Світлана вийшла на балкон подихати свіжим повітрям. Була 23:30, 31 грудня. Місто внизу гуділо салютами, хтось уже кричав «З Новим роком!», хоча до півночі залишалося ще півгодини.
Повітря було морозне, пахло порохом і мандаринами з чиєїсь відкритої квартири.
Вона затягнулася й тільки тоді помітила, що на сусідньому балконі теж хтось стоїть. Темна постать у светрі з оленями, з келихом у руці.
Сім років вони жили через тонку стіну — квартира 42 і квартира 43 — і за весь цей час обмінялися хіба що кількома «добрий день» у ліфті.
— Ви теж не спите? — долинув тихий чоловічий голос.
Світлана здригнулася від несподіванки.
— Дмитре… вибачте, Дмитре Івановичу? — Вона впізнала сусіда. — Так, не сплю. Не люблю цей галас перед північчю. А ви?
— Я теж. Вийшов пляшку охолодити. — Він підняв келих. — Балкон краще за холодильник працює.
Вона всміхнулася в темряві.
— Правда. У мене пляшка на перилах стоїть уже годину. Ідеально.
Запала пауза.
— Світлано… можна без по-батькові? — раптом запитав він. — Просто Світлано. Ми ж сім років сусіди.
— Можна, — відповіла вона, здивована. — І ви просто Дмитре.
— От і добре. — Він відпив з келиха. — Знаєш, я весь вечір думаю: от ми стільки років поруч, а я навіть не знаю, чи любиш ти олів’є.
Вона розсміялася — вперше за довгий вечір.
— Ненавиджу. Особливо з ковбасою. А ви?
— Обожнюю. Але тільки з м’ясом. І моркву по-корейськи обов’язково.
— О, це я розумію. — Вона затягнулася вдруге. — Сім років… і перша нормальна розмова. За півгодини до Нового року.
— Дивно, правда? — Дмитро сперся на перила. — Я тебе бачив мало не щодня. Вранці в ліфті, коли ти бігла на роботу.
Ввечері, коли ти поверталася з пакетами. Ти завжди посміхалася, навіть коли втомлена була.
— А ти завжди газету тримав під пахвою. І каву в термосі. Я думала, ти журналіст.
— Майже вгадав. Я редактор у видавництві. Дитячі книжки. — Він усміхнувся. — А ти?
— Я дизайнер. Фріланс. Графіка, сайти, логотипи. Більшу частину життя за комп’ютером.
— То чому ж ми ніколи не говорили? — запитав він тихо.
Світлана замислилася.
— Не знаю… Страшно якось. Раптом не сподобаємося одне одному? Раптом потім незручно в ліфті буде? Краще — ввічливе «добрий день» і все.
— Я теж так думав, — зізнався Дмитро. — А потім одного разу почув, як ти співаєш на кухні. І подумав: от би поговорити з цією людиною.
Вона почервоніла, рада, що темно.
— Ти чув? Боже, як соромно. Я думала, стіни товсті.
— Тонкі, як папір. Я чув, як ти плакала одного вечора. У квітні, здається. Довго. І хотів постукати, сказати щось… але не наважився.
Світлана замовкла. Квітень… Так, тоді Андрій пішов. Остаточно. Після п’яти років.
— То був важкий період, — сказала вона нарешті. — Але минув.
— Я знаю, як це, — відповів Дмитро. — Моя дружина пішла шість років тому. Забрала доньку й поїхала до Львова. Сказала, що я занадто нудний для життя.
— Ти? Нудний? — Світлана обернулася до нього. — Ти ж дитячі книжки робиш. Це ж казка щодня.
— Вона так не вважала. Казала, що я живу в ілюзіях. А їй потрібна реальність. Квартира більша, поїздки, ресторани.
— І як ти?
— Спочатку погано. Потім звик. Донька приїжджає на вихідні раз на місяць. Поліна. Їй одинадцять. Вона малює краще за мене.
— Поліна… гарне ім’я. Я б хотіла колись доньку Поліною назвати.
Вони знову замовкли. Знизу лунало «Щедрик» з чиєїсь колонки.
— А знаєш, що я ще чув? — Дмитро посміхнувся. — Як ти розмовляєш зі своєю кішечкою. Мусею, чи як там?
— Мусею, — засміялася Світлана. — Вона сіра, пухнаста й вважає, що я її слуга.
— Я її бачив одного разу. Вона вискочила в під’їзд, а ти бігала в халаті й кричала: «Мусю, зараза, повернися!» Я ледь стримався, щоб не допомогти.
— Ти бачив мене в халаті з котиками? О жах.
— Ти була дуже мила. І дуже сердита на Мусю.
Світлана.
— Дмитре… а чому саме сьогодні ти заговорив?
Він зітхнув.
— Бо зрозумів: якщо не сьогодні, то ніколи. Я весь рік збирався. Купив навіть пляшку, думав запросити на каву. А потім думав: раптом відмовиш? Раптом ти з кимось? А сьогодні… почув, як ти вийшла на балкон. І подумав: це знак.
— Знак, — повторила вона. — Може, й знак.
Годинник на телефоні показав 23:45.
— Залишилося п’ятнадцять хвилин до Нового року, — сказала Світлана. — І ми стоїмо на різних балконах, як Ромео й Джульєтта.
— Тільки без трагедії, сподіваюся, — усміхнувся Дмитро. — Слухай… а може, перейдеш до мене? Чи я до тебе? Вип’ємо за Новий рік разом. Не на балконі ж.
