Щоб довести доньку до розлучення, мати нишком підкладала під двері подарунки
Два місяці тому Анатолій і Алла одружилися. Він — програміст із добрим поглядом, вона — енергійна дизайнерка у великій компанії. Вони кохали одне одного і насолоджувалися початком подружнього життя.
Але ідилія молодят була раптово затьмарена. Все почалося з маленької коробочки біля вхідних дверей. У ній — витончена орхідея в елегантному кашпо. Без підпису, без листівки.
— Ой, Толю, дивись! Хто б це міг залишити? — вигукнула Алла, заносячи квітку в квартиру.
— Може, хтось із твоїх шанувальників забарився з весільним подарунком? — жартома припустив Анатолій. Тоді його слова прозвучали легко й безтурботно.
Проте згодом “сюрпризи” почали з’являтися з регулярністю. Дорога французька парфумована вода, про яку Алла лише мріяла. Квитки на театральну прем’єру, на яку вони з Анатолієм ніяк не могли потрапити. Шовковий шарф від відомого бренду. І щоразу — мовчки, просто під дверима.
Ревнощі Анатолія почали посилюватися. Він більше не жартував. Його запитання стали різкими, мов лезо ножа.
— Алло, ну хто це може бути? — спитав одного вечора, розглядаючи чергову коробку з рідкісним колекційним виданням книги, яку Алла згадувала у розмові з подругою. — Хто так добре знає твої смаки? Хто знає, коли ми вдома, а коли — ні?
— Толю, я справді не знаю! Чесно! — Алла відчула, як земля йде з-під ніг.
— Хтось дарує тобі дорогі речі, а ти, мовляв, навіть не здогадуєшся, хто це? Не повірю! — щире здивування чоловіка швидко переростало в недовіру.
— У мене немає версій… Це ж анонімно, ти сам бачиш. Може, це Лариса? Хоче нас посварити?
— Лариса? Моя сестра? Навіщо їй це? — Анатолій пирхнув. — Вона тебе терпіти не може! Ти ж пам’ятаєш, як вона поводилася на весіллі? З яким обличчям вручала подарунок? Ні, це точно не вона. Це хтось інший. Хтось, хто спостерігає за тобою.
Сварки між подружжям ставали дедалі частішими. Анатолій почав перевіряти телефон дружини, розпитував про кожен її крок за межами дому. Їхнє щастя тріщало по швах, тонуло під підозрами й незрозумілими подарунками.
Алла почувалася в пастці. Вона розуміла: якщо хоче врятувати шлюб — мусить знайти джерело цього всього цього.
Після чергової сварки, коли Анатолій вимагав пояснень, звідки невідомий знає, які саме цукерки вона любить, Алла прийняла рішення. Вона придбала мініатюрну камеру з датчиком руху та нічним баченням. Тихо, нікому не сказавши, встановила її у дверному вічку, направивши вниз — на сходовий майданчик. Камера передавала зображення просто на телефон.
Тиждень минув в очікуванні. Подарунків не було. Анатолій трохи заспокоївся, вирішивши, що це все закінчилося. Але Алла відчувала: це ще не все.
Пізнього вечора, коли Анатолій був у відрядженні, на її телефон надійшло сповіщення про рух. Серце шалено закалатало. Вона відкрила застосунок. На екрані — темний майданчик, освітлений тьмяною лампочкою. Постать у темному пальті й капюшоні, насунутому на обличчя, обережно поставила під дверима невелику шкатулку.
Людина випросталася, озирнулася — і в цей момент світло впало їй на обличчя.
Алла скрикнула, затуливши рота рукою. На екрані, з холодною торжествуючою усмішкою, була її мати.
Жінка не спала до ранку, намагаючись зрозуміти, навіщо Інна Валеріївна все це робила. Стосунки з матір’ю в Алли були добрі — до весілля. Відтоді як донька вийшла заміж, мати стала замкнутою й холодною. Спочатку дорікала, що Алла її залишила і більше не допомагає. А потім — раптово припинила спілкування.
До ранку Алла знала, що робити. Вона зателефонувала матері й запросила її «на чай». Не сказавши, що Анатолій повернувся з відрядження раніше й зараз спить після приїзду.
— Ну здрастє. Що за терміновість така? — буркнула мати, переступаючи поріг, навіть не знявши пальта.
— Привіт, мамо. Заходь, поговорити треба, — спокійно відповіла Алла. Її голос був рівним, але очі палали.
