«Спочатку гроші поверніть!» — сказали бабуся з дідусем онукові, який захотів оселитися у власній квартирі

«Спочатку гроші поверніть!» — сказали бабуся з дідусем онукові, який захотів оселитися у власній квартирі

— Спочатку поверни нам гроші за дев’ять років, а тоді отримаєш ключі! — заявив дідусь, поклавши перед онуком товсту теку з квитанціями.

Єгор спочатку навіть не зрозумів, що почув.

— Які гроші, діду? Ви про що?

— Про комунальні платежі. Ми дев’ять років за твою квартиру платили. Чи ти гадаєш, що нам ті гроші з неба падали?

— Але ж ви самі відмовлялися її здавати! — втрутилася Зіна. — Ми скільки разів пропонували, щоб квартира не стояла порожньою! Ви самі казали, що все оплатите!

— А тепер, виходить, ми ще й винні? — обурилася бабуся.

За кухонним столом стало тихо. Єгор дивився на діда, потім на бабусю, ніби сподівався, що хтось із них нарешті засміється і скаже, що це невдалий жарт.

Але ніхто не сміявся.

— То ви не віддасте мені ключі? — запитав він.

— Повернеш гроші — віддамо, — відповів дідусь.

Єгор повільно підвівся.

— Зрозумів. Тоді мені тут більше нічого робити.

Він узяв куртку й пішов. Двері зачинилися так гучно, що на кухні дзенькнули склянки.

Зіна залишилася сидіти навпроти батьків. Їй було соромно перед сином, прикро за себе і водночас образливо від думки, що люди, які колись зробили для онука такий щедрий подарунок, тепер перетворили його на засіб тиску.

А починалося все дев’ять років тому.

Тоді Єгорові виповнилося дев’ятнадцять років. Він навчався в університеті, захоплювався футболом, годинами міг сидіти за комп’ютером і ще не надто замислювався над тим, де житиме, коли виросте.

Зіна з чоловіком саме виплачували кредит за власну двокімнатну квартиру. Грошей вистачало на найнеобхідніше, про великі покупки доводилося домовлятися заздалегідь. Тому новина від батьків стала для неї цілковитою несподіванкою.

— Ми вирішили купити Єгоркові квартиру, — повідомив батько під час недільного обіду.

Зіна мало не впустила виделку.

— А що тут такого? Ми давно про це думали. Є заощадження, є можливість. Хлопцеві треба дати добрий початок.

Мати схвально кивнула.

— Не хочемо, щоб він у дорослому віці поневірявся по чужих кутках. Подивися, які тепер ціни на житло. Поки ми можемо допомогти, треба це зробити.

Зіна не знала, що відповісти. Вона розуміла, що батьки не жартують, але сума, про яку йшлося, здавалася їй величезною.

— А ви добре подумали? Це ж великі гроші.

— Подумали, доню. І не один місяць думали.

За кілька тижнів квартиру знайшли. Невелику, але затишну, однокімнатну. Будинок був не новий, проте доглянутий. До зупинки громадського транспорту — кілька хвилин пішки.

Документи оформили на Єгора.

Коли Зіна вперше побачила папери, вона навіть розчулилася.

— Синку, ти розумієш, який подарунок тобі зробили дідусь із бабусею?

Хлопець знизав плечима.

— Ну, квартира. Класно.

— Не просто класно. Ти колись захочеш жити окремо, створиш сім’ю. А в тебе вже буде власний дах над головою.

Дідусь тоді поплескав онука по плечу.

— Головне, не марнуй нагоди. Житло — це серйозна річ. Бережи його.

— Дякую, діду!

Єгор обійняв бабусю, потім дідуся. Усі були задоволені. Родичі захоплювалися щедрістю старших, а знайомі Зіни не раз говорили:

— От пощастило твоєму синові! У такі роки матиме власну квартиру. Не кожному так допомагають.

Зіна й сама була вдячна батькам. Вона не забувала, що ті витратили чималу частину своїх заощаджень заради онука.

Тоді ніхто не думав, що колись цей подарунок стане причиною родинної ворожнечі.

Звісно, відразу після придбання Єгор не хотів переїжджати до квартири, не було потреби. І знаходилася вона в іншому районі.

Житло залишалося порожнім. Батьки Зіни забрали собі один комплект ключів, час від часу навідувалися туди, провітрювали, перевіряли крани, вікна й опалення.

