Співмешканець жив у моїй квартирі, але перед зустрічами з друзями просив мене поїхати — випадково підслухана розмова під дверима багато що пояснила
Було понад десяту вечора, коли Єгор сказав:
— Слухай, завтра хлопці прийдуть, десь близько восьмої. Ти не проти з’їздити до сестри?
Я подивилася на нього. Він сидів на дивані, гортав телефон, навіть очей не підвів.
Ми жили разом пів року. Раніше він іноді казав — прийди пізніше, у мене друзі будуть. Я кивала, погоджувалася. Своя квартира, куди поспішати? Погуляю, посиджу в кафе. А тепер ось це.
Познайомилися ми на автомийці. Я мила свою машину, він — свою. Спочатку мовчали, потім він пожартував, що його машина чистішою за мою не стане точно. Я засміялася. Обмінялися телефонами. Його звали Єгор.
Зустрілися за пару днів у торговому центрі — я обирала новий телефон, Єгор допоміг розібратися з моделями. Йому було тридцять два, мені двадцять дев’ять.
Працював менеджером із закупівель у мережі продуктових магазинів, винаймав однокімнатну на околиці. Я викладала математику в коледжі, жила у своїй двокімнатній квартирі, яку купила три роки тому за іпотекою, ще багато років платити. Батьки допомогли з першим внеском, решту тягла сама.
Зустрічатися почали не спішачи. Кіно, прогулянки набережною, іноді в мене вечеряли. Він готував непогано.
Казав, що втомився від винайманої квартири, від вічних переїздів, від того, що нічого свого немає. За п’ять років змінив чотири адреси — то власники продавали житло, то піднімали ціну до непристойності.
Я його розуміла. Це виснажує — жити в чужому, серед чужих речей, знаючи, що завтра можуть попросити звільнити.
Коли запропонувала переїхати, він спочатку відмовлявся, мовляв, незручно якось. Але я наполягла.
Яка різниця? Все одно більшу частину часу проводимо тут. Та й платити за винайману квартиру, коли в мене є своя квартира, — безглуздо.
Він перевіз дві сумки та коробку з книгами. Я звільнила половину шафи, виділила йому шухляду в комоді, розчистила полицю у ванній. Він акуратно розвісив свої сорочки, склав речі. Я тоді навіть зраділа — хоч не розкидає все.
Перший місяць було добре. Єгор приходив з роботи раніше за мене, розігрівав вечерю або готував щось свіже — солянку, рагу, запіканки. Ми дивилися серіали на дивані, він обіймав мене, цілував.
Іноді ходили в гості до моєї сестри Ані — вона жила в сусідньому районі з чоловіком і двома дітьми, шести та чотирьох років. Аня запитувала, коли весілля, я віджартовувалася. Рано ще. Він мовчав.
Мені здавалося, що в нас попереду ціле життя. Потім він попросив уперше.
— Слухай, у мене друзі збираються приїхати в суботу. Посидимо, побалакаємо. Ти не могла б на вечір піти? Ну, знаєш, чоловіча компанія, розмови про роботу, про всяку дурницю. Тобі буде нудно.
Я тоді не надала значення. Справді подумала — ну так, навіщо мені слухати про їхні справи? Поїду до Ані.
Поїхала о шостій, повернулася об одинадцятій. Єгор сидів на дивані з телефоном, на столі валялися порожні тарілки, пахло піцою.
— Як посиділи? — запитала я.
— Нормально. Миша розповідав про нову роботу, Валєра про риболовлю, Гєна про машину.
Я пішла в душ, лягла спати. Нічого особливого, правда?
Другий раз був за два тижні. Знову в суботу. Цього разу я не стала запитувати, зібралася й пішла.
Повернулася — та сама картина. Тарілки, крихти на столі, запах їжі. Він лежав у спальні, гортав стрічку в телефоні. Виглядав розслабленим, задоволеним.
— Як минуло? — запитала я, стягуючи куртку.
— Та непогано. Звичайна зустріч.
Я почала прибирати зі столу, складати брудний посуд у раковину.
Помітила на підлозі обгортку від чипсів, якісь серветки, пластикові стаканчики. У сміттєвому відрі — порожні банки, коробки від суші, якісь упаковки від закусок.
Багато для трьох осіб. Або їх було більше?
— Скільки вас було?
Він підвів очі від екрана, неохоче відірвався від якогось відео.
— Четверо. Ще Стас приходив, колега з роботи. Чому ти запитуєш?
— Просто так. Багато сміття.
— Ну, їли, пили. Звичайна справа. Мужики зібралися, посиділи. Тобі яка різниця?
У його голосі прозвучала легка роздратованість. Я промовчала, витерла стіл, викинула сміття.
Третій раз трапився за місяць. У п’ятницю. Я прийшла з роботи, він був дома.
— Слухай, — почав він, не відриваючись від нарізання помідорів. — Хлопці хочуть завтра зайти. Ти могла б на день до сестри з’їздити? Переночуєш у неї, у неділю повернешся.
Я зупинилася посеред кімнати.
— Переночувати?