Вони сіли на кухні. Без жодних вступів Алла поклала на стіл телефон. На екрані — зафіксоване відео: Інна Валеріївна біля дверей, із коробкою в руках. Її обличчя — крупним планом.
Мати побіліла, мов крейда. Вся її зверхність щезла, поступившись місцем обуреню.
— Це… це підробка! — прошепотіла вона, ледве дихаючи.
— Це запис із камери спостереження, мамо. Учора ввечері… Не варто заперечувати.
У цей момент на кухню зайшов Анатолій. Він виглядав втомленим, але одразу відчув крижану атмосферу. Його погляд ковзнув на телефон, потім на тещу — і, нарешті, на дружину.
— Що… що відбувається? — хрипко спитав він.
— Ось твій «ангел-охоронець», Толю, — спокійно промовила Алла, не зводячи очей з матері.
— Моя мама все це влаштувала. Це вона залишала подарунки, щоб ти ревнував, щоб ми посварилися.
Анатолій застиг. Він дивився на тещу, не вірячи своїм вухам.
— Інно Валеріївно?.. Але навіщо?
Жінка, зрозумівши, що відступати нікуди, блиснула очима.
— Навіщо?! — її голос перетворився на шипіння.
— За що?! За те, що ти, моя рідна, проміняла мене на цього… цього чоловіка! Раніше ти дбала про мене! Пам’ятаєш? Щомісяця допомагала… А тепер? Тепер у тебе є він, і твоя зарплата — ваша спільна. А я? Я стала тобі непотрібною.
Сльози образи потекли по її щоках, але в них не було жодного каяття.
— То ви вирішили… зруйнувати мою сім’ю?! — Анатолій був приголомшений. — Через гроші? А ви порахували, скільки витратили на ті всі подарунки? Це ж у голові не вкладається. Ніколи б не подумав на вас…
— Так! — вигукнула Інна Валеріївна. — Я хотіла, щоб ти подумав, ніби в неї хтось є. Щоб ти її залишив, і все стало як раніше!
— Як раніше?.. — тихо, але з крижаною ясністю промовила Алла. — Щоб я знову тебе утримувала, поки ти не працюєш і живеш, як заманеться? Поки не намагаєшся налагодити своє життя?
Вона рішуче підійшла до матері. Її обличчя було серйозним, твердим.
— Мамо, йди. Ти перейшла всі межі.
Інна Валеріївна глянула на зятя й дочку, розвернулась і вискочила з квартири, гримнувши дверима. Тиша, яка запанувала після її виходу, була оглушливою. Анатолій опустився на стілець і схопився за голову.
— Пробач мене, Аллочко… — голос тремтів. — Пробач, що не повірив тобі… Що дозволив цьому бруду влізти між нами. Ніколи б не подумав, що теща здатна на таке. — Авжеж… — кивнула Алла, вперше до кінця усвідомивши, що її мати — більше не та людина, якій можна довіряти.
З того дня в квартирі молодят знову запанував спокій. Інна Валеріївна більше не дзвонила — зникла з життя доньки, наче її й не було.
Проте на ювілей Алли мати знову дала про себе знати: спершу надіслала листівку. А коли дочка у відповідь чемно написала «дякую», одразу зателефонувала — ніби нічого не сталося.
— Я хочу зайти до тебе з подарунком, — буденно заявила вона.
— Мамо, тобі тих не вистачило? Дякую, але не треба, — суворо відповіла Алла.
— Це ще чому? — обурилася мати. — Хіба я не маю права привітати рідну дочку?
— Ні, мамо. Після всього — не маєш, — спокійно нагадала жінка.
Інна Валеріївна зрозуміла, що її не пустять, й підвищила тон.
— Оце так! Я ж твоя мати! Я нічого поганого не зробила!
— Ти намагалася розлучити нас із Толею. І для тебе це — «нічого поганого»? — перебила її Алла. — Я нічого не забула. І не пробачила. Те, що я відповіла тобі на привітання — елементарна ввічливість. Дзвонити не треба було. І не треба більше.
Після короткої паузи, тримаючи трубку, Інна Валеріївна прошипіла:
— Все одно розлучитесь!
Це були її останні слова. Більше мати й дочка не спілкувались. І Алла не шкодувала. Бо пробачити можна лише тоді, коли людина справді усвідомила свою провину.
А Інна Валеріївна — не усвідомила. І ніколи не збиралась.
