— Спочатку перевиховайте своїх дружин, а потім чужим вказуйте, — дружина поставила на місце гостей чоловіка.
Марина прокинулася о пів на сьому ранку, хоча будильник був налаштований на восьму. Сон як рукою зняло — сьогодні день народження Андрія, і ввечері мали прийти його однокурсники з дружинами. Чотири пари — вісім гостей. Вона подумки пробіглася по списку справ: прибрати квартиру, сходити за продуктами, приготувати салати, запекти м’ясо, спекти торт…
— Андрійку, — тихо покликала вона чоловіка, але той тільки глибше зарився обличчям у подушку.
Марина обережно знялася з ліжка, накинула халат і пішла на кухню. За вікном мрячив жовтневий дощ, і квартира здавалася особливо затишною у передсвітанковій тиші. Вона поставила чайник і почала складати докладний план дня. Список вийшов чималий.
О восьмій ранку Андрій нарешті з’явився на кухні — скуйовджений і невдоволений.
— Кава є? — пробурчав він, сідаючи за стіл.
— Зараз зварю. Андрійку, може, сьогодні раніше з роботи повернешся? Мені дуже потрібна допомога. Справ багато, а гості вже на сьому.
— Та ну тебе, Марино. Що там такого? Нарізати салат, закинути м’ясо в духовку. Ти ж у нас господиня зі стажем.
Марина нічого не відповіла, наливаючи йому каву. Господиня зі стажем. Наче це професія, яку вона свідомо обрала.
— Хоча б пропилосось, поки мене не буде, — попросила вона.
— Подивимось, — кинув Андрій, гортаючи телефон. — А що з меню?
Марина перелічила: салати, м’ясо по-французьки, закуски, торт «Наполеон».
— Звучить нормально. Тільки не забудь хороші напої поставити на стіл.
Андрій допив каву і зник у ванній, а за пів години вже поїхав на роботу, наостанок крикнувши:
— Побачимось увечері!
Марина залишилася наодинці зі своїм списком справ.
До другої години дня вона вже ледве стояла на ногах. Квартира сяяла чистотою, продукти куплені, салати заправлені, м’ясо підготовлене й чекало в холодильнику.
Залишалося найскладніше — торт «Наполеон» із заварним кремом. Рецепт був бабусин, перевірений роками, але надзвичайно трудомісткий.
Тісто для коржів розкачувалося туго, мука летіла всюди. Крем довелося варити двічі — перший раз згорнувся. Руки тремтіли від утоми, коли Марина нарешті почала збирати торт.
О п’ятій вечора Андрій повернувся додому й здивовано озирнув кухню, завалену посудом.
— Вау, що тут відбувається, — засміявся він. — Ти не перестаралася?
— Перестаралася, — тихо відповіла Марина, змащуючи останній корж кремом. — Андрійку, може, хоч посуд перемиєш? А я тим часом у душ збігаю.
— Та ні, Марино, мені ж теж треба себе до ладу привести. Це ж мій день народження! А посуд — потім, не втече.
Жінка подивилася на чоловіка, що йшов до спальні, наспівуючи якусь мелодію. Потім перевела погляд на гору немитого посуду. І на годинник. Без двадцяти шість.
Вона швидко перемила найнеобхідніше, накрила торт плівкою і побігла в душ. Часу на повноцінні збори не було — лише змити піт та втому, швидко висушити волосся, накинути синю сукню й злегка підфарбувати губи.
Рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері.
Першими прийшли Діма з Оленою. Жінка виглядала чудово — ідеальна зачіска, професійний макіяж, елегантна коктейльна сукня й туфлі на шпильках. Вона окинула Марину оцінювальним поглядом і з посмішкою сказала:
— Марино, ти сьогодні така… домашня.
— Цілий день на кухні, — виправдалася Марина, приймаючи букет квітів.
— А, ясно, — протягнула жінка. — А де можна пальто повісити?
Ще за десять хвилин зібралися всі. Дружини Андрієвих однокурсників виглядали так, ніби щойно зійшли з обкладинки глянцю — кожна, без сумніву, провела не одну годину перед дзеркалом. Марина почувалася Попелюшкою, яку фея-хрещена так і не відвідала.
За столом одразу почалися розмови про роботу, машини, плани на відпустку. Чоловіки жваво обговорювали новини, жінки вставляли репліки про шопінг і салони краси.
— Марино, а серветки де? — гукнув Діма.
— Зараз принесу.
— І хліба ще, будь ласка, — додав Ігор.
— І гірчиці до м’яса, — підхопив третій гість, Сергій.
Марина металася між кухнею і столом, виконуючи нескінченні прохання. І десь у моменті вона раптом помітила: Олена, попри свій ідеальний вигляд, тримала вилку як лопату, а Таня, дружина Ігоря, говорила з повним ротом і розсипала крихти по скатертині.
Ірина, дружина Сергія, до кінця другої страви була напідпитку й голосно сміялася з власних жартів, які, схоже, нікому, крім неї, не були смішні.
— Марино, можеш прибрати тарілки? — звернувся Андрій, коли основні страви були доїдені. — І торт діставай, час!