— Ну так. Ми до пізнього засидимося, не хочу, щоб ти вночі поверталася. Та й тобі спокійніше буде.
— Взагалі-то це моя квартира, — сказала я тихо.
Він обернувся, подивився на мене здивовано.
— Я знаю. Але ти ж не проти? Я ж тебе не виганяю, прошу. Один раз.
Я поїхала до Ані. Вона відчинила двері, глянула на мою сумку з речами, насупилася.
— Що трапилося?
— Нічого. Переночую в тебе, можна?
— Звісно можна. Тільки поясни, що відбувається.
Ми сиділи на кухні, пили чай з варенням, яке Аня варила сама з полуниці. Діти спали, чоловік читав у кімнаті.
Аня слухала мовчки, потім похитала головою, поставила чашку на стіл з такою силою, що я здригнулася.
— Зою, ти що, серйозно? Він виставив тебе з твоєї власної квартири?
— Не виставив. Попросив.
— І ти погодилася? Взяла сумку, зібрала речі й приїхала до мене ночувати, бо ТИ живеш у СВОЇЙ квартирі, а ВІН запросив друзів? ТИ ЦЕ ЧУЄШ?
— Ну… Так. Що такого? Один раз. Йому незручно з друзями, коли я дома. Вони хочуть поговорити про своє.
Аня закотила очі, потерла перенісся — вірна ознака того, що вона стримується.
— Один раз уже був. І другий був. Тепер третій. Зою, розплющ очі. Ти не бачиш, що відбувається? Він потроху витискає тебе з твого ж дому.
— Ти перебільшуєш.
— Я? Перебільшую? Слухай, якби мій чоловік попросив мене переночувати десь, щоб він із друзями посидів у нашій квартирі, я б…
Вона не доказала. Я не відповіла. Бо бачила. Просто не хотіла визнавати.
Не хотіла руйнувати ту ілюзію, що в нас все добре.
Повернулася в неділю вдень. Квартира була чистою — він прибрав, помив посуд, виніс сміття. На столі стояла ваза з хризантемами.
— Купив тобі квіти, — сказав він, обіймаючи мене. — Дякую, що розумієш.
Я усміхнулася, уткнулася обличчям йому в плече. Може, Аня перебільшує? Може, це правда нічого поганого?
Наступні два місяці минули спокійно. Жодних друзів, жодних прохань.
Ми жили звичайним життям — робота, вечері, вихідні разом. Я майже забула про ті зустрічі.
Майже.
А потім була та сама розмова. «Завтра хлопці прийдуть, десь близько восьмої. Ти не проти з’їздити до сестри?»
Я написала Ані, що прийду. Зібрала сумку, одяглася. Він сидів на дивані, дивився якесь шоу.
— Дякую, — сказав він, не повертаючи голови. — Ти найкраща.
Я вийшла на сходи, зачинила двері. Постояла хвилину. Телефон завібрував. Аня. Я скинула дзвінок. Піднялася на поверх вище, присіла на сходинку. Села й стала чекати.
Перший прийшов хвилин за сорок. Подзвонив у двері.
Я чула, як Єгор відчинив, як вони привіталися, засміялися. Потім ще двоє — один за одним, з різницею в десять хвилин. Я сиділа тихо, прислухаючись до кожного звуку. Чула їхні голоси — гучні, веселі, розкуті. Хтось увімкнув музику, баси гули крізь підлогу.
Пів на дев’яту.
Потім прийшов четвертий. Я чула, як йому відчиняє Єгор.
— Заходь, Гришо! Давно не бачилися!
— Та вже, давненько не бачилися. Нарешті ти купив квартиру!
Я завмерла.
— Купив, — відповів мій співмешканець. — Нещодавно. Двокімнатна, центр. Щоправда, іпотека на багато років, але що вдієш.
— Чудово! А живеш сам?
— Сам. Поки сам. Може, колись зустріну нормальну дівчину, заведу сім’ю. А поки насолоджуюся свободою.
Я стояла й слухала, як він бреше про мою квартиру. Про мене.
— А в тебе як з особистим життям? — запитав цей Гриша.
— Та ніяк. Усі якісь дивні трапляються. То надто нав’язливі, то надто холодні. Шукаю золоту середину.
Вони засміялися. Двері зачинилися. Я пішла вниз. Спустилася на перший поверх, вийшла на вулицю. Сіла на лавку біля під’їзду.
Дістала телефон, подзвонила Ані. Вона відповіла відразу.
— Зою? Що трапилося?
— Аню, — прошепотіла я. — Можеш приїхати? Зараз?
— Що трапилося? Ти ж збиралася до мене?
— Розповім, коли приїдеш. Будь ласка.
Вона приїхала за двадцять хвилин. Я розповіла їй усе — про квартиру, про друзів, про те, що щойно почула.
Аня слухала, і обличчя в неї ставало все серйозніше.
— Цей… — вона осіклася, явно добираючи слів пом’якше. — Цей тип живе в твоїй квартирі, виганяє тебе з неї, а своїм друзям каже, що це його житло? І ЩО ВІН ЖИВЕ САМ?
— Так.
— І що ти збираєшся робити?