Спочатку Зіна не надавала цьому особливого значення. Але згодом почала замислюватися, що порожня квартира потребує витрат.

— Мамо, може, знайдемо нормальних орендарів? — запропонувала вона якось телефоном. — Квартира все одно стоїть без діла. Люди платитимуть за проживання, і комунальні послуги не будуть вам тягарем.

Мати відразу відмовилася.

— Ні, доню. Не треба нам тих орендарів.

— Чому? Можна ж знайти сім’ю, перевірити документи, укласти договір.

— А якщо не платитимуть? А якщо щось зіпсують? Ти не знаєш, які тепер люди. Одні обіцяють одне, а потім не випровадиш.

— Але ж квартира не повинна стояти порожньою.

— Нехай стоїть. Ми самі впораємося.

За кілька днів Зіна знову порушила цю тему вже під час зустрічі з батьками.

— Тату, ти розумієш, що ви щомісяця витрачаєте гроші на житло, у якому ніхто не живе?

— Розумію.

— То навіщо?

— Бо це квартира нашого онука. Хочемо, щоб там усе було добре.

— Але ж ви могли б здавати її. Єгор ще довго не переїде.

— Не будемо ми нікого пускати в його квартиру, — відрізав батько. — І не переконуй. Нам так спокійніше.

Зіна зітхнула.

— Гаразд. Як знаєте.

На цьому розмова закінчилася.

Батьки не раз повторювали, що грошей їм вистачає, а комунальні рахунки вони оплачуватимуть самі. Зіна не сперечалася. Вона вважала це їхнім рішенням і не збиралася втручатися.

Так минали роки.

Єгор закінчив навчання і поїхав за кордон працювати. Якось закрутилося його життя там. Бабуся з дідусем продовжували оплачувати квартиру. Вони зберігали квитанції, записували суми в зошит і стежили, щоб не було заборгованості.

Зіна знала, що батьки справно платять, але ніколи не запитувала, скільки саме вони витрачають.

Їй і на думку не спадало, що ті квитанції колись покладуть перед її сином як рахунок за отриманий подарунок.

Після важкої роботи у Польщі Єгор повернувся додому іншим. Уже не тим хлопцем, який колись байдуже дивився на документи про квартиру. Він став стриманішим, більше думав про майбутнє, влаштувався на спокійну роботу й почав самостійно планувати витрати.

У нього була дівчина Аня. Вони зустрічалися кілька років. Зіна знала її давно: дівчина не раз приходила до них у гості, допомагала прибирати зі столу, цікавилася справами родини.

Зіна бачила, що син серйозно до неї ставиться.

Одного вечора він зайшов на кухню, коли мати готувала вечерю.

— Мамо, я хотів з тобою поговорити.

— Слухаю.

— Ми з Анею вирішили, що хочемо жити окремо.

Зіна повернулася до нього.

— Окремо? Тобто переїжджати?

— Так. У мою квартиру.

— Уже?

— А чого чекати? Я працюю, Аня теж. Ми не збираємося сидіти в когось на шиї. Хочемо спробувати самі жити.

Зіна усміхнулася.

— Я тільки рада. Давно час було тобі почати самостійне життя.

— Тоді я поговорю з дідом. Заберу ключі, подивлюся, що треба підготувати. Може, трохи освіжити кімнату, купити деякі речі.

— Добре. Тільки не поспішайте з великими витратами. Спочатку поживіть, подивіться, чого не вистачає.

Наступного дня Єгор поїхав до бабусі з дідусем.

Повернувся він не надто веселий.

— Що сталося? — запитала Зіна.

— Дід сказав, що нам треба ще подумати.

— Про що?

— Про те, чи готові ми жити разом. Мовляв, молоді, нічого не знаємо про сімейне життя. А квартира нікуди не дінеться.

Зіна здивувалася.

— Він так і сказав?

— Так. А бабуся почала розпитувати, чи Аня збирається зі мною одружуватися, чи не поспішаємо ми. Я пояснив, що це наше рішення. Але вони не хочуть слухати.

Зіна вже знала, звідки вітер віє.

Її мати ніколи не приховувала, що Аня їй не надто подобається. Вона не могла назвати жодної конкретної причини, але постійно знаходила приводи для зауважень.

— Надто часто до нього приходить, — говорила вона.

