Це був звичайний осінній ранок у маленькому містечку на заході України. Листя за вікном гойдалося на легкому вітрі, а повітря пахло свіжістю та далеким димком від сусідських багать.
У затишній хаті на околиці, де жили пані Ганна, її невістка Олена, син Назар і онук Максимко, уже гуділа кухня. Пані Ганна, жвава жінка років шістдесяти з сивим пучком на голові та вічною посмішкою, сиділа за столом, тримаючи в руках горнятко з трав’яним чаєм.
Вона любила такі ранки — коли вся родина збиралася разом, і можна було поговорити, пожартувати чи навіть посперечатися про дрібниці.
— Оленко, невістко моя люба, слухаю уважно! — гукнула пані Ганна, поправляючи хустинку на плечах. — Ти ж знаєш, що я без сирників і капучино свій день не починаю.
А Максимкові нашому омлетик із салатом зроби, він же в нас росте, як на дріжджах, йому білок потрібен! І ще одне, — вона багатозначно підняла палець, — воду економніше використовуй, бо мій Назарко не буде працювати тільки на одні комунальні!
Олена, молода жінка з каштановим волоссям, зібраним у недбалий пучок, стояла біля плити й уже замішувала тісто на сирники. Вона посміхнулася, почувши свекрушині настанови, хоч і чула їх чи не щодня.
— Мамо Ганно, та я вже все знаю! — відгукнулася вона, додаючи до миски ложку цукру. — Сирники будуть пухкі, як ви любите, капучино зараз зварю, а Максимкові омлет уже на сковорідці шкварчить. А щодо води… — вона хитро зиркнула на свекруху, — я ж не річку в кухні розливаю!
Пані Ганна пирхнула, але очі її весело заблищали.
— Ой, невістко, не кажи! Ти як миєш посуд, то в мене серце стискається — вода ллється, як із водоспаду! А мій Назар, бідолашний, тільки й робить, що на роботі гне спину, щоб ми тут жили, як пани. От у мої часи, знаєш, як було? Воду з криниці носили, і ніхто не скаржився!
Олена засміялася, перевертаючи омлет на сковорідці.
— Мамо, я ж економлю, як можу! Але ж ви самі кажете, що посуд має бути чистим, як дзеркало. А це без води не вийде!
Тут до кухні вбіг Максимко, восьмирічний хлопчик із кучерявим чубчиком і великими карими очима. Він тримав у руках улюблену іграшку — маленьку модельку трактора, яку йому подарував тато.
— Бабусю, мамо, а коли сніданок? — запитав він, гойдаючи трактор у повітрі. — Я голодний, як вовк! І тато казав, що сьогодні ми поїдемо на поле, він обіцяв показати, як комбайн працює!
Пані Ганна розчулено поглянула на онука.
— Ох, Максимко, ти ж у нас справжній господар ростеш! — сказала вона, погладжуючи його по голові. — А комбайн — то серйозна справа. Твій тато, Назар, усе життя біля землі, і ти, бачу, в нього вдалася. Але спочатку снідай, бо без омлету ніякої сили не буде!
Олена поставила перед Максимком тарілку з пухким омлетом, прикрашеним кількома листочками салату, і налила йому склянку компоту.
— Їж, мій герою, — сказала вона, чмокнувши сина в маківку. — А то тато приїде з роботи, а ти ще не готовий до його комбайнових пригод.
Максимко з ентузіазмом узявся за виделку, а пані Ганна тим часом узялася розповідати одну зі своїх улюблених історій — про те, як вона в молодості працювала на фермі й сама доїла корів.
— Оленко, ти б бачила, як я тоді була вправна! — почала вона, попиваючи чай. — У нас було десять корів, і кожна зі своїм характером. От була одна, Зорька, така вперта, що поки її не погладиш і не поговориш із нею, вона й відра молока не дасть. А я ж уміла з ними ладнати.
Прийду, скажу: «Зорько, люба, давай молочка, бо в нас увечері гості будуть, сирники пекти треба!» І вона слухала, уявляєш?
Олена, формуючи сирники й обсмажуючи їх на сковорідці, кивала, хоч цю історію чула вже десятки разів.
— Мамо, ви ж справжня чарівниця! — пожартувала вона. — Може, і мені з посудом так поговорити, щоб він сам себе помив? А то вода, кажете, дорого коштує.
Пані Ганна розсміялася так, що аж горнятко затремтіло в її руках.
— Ой, невістко, ти б тільки спробувала! Але слухай, я тобі ще одну історію розкажу, про те, як ми з Назаровим батьком, царство йому небесне, на ярмарок їздили. То було ще до твого весілля, Оленко, ти тоді, мабуть, і не знала, що в нас такий базар у містечку буває!
Максимко, доївши омлет, підпер щоки руками й зацікавлено слухав. Він любив бабусині історії, хоч і не завжди розумів, про що йдеться.
— Бабусю, а що ви на ярмарку купили? — запитав він, жуючи останній шматочок салату.
— Ох, Максимко, там усе було! — оживилася пані Ганна. — І мед, і вишиванки, і горщики глиняні, і навіть живі кури! А ми з твоїм дідом купили тоді мішок борошна, бо я задумала пекти короваї на все село. І знаєш, що найсмішніше?