Я подивилася на вікна своєї квартири. Там горіло світло, чулася музика.
— Зібрати його речі. Зараз.
Аня кивнула.
— Ходімо.
Ми піднялися на мій поверх. Я дістала ключі, відчинила двері. У передпокої стояли чужі черевики — чотири пари, висіли куртки, пахло їжею та чужим парфумом.
З кімнати за зачиненими дверима долинали голоси, сміх, дзеленчання посуду. Я пройшла до спальні, Аня за мною. Зачинила двері.
— Де його речі?
Я відчинила шафу, дістала сорочки Єгора — сині, білі, сірі, акуратно випрасувані. Джинси, куртки, спортивні штани.
Аня знайшла в комірчині стару дорожню сумку темно-зеленого кольору, яку я не використовувала років п’ять. Ми почали складати. Сорочки, штани, шкарпетки — все акуратно, як він сам любив. З ванної принесла його бритву, шампунь, дезодорант, зубну щітку.
З комода — його документи в папці, зарядки, навушники, блокнот, ручки.
Я працювала швидко, механічно, намагалася не думати.
— Точно хочеш це зробити? — тихо запитала Аня.
— Так.
— Молодець.
Хвилин за п’ятнадцять Єгор увійшов до спальні. Мабуть, хотів щось узяти або перевірити, що відбувається. Зупинився на порозі, втупився в нас, на сумку на підлозі.
— Що… що відбувається?
— Збираю твої речі.
— Зою, ти що, з глузду з’їхала? Що ти тут робиш? Чому тут сумка?
— Те, що мала зробити давно. Коли ти попросив мене піти вперше. Я зібрала твої речі.
Єгор ступив уперед, спробував узяти мене за руку. Я відсмикнулася.
— Зою, зупинися. Поговорімо.
— Про що? — я нарешті підвела на нього очі. — Про те, як ти розповідаєш своїм друзям, що це твоя квартира? Про те, що ти живеш тут сам? Про те, що шукаєш нормальну дівчину?
Він зблід.
— Ти… ти підслуховувала?
— Я випадково почула. Сиділа на сходах, у своєму домі, куди ти попросив не приходити.
— Зою, я можу пояснити…
— Не треба, — я застібнула сумку, підняла її. — Ось твої речі. Завтра приїдеш за рештою, якщо щось забув.
— Зою, будь ласка…
— Іди. Негайно!
Він стояв, дивився на мене. Потім перевів погляд на Аню. Та стояла біля дверей.
— Я покличу хлопців, — сказав він. — Вони допоможуть мені розібратися.
— Клич, — відповіла я. — Поясни їм заодно, чому брехав про квартиру. Про мене. Про все.
Єгор узяв сумку, вийшов зі спальні. Я чула, як він щось каже своїм друзям, як вони переглядаються, збираються. За п’ять хвилин двері грюкнули.
Я опустилася на ліжко. Аня сіла поруч, обійняла мене за плечі.
— Ти молодець, — сказала вона тихо.
Я кивнула. Сліз не було.
Наступного дня він надіслав повідомлення: «Вибач. Не знаю, що на мене найшло. Можемо зустрітися, поговорити?»
Я не відповіла. Заблокувала його номер, видалила з усіх соцмереж. Відразу змінила замки — так, про всяк випадок.
Аня приїздила щовечора перший тиждень. Ми сиділи на кухні, пили чай, говорили про все підряд.
Вона запитувала, як я почуваюся. Я відповідала — нормально.
І це була правда. Минуло два місяці. Я йшла з роботи, зайшла до продуктового по молоко. Стояла в черзі на касу, коли побачила його. Він стояв біля стелажа з соусами, щось обирав.
Поруч з ним була дівчина — молода, років двадцяти п’яти, у яскравому пальті. Вона сміялася, показувала йому якусь баночку.
Він кивав, усміхався.
Потім я почула, як він каже їй:
— Слухай, візьмімо ще піцу. На вихідних до мене друзі прийдуть, треба щось приготувати.
— А я буду?
— Ну, ти ж не проти з’їздити до подруги? Чоловіча компанія, їм буде незручно.
Дівчина засміялася, кивнула.
— Звісно, не проти.
Вони пройшли повз мене до каси.
Дівчина глянула на мене мигцем, усміхнулася тією черговою усмішкою, якою усміхаються незнайомцям у черзі.
Я могла б гукнути її. Могла б сказати — зачекай, хвилинку, мені треба тобі дещо розповісти. Могла б попередити. Але я мовчки розплатилася, взяла пакет з молоком і вийшла з магазину. Вдома поклала молоко в холодильник, зняла куртку.
Пройшла до кімнати, подивилася у вікно. Вечоріло. Десь унизу їхали машини, йшли люди. Звичайний вечір.
Я заварила собі чай, сіла на диван. Увімкнула серіал, який давно хотіла подивитися. А тим часом десь дівчина в яскравому пальті, мабуть, пакувала сумку.
Домовлялася з подругою, що переночує в неї в суботу. Раділа, що в неї такий розуміючий хлопець. Зі свого дому не виходять. З чужого — йдуть. Кожен вчиться на своїх помилках.