— Вони зустрічаються, мамо. Це нормально.

— А я вважаю, що хлопець має спочатку на ноги стати.

— Він і стає. Працює, дорослий.

— Дорослий чоловік не означає, що він готовий до сімейного життя.

Іншого разу мати сказала:

— Не подобається мені, що Аня так швидко хоче переїхати.

— А ти звідки знаєш, чого вона хоче? Це Єгор запропонував.

— Ну, звісно. Він у нас тепер за нею все повторює.

Зіна тоді не стала продовжувати. Вона не хотіла сваритися з матір’ю через дівчину сина. Але тепер почала розуміти, що невдоволення Анею було не випадковим.

Наступна розмова відбулася за тим самим кухонним столом у батьків Зіни.

Цього разу Єгор прийшов разом із матір’ю. Він сподівався, що в присутності доньки дідусь і бабуся пояснять свою позицію спокійніше.

Та розмова швидко пішла не туди.

— Ми вирішили, що хочемо переїхати найближчим часом, — сказав Єгор. — Мені потрібні ключі.

Дідусь відсунув чашку.

— А ти знаєш, скільки ми витратили на твою квартиру?

— Ви купили її мені. Я це пам’ятаю.

— Ми не тільки купили. Ми дев’ять років платили за неї комунальні послуги.

— І що?

— А те, що спочатку треба повернути ці гроші.

Єгор розгублено подивився на бабусю.

— Бабусю, ти теж так вважаєш?

— Ми з дідусем усе обговорили, — відповіла вона. — Не думай, що нам було легко. Щомісяця оплачували рахунки, їздили перевіряти квартиру. Ти хоч знаєш, скільки це коштує?

— Я не просив вас цього робити.

— Як це не просив? — обурився дідусь. — Квартира твоя!

— Але я був за кордоном. Ви самі вирішили не здавати її в оренду.

— Бо хотіли зберегти житло для тебе!

— То я вам за це маю заплатити?

— А ти думав, усе безплатно?

Зіна не витримала.

— Тату, ви самі відмовилися від орендарів. Ми з чоловіком не раз пропонували вам цей варіант. Ви казали, що спокійніше платити самим. Ніхто не примушував вас.

Батько повернувся до доньки.

— Зіно, ти зараз серйозно? Ми для твого сина стільки зробили, а ти ще й претензії нам висуваєш?

— Я не висуваю претензій. Я хочу зрозуміти, чому ви тепер вимагаєте від нього гроші.

— Бо він дорослий чоловік і повинен відповідати за свої витрати.

— За які витрати? Він не жив у тій квартирі.

— Зате вона була для нього!

— І залишилася для нього. То віддайте ключі.

Дідусь дістав із шафи теку й поклав її на стіл.

— Ось. Тут усі квитанції. За кожен місяць. Ми нічого не вигадуємо. Нехай порахує, скільки винен.

Єгор перегорнув кілька аркушів.

— Ви дев’ять років збирали ці квитанції?

— А ти думав, ми їх викидали? — відповів дідусь.

— То ви весь цей час вважали, що я вам винен?

— Ми вважали, що ти колись зрозумієш, скільки для тебе зробили.

— Я розумію. Але я не розумію, чому тепер не можу зайти у власну квартиру.

— Спочатку гроші поверни! — твердо сказав дідусь.

Єгор підвівся.

— Добре. Тоді я піду.

— Куди ти зібрався? — запитала бабуся.

— Додому.

— А ключі?

— Коли ви вирішите, що я достатньо дорослий, щоб жити у власній квартирі, тоді й поговоримо.

Він вийшов, залишивши Зіну з батьками.

Того вечора син довго сидів на кухні у Зіни. Вечерю майже не чіпав, на телефон відповідав коротко.

— Ти поговорив з Анею? — запитала мати.

— Так.

— І що вона сказала?

— Що не хоче, аби через неї я сварився з родиною.

— Вона не винна в тому, що відбувається.

— Я знаю. Але тепер виходить, що ми не можемо переїхати.

Зіна сіла навпроти.

— Може, вони охолонуть. Дай їм трохи часу.

— Мамо, вони не охолонуть. Ти ж чула діда. У нього все пораховано. Він хоче, щоб я повернув гроші за дев’ять років.

— Але звідки ти їх візьмеш? Ти тільки почав працювати.

