– Сьогодні я мала вийти заміж. Але казка не відбулася
Я була «випадковою дитиною», але не відчувала цього, поки в нашій родині не з’явилася моя молодша сестра Діана. Мені було 4 роки, коли в кімнату урочисто внесли рожевий конвертик, розгорнули його і з благоговінням сказали: «Це твоя сестричка Діаночка і ти повинна її любити». Діана була дуже бажаною дитиною, тому ролі між нами розподілили так: Діаночка – улюблена доця. А я – дочка, просто дочка.
Батьки ніколи особливо не намагалися приховати, що Діаночка у нас головна, «тому що маленьких люблять сильніше». Так ми і жили. А через півтора року тато від нас пішов, як зараз я розумію – не витримав маминого владного характеру.
Мама стала ошатно одягатися, фарбуватися яскраво і незабаром в нашому будинку стали з’являтися якісь дядьки. При них мама ставала такою ніжною зі мною, що я насолоджувалася її любов’ю в ці моменти, адже мені так завжди не вистачало цього. А коли вони зникали – ставала колишньою. Холодною зі мною і ласкавою з Діанкою. Найчастіше мені доводилося грати на самоті, так як мама цілком була поглинена моєю сестрою. Але я росла слухняною дівчинкою і клопоту їй не доставляла.
Я виросла і зустріла свого Микиту. Ми познайомилися на вулиці, це було дуже романтичне знайомство. Почався несподівано дощ, лив не перестаючи, тому чекати, поки він закінчиться, не було сенсу. І я потьопала додому по калюжах, накривши голову пакетом. І тут ззаду над моєю головою виростає парасолька. Я повернула голову і побачила симпатичного хлопця. На ніс йому впало кілька крапель дощу і мене це розсмішило. Так ми і познайомилися, обмінялися телефонами і він обіцяв зателефонувати на наступний день.
І подзвонив. Незабаром ми орендували квартиру, простеньку зовсім, і щасливо зажили. А через 5 місяців він зробив мені пропозицію. І не де-небудь, а в Парижі! Микита мене туди відвіз на вихідні і зробив такий сюрприз. Я не очікувала, я була в ейфорії. Мені здавалося це сон, я ніяк не могла повірити що це реальність, що це мені, в Парижі зробили пропозицію!
Здається і мама з Діанкою не могли в це повірити і навіть начебто були не раді. «А чому Париж? Це так старомодно» і невдоволено корчили гримаси. Микита мене заспокоював як міг: «Ну кохана, ти ж знаєш – родичів не вибирають. І нам не з ними жити, а одне з одним!»
Ми почали готуватися до весілля і що б ми з Микитою не обрали – мама критикувала все. Їй не подобалося ні кафе, ні меню, ні моє вбрання! До призначеної дати залишалося 2 місяці і мама вирішила нас відвідати, вперше. Я пам’ятаю її зневажливий погляд, коли вона пройшла в кімнату і заявила: «Тут ви жити не будете! Це ж справжній клоповник! Поживете поки у нас, якщо вже твій Микита не здатний поки купити власну квартиру!»
Я остовпіла і перевела погляд на Микиту. Я до сих пір пам’ятаю його обличчя в той момент. Вона пішла, а на наступний ранок він мені сказав: “Котику, ти мене пробач, я хочу з тобою жити, я люблю тебе. Але я не зможу жити з ними. Це твоя рідня і від них нікуди не дінешся. Мені потрібен час, щоб все обдумати. Ти пробач мене”.
Сьогодні ми мали зіграти весілля. Микита все думає, тільки зрідка мені дзвонить і питає як справи. А моя весільна сукня так і припадає пилом у шафі.
Фото ілюстративне з вільних джерел