Світлана завагалася на секунду.
— Переходь ти. У мене ковбаса, сир є. І мандарини.
— Іду.
Він зник у квартирі, а через хвилину постукав у двері.
Світлана відчинила. Він стояв у светрі з оленями, з келихом у руці, трохи розгублений.
— Привіт, сусіде, — сказала вона.
— Привіт, сусідко.
Вона провела його на кухню. Маленька, затишна, з жовтими стінами й купою рослин на підвіконні. Муся сиділа на холодильнику й дивилася на гостя підозріло.
— Знайомся, це Муся. Муся, це Дмитро. Наш сусід.
Кішка муркнула раз — на знак того, що приймає.
Вони сіли за стіл. Світлана налила.
— За що п’ємо першим?
— За те, що нарешті поговорили, — запропонував Дмитро.
— За це.
Вони дзенькнули келихами.
— Розкажи про себе, — попросила Світлана. — Я ж нічого не знаю. Окрім того, що ти любиш олив’є й дитячі книжки.
Дмитро відкинувся на спинку стільця.
— Народився в Черкасах. Закінчив філфак. Працював учителем літератури три роки, потім пішов у видавництво. Пишу вірші в шухляду. Люблю велосипед. І старий рок.
— Вірші? — здивувалася вона. — Прочитай щось.
— Зараз? Ні, соромно.
— Ну будь ласка. Хоч одне.
Він зітхнув, подумав.
— Добре. Оце написав учора.
Він продекламував тихо:
Поруч стіна, за стіною — ти,
Сім років слухаю твої кроки.
Вранці — каблуки, ввечері — капці м’які,
А я — мовчу, як дурень, у своїй тиші.
Світлана слухала, не відводячи очей.
— Це… про мене?
— Про тебе.
Вона відвела погляд.
— Дмитре… я не знаю, що сказати.
— Нічого не кажи. Просто знай, що це правда.
На годиннику було 23:55.
Вони ввімкнули телевізор — там уже готувалися до бою курантів.
— А ти що любиш? — запитав він.
— Я? Море. Ходити босоніж по піску. Малювати вночі, коли натхнення приходить. Читати в кафе. І каву з корицею.
— Я роблю найкращу каву з корицею в цьому будинку, — похвалився він.
— Перевіримо якось.
Бій курантів. Президент говорив щось, але вони не слухали.
— З Новим роком, Світлано, — сказав Дмитро тихо.
— З Новим роком, Дмитре.
Вони знову дзенькнули.
Після півночі місто вибухнуло вогниками. Небо стало яскравим, як удень.
Вони вийшли на балкон разом — тепер уже на її.
— Дивись, як гарно, — прошепотіла вона.
Він стояв позаду, не торкаючись, але близько.
— Гарно, — погодився він. — Але не так, як ти.
Вона обернулася.
— Дмитре… це все так несподівано.
— Я знаю. Але сім років — це багато. Я не хочу більше чекати.
Вона подивилася йому в очі.
— І я не хочу.
Він нахилився й поцілував її — обережно, ніби боявся, що вона відсторониться. Але вона не відсторонилася.
Коли вони відірвалися, вона засміялася.
— Наш перший поцілунок. Як у кіно.
— Тільки краще, — відповів він. — Бо справжнє.
Вони повернулися в квартиру. Муся вже спала на дивані, ніби нічого не сталося.
Сиділи на кухні до четвертої ранку. Розповідали все.
Вона — про Андрія, як любила, як зрадила, як пішов.
Він — про дружину, як намагався втримати, як не вийшло.
Вона — про дитинство в селі, про бабусю, що вчила вишивати.
Він — про тата-військового, про те, як боявся гучних звуків у дитинстві.
Вона — про мрію поїхати в Італію, намалювати Рим.
Він — про мрію написати свою книжку, не дитячу, а для дорослих.
— Напишеш, — сказала вона. — Я намалюю обкладинку.
— Домовилися.
Коли він збирався йти, вона запитала:
— А завтра… тобто сьогодні… поснідаємо разом?
— Обов’язково. Я принесу каву з корицею.
— А я зроблю сирники. Я вмію.
Він поцілував її в дверях.
— Спокійної ночі, сусідко.
— Спокійної ночі, сусіде.
Вона лягла спати о п’ятій, але не могла заснути — усміхалася в подушку.
На ранок він постукав о десятій.
Приніс каву в термосі, круасани з пекарні внизу й маленьку коробочку.
— Що це? — запитала вона, ще в піжамі з котиками.
— Відкрий.
Усередині — срібний кулон у формі півмісяця.
— Бо ти сказала, що любиш ніч, — пояснив він. — І малювати при місяці.
Вона розплакалася.
— Дмитре… це найкращий подарунок за багато років.
Вони снідали, сміялися, планували.
— Увечері до мене? — запропонував він. — У мене олив’є є. З м’ясом.
— Прийду. Але тільки якщо ти прочитаєш ще один вірш.
— Прочитаю.
Так почалося їхнє життя — не з першого погляду, а з першої розмови.
Через рік, 31 грудня, вони знову стояли на балконі — вже на його, бо жили разом.
Муся сиділа на перилах, Поліна малювала салюти в альбомі.
— Пам’ятаєш, як ми вперше поговорили? — запитала Світлана, притулившись до нього.
— За півгодини до Нового року. Найкращі півгодини в моєму житті.
— І в моєму.
Вони поцілувалися.
Сім років сусідства — і все життя попереду.
Юлія Хмара