— Саме так. Якщо рахувати всі ці платежі, там буде чимала сума.

— Ти не повинен зараз віддавати їм усі свої заощадження, навіть якби вони в тебе були.

Єгор подивився на матір.

— А як бути з квартирою? Вона ж моя. Я можу приїхати й поміняти замки.

Зіна не відповіла відразу.

Вона знала, що син має рацію. Квартира була оформлена на нього. І ніхто не міг перетворити подарунок на борг лише тому, що згодом передумав.

Але вона також знала своїх батьків. Вони не сприймуть цього як звичайний переїзд. Для них це буде особиста образа, доказ того, що онук не цінує їхньої допомоги.

— Я не хочу, щоб ти через це мав із ними ворожнечу, — нарешті сказала вона.

— А я не хочу, щоб вони вирішували за мене, де мені жити і з ким.

— Розумію.

— Мамо, якби я сказав, що житиму сам, вони б не згадали про комунальні платежі. Вони не хочуть, щоб ми з Анею оселилися разом.

Зіна опустила очі. Вона не могла заперечити. Усе виглядало саме так.

Вдома мати ще довго розмірковувала. Їй було важко усвідомити, що батьки, які колись так раділи можливості забезпечити онука житлом, тепер не хотіли відпускати його у доросле життя.

Минув місяць.

Єгор з Анею поки що залишилися жити окремо. Вони обоє працювали, відкладали гроші й шукали тимчасове житло. Але оренда виявилася дорожчою, ніж вони розраховували. Потрібно було сплатити перший місяць, заставу, іноді ще й послуги посередника.

— Може, поживемо поки в мене? — запропонувала Аня.

— Не хочу, щоб твої батьки думали, ніби я до них переїхав через те, що не можу розв’язати питання зі своєю квартирою.

— А ти не через це переїдеш. Ми просто будемо разом.

— Я знаю. Але мені неприємно.

Аня взяла його за руку.

— Єгоре, я не хочу, щоб ти сварився з бабусею й дідусем через мене. Якщо вони проти нашого спільного життя, може, нам варто трохи зачекати?

— А якщо вони й через рік будуть проти?

— Тоді ти сам вирішиш, що робити.

Він розумів, що Аня намагається підтримати його. Але від цього легше не ставало.

Одного разу Єгор зустрів дідуся біля магазину. Той привітався, запитав про роботу, а тоді несподівано сказав:

— Ну що, надумав повертати борг?

— Діду, я не визнаю це боргом.

— Тоді не буде й квартири.

— Ти справді готовий через це зіпсувати наші стосунки?

— Це ти їх псуєш. Ми для тебе стараємося, а ти тільки про себе думаєш.

— Я хочу жити у квартирі, яка належить мені. Невже це так багато?

Дідусь відвернувся.

— Коли подорослішаєш, зрозумієш.

Єгор нічого не відповів і пішов далі.

Увечері він розповів про зустріч матері.

— Він сказав, що я ще не подорослішав.

Зіна сумно всміхнулася.

— Для них ти, мабуть, завжди будеш дитиною.

— Але тоді навіщо було купувати мені квартиру? Щоб я мав де жити, коли вони дозволять?

На це Зіна не знайшла відповіді.

Ще за тиждень батько сам зателефонував доньці.

— Зіно, ти повинна пояснити синові, що він неправильно поводиться.

— Що саме він зробив?

— Не телефонує бабусі. Не приїздить. Навіть не запитує, як у нас справи.

— Тату, ви самі відмовилися віддати йому ключі.

— Ми не відмовилися. Ми хочемо, щоб він повернув витрати.

— А він не вважає їх боргом.

— Отже, нехай сидить без квартири.

Того вечора Зіна довго думала про все, що сталося. Вона згадувала, як батьки раділи, коли вручали Єгорові документи на квартиру. Як казали, що хочуть полегшити йому життя. Як відмовлялися від орендарів, бо не хотіли чужих людей у помешканні. Як тепер показували теку з квитанціями, ніби це був договір, підписаний усіма сторонами.

Можливо, батьки справді вважали, що мають право вимагати повернення витрат. Можливо, їм було прикро, що онук не хоче прислухатися до їхніх порад. Але одне Зіна розуміла точно: комунальні платежі стали зручним приводом затримати Єгора.

