вперше, відразу була налаштована проти.
— Ти навіть не знаєш, як він жив до тебе! Хто його минулі жінки? Що він приховує? — кричала вона телефоном.
— Мамо, він любить мене! І я люблю його! — спокійно відповідала я. Та всередині, навіть у ті моменти, я відчувала, як її слова мене роз’їдають. А ще її дивні фрази на кшталт: “Я бачу твоє майбутнє і воно темне.”
Вона побачила нас з чоловіком разом випадково, коли ми вийшли з ресторану. У мами відразу обличчя змінилося. Вона промовчала, але її очі говорили все: розчарування, гнів, а потім холодна люб’язність. Коли я намагалася познайомити їх:
— Мам, це Віктор. Вітю, це моя мама, Олександра Миколаївна, — сказала я, стримуючи нервову посмішку.
— Дуже приємно… — коротко відповіла мама, киваючи головою. Її слова були як крижаний дощ, що пробігає по шкірі.
Того вечора вона подзвонила мені, щоб розказати свої думки про Віктора.
— Аню, послухай мене уважно. Я знаю, що ти мені не віриш, але він не твоя доля. Я говорила з деякими людьми й вони це підтвердили, — почала вона.
— Мамо! Ти говорила з кимось про мене і Віктора? Це вже занадто! Я доросла жінка і ти не можеш постійно втручатися у моє життя! — не витримала я.
— Доню, ти нічого не розумієш. Ти навіть не уявляєш, що буде далі, якщо ти продовжиш ці стосунки, тобі краще знати правду…
Я не стала слухати більше. Закінчила розмову і знову почувалася розгубленою. Що з нею не так? Я вирішила, що наступного ранку я з’їжджу до мами й усе розставлю на свої місця.
Наступного дня я приїхала до мами рано вранці. Ще навіть не встигла зняти пальто, як вона, похмура й змучена, підбігла до мене з порогу:
— Аню, скажи, у тебе з Віктором були близькі стосунки? Скажи, що ні! Благаю! Я не спала всю ніч! — вона схопила мене за руку, дивлячись в очі з тривогою.
Я замерзла на місці, не знаючи, як реагувати на її дивну поведінку. Спокійно, майже без емоцій, відповіла:
— Мамо, ти поводишся неадекватно. Я доросла жінка і це не твоя справа. Ти заздриш мені, що я нарешті щаслива?
— Аню, я не заздрю. Я боюся за тебе. Ти не знаєш правди. Він твій батько. Твій справжній батько, якого ти ніколи не знала. Я хотіла, щоб ти любила свого вітчима, тому мовчала всі ці роки. Але тепер, коли ти випадково зустріла Віктора, я не можу більше мовчати.
Моя голова закрутилася, а ноги підкосилися. Слова мами розліталися всередині мене, наче осколки. Невже це правда? Я дивилася на неї й не могла повірити.
— Що ти сказала? — ледве промовила я, хапаючи повітря. — Це неможливо…
— Пробач, доню, — тихо сказала мама, її голос затремтів. — Я не хотіла, щоб ти дізналася так, але це правда. Я хотіла, щоби ти любила свого вітчима. А Віктор зник ще до твого народження. На щастя. Але як ви зустрілися, як!?
Моє життя в один момент змінилося. Всі ці емоції — любов, лють, розгубленість — зійшлися в одну точку. Я не знала, що робити далі і як жити з цим знанням. Добре, що у нас все обмежилося прогулянками та розмовами.
Я ледве вичавила з себе:
— А Віктор, батько — він теж нічого не знає?
— Так. Я зробила все, щоб він не знав про твоє існування. Пробач мені. Я знала, що він живе в іншому місті. Думала, що ви ніколи не зустрінетесь. Моя брехня ледь не призвела до твоєї помилки. Та ні, помилка — це ще м’яко сказано. Яке щастя, що ти у мене така повільна у стосунках.
Мама обережно підійшла до мене, хотіла обійняти, але я відступила. Все, що залишалося — це холод та порожнеча.
— Ти все зруйнувала, — тихо промовила я й пішла до дверей.
На мене ще чекала розмова з Віктором, справжнім моїм батьком. І при цій одній думці у мене виступив холодний піт по спині та ноги підкошувалися. Я ніколи не зможу побачити своїх батьків. Важко, але це правда. Я не знаю, як з цим буду жити далі.