Дід твій, Степан, так захопився торгуватися за той мішок, що забув, де припаркував нашу стару «Волгу»! Ми пів дня по ярмарку бігали, шукали машину, а люди сміялися, казали: «Степане, ти б короваї пік, а не машини губив!»
Олена, викладаючи сирники на тарілку, не могла стримати посмішки. Вона налила собі й свекрусі по горнятку капучино, додавши до нього трішки кориці — як любила пані Ганна.
— Мамо, ви з дідом, мабуть, веселе життя мали, — сказала вона, сідаючи за стіл. — А от я ніяк не можу Назара вмовити, щоб він хоч раз зі мною на базар поїхав. Усе в нього робота та робота.
Пані Ганна зітхнула, але очі її залишалися веселими.
— Оленко, мій Назар — він же як його батько. Робота для нього — як повітря. Але ти не журися, він тебе любить, і Максимка нашого обожнює. Просто в нього свій спосіб це показувати.
От якби ти бачила, як він колись, ще парубком, на тракторі гасав по полю, щоб тільки встигнути до тебе на побачення!
Максимко раптом підскочив на стільці.
— Мамо, а тато на тракторі до тебе їздив? — вигукнув він, широко розплющивши очі. — Це ж круто! А чому він мені цього не розказував?
Олена засміялася, мало не проливши капучино.
— Бо твій тато, Максимко, соромиться таких історій! — відповіла вона. — Він же в нас тепер поважний, на комбайні працює, а не на тракторі гасає. Але я тобі якось розкажу, як він мене на перше побачення в ліс на пікнік возив. І знаєш, що він забув?
Сіль для шашликів! Ми тоді їли м’ясо таке прісне, що я досі сміюся, як згадаю.
Пані Ганна поклала собі сирник і задоволено кивнула, куштуючи його.
— Оленко, це ж треба, які в тебе сирники вийшли! Пухкі, як хмаринки! — похвалила вона. — Але слухай, я тобі ще одну річ скажу. Ти ж не забувай, що Назар у нас чоловік ґрунтовний. Він, може, і не завжди слова гарні говорить, але в нього серце золоте.
От якби ти знала, як він переживав, коли Максимко народився! Усе бігав по хаті, як кіт на гарячій блясі, і питав: «Мамо, а що я маю робити? А як його тримати? А якщо він заплаче?»
Максимко захихотів, уявляючи тата в такій метушні.
— Бабусю, а тато що, мене боявся? — запитав він.
— Не боявся, а хвилювався! — поправила пані Ганна. — Ти ж у нас перший онук, перша радість. А Назар, він же в душі м’який, хоч і виглядає, як дуб на полі. Оленко, розкажи-но Максимкові, як ви з Назаром імена йому вибирали, це ж ціла історія була!
Олена поставила горнятко на стіл і задумливо посміхнулася.
— Ой, Максимко, то була справжня пригода, — почала вона. — Я хотіла назвати тебе Богданом, бо мені це ім’я здавалося таким сильним, мужнім
. А твій тато наполягав на Максимі, казав, що це ім’я йому снилося ще до твого народження. Ми сперечалися тижнями! Він приходив із роботи, сідав і казав: «Олено, Максим — це ім’я для нашого хлопчика, я відчуваю!» А я йому: «Назар, та Богдан же краще звучить, і в селі таких мало!» А він: «Максим — і крапка!» І знаєш, як ми вирішили? Кинули монетку!
Максимко аж підстрибнув від захвату.
— Справді? Монетку? І що випало?
— Випав Максим, — усміхнулася Олена. — І я тепер не уявляю, щоб ти був якимось Богданом. Ти ж наш Максимко, наш тракторист майбутній!
Пані Ганна додала:
— А я, між іншим, пропонувала назвати тебе Степаном, на честь діда. Але молодь, знаєш, усе по-своєму робить. Хоча я не жалкую, ти ж у нас справжній Максим — максимум радості приносиш!
Тут двері відчинилися, і до хати зайшов Назар — високий, широкоплечий чоловік із мозолистими руками й доброю посмішкою.
Його чоботи були злегка припорошені землею, а від нього пахло свіжим повітрям і трохи машинним маслом.
— О, що це в нас за бенкет? — гукнув він, знімаючи кепку. — Сирники, капучино, омлет… Живемо, як у ресторані! Максимко, ти готовий їхати на поле? Комбайн чекає!
Максимко кинувся до тата, обіймаючи його за ноги.
— Тато, я готовий! А ти розкажеш, як на тракторі до мами їздив? — вигукнув він.
Назар зніяковів і зиркнув на Олену.
— Оленко, ти що, мої секрети видаєш? — пожартував він, але очі його сяяли. — Ну, гаразд, синку, розкажу. Але тільки якщо ти пообіцяєш допомогти мені сьогодні на полі.
— Обіцяю! — вигукнув Максимко.
Пані Ганна підвелася, щоб налити синові чаю.
— Назарку, сідай, поснідай із нами. І слухай, воду економніше використовуй, коли руки миєш після роботи. Бо комунальні, знаєш, не гумові!
У
сі розсміялися, і кухня наповнилася теплом сімейної бесіди. За вікном гойдалося осіннє листя, а в хаті пахло сирниками, капучино й любов’ю.
Наталія Веселка