І справа була не лише в Ані. Батьки звикли, що їхнє слово має вирішальне значення. Вони допомагали — отже, хотіли знати, як саме розпоряджатимуться цією допомогою. Колись це стосувалося навчання, роботи, покупок. Тепер — квартири й особистого життя.

Вони не помітили, що онук виріс.

Наступного дня Зіна зустрілася із сином.

— Я подумала, — сказала вона. — Тобі варто отримати консультацію юриста. Не для того, щоб одразу сваритися з дідусем. А щоб ти точно знав, які маєш права і як діяти без зайвих проблем.

Єгор кивнув.

— Я теж про це думав.

— І ще. Не дозволяй, щоб через цю історію ви з Анею почали сваритися. Вона не винна.

— Ми не сваримося. Вона мене підтримує.

— Добре. А з бабусею й дідусем… Я не знаю, як усе владнається. Але ти не повинен відмовлятися від власного життя тільки для того, щоб вони не ображалися.

Єгор обійняв матір.

— Дякую, мамо.

За кілька днів він записався на консультацію. Юрист попросив принести документи на квартиру та всі наявні домовленості, якщо вони були. Після розмови Єгор дізнався, які кроки може зробити як власник житла, щоб отримати доступ до нього законним шляхом.

Він не поспішав. Не хотів починати з несподіваного приїзду з майстрами, хоча й розумів, що має таку можливість.

Спершу зателефонував бабусі.

— Бабусю, я хочу, щоб ми домовилися мирно. Я вдячний вам за квартиру. Я не забув, що ви для мене зробили. Але я не можу повернути гроші, про які ніколи не домовлявся.

— То ти нічого нам не винен? — холодно запитала вона.

— Я не кажу, що нічого не винен у житті. Я вдячний вам. Допомагатиму, коли зможу. Але це не означає, що я маю віддати вам усі гроші за комунальні послуги, які ви самі вирішили оплачувати.

— Ми думали, ти інший.

— А я думав, що квартира — мій подарунок на майбутнє.

Бабуся мовчала.

— Я хочу переїхати, — продовжив Єгор. — І хочу, щоб ви не втручалися в мої стосунки з Анею. Якщо ми помилимося, це буде наша відповідальність.

— А якщо вона тебе залишить?

— Тоді я переживу це сам. Але не хочу, щоб ви вирішували за мене.

— Твій дідусь цього не зрозуміє.

— Тоді передай йому, що я чекаю на ключі до кінця тижня. Якщо не вийде домовитися, я діятиму так, як порадив юрист.

Він не підвищував голосу. Не погрожував. Просто повідомив про своє рішення.

Увечері бабуся передзвонила.

— Приїжджай у суботу. Поговоримо з дідусем.

У суботу Єгор приїхав сам. Зіна теж була там, але цього разу вирішила не втручатися першою. Дідусь сидів у вітальні з тією самою текою.

— Сідай, — сказав він.

— Я ненадовго.

— Ми з бабусею порахували всі платежі. Сума чимала. Можемо домовитися, щоб ти повертав частинами.

Єгор подивився на нього.

— Діду, я не збираюся повертати ці гроші. Не тому, що не ціную вас. А тому, що це не був борг.

— Ми платили за твою квартиру!

— Ви вирішили платити. Я був за кордоном. Я не міг ані здавати її, ані вирішувати, хто там житиме.

— Ти міг би хоча б подякувати!

— Я дякував. І дякую досі. Але вдячність не означає, що я маю відмовитися від власного життя.

Бабуся витерла очі серветкою.

— Ми хотіли, щоб ти не поспішав. Ти ще молодий. А раптом ця дівчина не та людина? А раптом ви посваритеся?

— Бабусю, я можу помилитися. Але я не хочу прожити життя так, як комусь зручніше.

— Ми ж тебе любимо, — тихо сказала вона.

— Я знаю. Але любов — це не коли мені дозволяють жити лише за умови, що я виконуватиму всі ваші бажання.

Дідусь підвівся і пройшовся кімнатою.

— То ти готовий через квартиру з нами посваритися?

— Ні. Я хочу, щоб ми залишилися родиною. Але для цього ви маєте визнати, що квартира моя, і віддати ключі.

Дідусь довго дивився на онука. Потім поклав теку на стіл.

— Ми думали, що ти зрозумієш, як багато ми для тебе зробили.

— Я зрозумів. І ніколи цього не заперечував. Але ви теж повинні зрозуміти: я вже дорослий.

Після цих слів дідусь дістав із кишені зв’язку ключів і поклав на стіл.

— Забирай.

Єгор не відразу простягнув руку.

— Дякую.

— Тільки не думай, що ми схвалюємо твоє рішення.

— Я не вимагаю схвалення. Я прошу поважати його.

Бабуся тихо заплакала. Зіна підійшла до неї й обійняла.

За два тижні Єгор із Анею перевезли речі до квартири. Перед переїздом вони прибрали, помили вікна, перевірили сантехніку. Деякі меблі залишилися від попередніх власників, інші довелося придбати.

Першого вечора вони вечеряли просто на підлозі, бо стіл ще не привезли.

— Ну що, господарю, подобається? — усміхнулася Аня.

Єгор оглянув кімнату.

— Ще й як.

— Тепер будемо самі вирішувати, які штори купити, куди поставити диван і що готувати на вечерю.

— Тільки не кажи, що хочеш переставити все за один день.

— А чому ні?

Вони засміялися.

Та радість була неповною. Єгор знав, що бабуся й дідусь досі ображені. Вони не привітали його з переїздом, не запитали, чи все гаразд, і не приїхали подивитися на квартиру.

Зіна намагалася підтримувати зв’язок із батьками. Часом телефонувала, розповідала про справи, але розмови стали короткими й обережними.

Одного разу мати запитала:

— Ну що, Єгор із тією дівчиною вже облаштувалися?

— Так, мамо. Потроху.

— І ти задоволена, що все так вийшло?

Зіна помовчала.

— Я задоволена, що син має можливість самостійно будувати своє життя. А от тим, що ми всі через це посварилися, — ні.

— Ми ж не хотіли нічого поганого.

— Я знаю. Але ви повинні були відпустити його раніше.

Мати нічого не відповіла.

Минуло ще кілька місяців. Стосунки поступово почали налагоджуватися. Єгор телефонував бабусі, іноді заходив на гостину. Спочатку зустрічі були стриманими, але з часом напруга слабшала.

Одного недільного дня бабуся сама зателефонувала онукові.

— Єгорчику, ви сьогодні вдома?

— Так, бабусю. А що сталося?

— Ми з дідусем хотіли б зайти. Якщо ви не проти.

Єгор здивувався, але відповів:

— Приходьте.

Коли бабуся з дідусем переступили поріг квартири, вони довго оглядали кімнату. Бабуся торкнулася нових штор, зазирнула на кухню, похвалила чистоту.

— Гарно ви тут усе зробили, — сказала вона.

— Дякую, бабусю.

Дідусь пройшов до кімнати й подивився на полицю, де стояли книжки Єгора.

— Ну що, подобається жити окремо?

— Так. Дуже.

— І робота не заважає?

— Ні. Встигаю.

Дідусь кивнув.

За чаєм вони говорили про роботу, покупки, плани на найближчі місяці. Про гроші й квитанції ніхто не згадував.

Коли бабуся з дідусем збиралися йти, вона обійняла онука.

— Ти на нас не ображайся. Ми іноді надто хвилюємося.

Єгор обійняв її у відповідь.

— Я не хочу з вами сваритися. Але хочу, щоб ви мені довіряли.

— Будемо вчитися, — тихо сказала бабуся.

Зіна дивилася на них і відчувала полегшення. Не все забулося, не всі слова можна було забрати назад. Але принаймні вони знову почали розмовляти.

І все ж вона не могла не думати про те, як легко добрий вчинок перетворився на важіль впливу. Батьки справді допомогли онукові. Вони витратили гроші, подбали про його майбутнє, зберегли квартиру в належному стані. Але чи давало це їм право вирішувати, коли він може нею користуватися?

А може, дідусь із бабусею мали рацію хоча б у тому, що молодим варто було спочатку довести свою самостійність? Чи можна вимагати від онука повернути комунальні платежі, якщо він ніколи не просив оплачувати їх замість себе?

І найголовніше: де закінчується вдячність за допомогу й починається право людини самостійно розпоряджатися власним життям?

А ви як вважаєте: чи мав Єгор повернути бабусі з дідусем гроші за дев’ять років комунальних платежів, чи це були їхні добровільні витрати, за які не можна виставляти рахунок через стільки років?