Жінка мовчки зібрала посуд і понесла на кухню. Руки тремтіли від утоми й якогось внутрішнього напруження. Вона дістала торт, поставила свічки, запалила їх.
— З днем народження тебе! — дружно заспівали гості, коли вона внесла торт до кімнати.
Андрій задув свічки під оплески. Марина почала різати торт, розкладаючи шматки по тарілках.
— О, «Наполеон»! — захоплено вигукнув Діма. — Марино, ти чарівниця!
— Так, дуже смачно, — погодилася Олена, а потім тут же додала: — Але я б не стала так морочитися. Простіше купити в хорошій кондитерській.
— Домашнє все ж краще, — вставив Ігор.
— Звісно, — повторила Марина, усміхнувшись механічно. Вона розливала чай, обережно не проливаючи на скатертину. У голові дзвеніло від втоми й якогось глухого розчарування.
Здавалося, що вона й справді просто фон — обслуга в гарному синьому платті.
Гості жартували, сміялися, хтось просив добавку, хтось — каву замість чаю, хтось — ложку. Андрій сидів у центрі уваги, з келихом у руці, розповідав кумедні історії з роботи, всі весело підтакували, аплодували. Він жодного разу не подивився на Марину — як на людину, а не на офіціантку.
У якийсь момент вона сіла на краєчок стільця — вперше за весь вечір. Хотіла зробити ковток чаю, але Олена простягала порожню чашку:
— Марино, а ти б не могла ще раз заварити? Щось слабкий вийшов.
Жінка мовчки взяла чашку й підвелася. Погляд зупинився на торті: рівні шари, ідеальний крем, засмажена скоринка зверху. Скільки сил у ньому — і жодної вдячності. Лише поблажливе «дуже смачно» і одразу — «я б не морочилася».
На кухні вона включила чайник, сперлася руками об стіл і на хвилину заплющила очі. З горла підступала образа, а в очах щипало. Але плакати було ніколи — гості ж чекають.
У кімнаті голосно реготала Ірина — знову зі свого жарту. Хтось гримнув келихом об келих, хтось зареготав у відповідь. Коли вона повернулася з чайником і новими чашками, Олена листала щось у телефоні, навіть не глянувши в її бік. Андрій теж дивився на екран — переписувався, судячи з усього, з кимось із друзів, хто не зміг приїхати.
— Марино, — раптом звернувся до неї він, навіть не піднімаючи очей, — а сфоткай нас, га? Типу всі за столом, торт, свято.
Вона взяла телефон, обвела поглядом усіх. Понад двадцяти фото — з келихами, з тортом, з пафосними позами. Ніхто не запропонував сфотографувати її. Ніхто навіть не помітив, що вона ні разу не сіла нормально повечеряти.
Коли торт майже доїли, а в келихах залишалося по кілька ковтків, атмосфера за столом почала змінюватися. Олена знову зробила ковток напою й підперши підборіддя долонею, глянула на Таню:
— До речі, а як там ваша поїздка в Іспанію? Відпочили? Бо Ігор, якщо я не помиляюся, не встиг навіть нову машину нормально оформити?
Таня здригнулась, поставила келих і подивилась на Олену:
— Ми, між іншим, на відпочинок самі заробили. Без «інфлюенсерських бартерів» і чужих кредитних карток.
— А ти про що зараз? — усмішка Олени залишалася, але очі стали холодними. — Я ніколи не брала в борг.
— Ну-ну, — пробурмотіла Таня, — просто деякі люблять блиснути брендами, а потім чоловіки по знайомих бігають, щоб дірки латати.
— Та ти що! — Олена поставила келих із глухим стуком. — Краще вже «блищати», ніж мовчки жити за рахунок чоловіка й пиляти його за кожну копійку, бо він у тебе грошей нормально заробити не може!
— Ой, почалося, — втомлено втрутився Ігор. — Олена, не треба, будь ласка.
— Та ні, чого не треба? — жінка вже явно підпила. — Просто цікаво, що одні відпочивають, як можуть, а інші тільки язиком чешуть і плітки розносять.
— Та ти подивися на себе, — озвалась Ірина, дружина Сергія, — корчить із себе леді, а сама що?
— А ти, Ірино, — засміялася Олена, — як сміялась, так і смієшся. Наче вперше людей бачиш. У тебе завжди одна тема — хиханьки. І жодної думки.
— Так, досить! — голосно сказав Сергій. — Ви що надумали?
Марина завмерла на порозі з тарілками в руках. У повітрі висіла густа тиша. Андрій теж мовчав, розгублено переводячи погляд з однієї пари на іншу.
— Не хотіла псувати вечір, але, здається, вже пізно, — озвалася Таня, встаючи з-за столу. — Дякуємо за торт. І за «теплий прийом».
— Так, ми теж підемо, — підтримав Ігор. — Коли компанія перетворюється на пліткарство, мені не цікаво.
Сергій підвів Ірину, яка вже перестала сміятися й виглядала розгублено. Олена демонстративно випрямилася й, не попрощавшись, пішла до передпокою.
— Ну, свято вдалося, — сказав Андрій нарешті. Сухо. Без усмішки.
Марина стояла в кутку, дивлячись на спустошений стіл і на людей, які щойно були «друзями». І якось раптом усвідомила: не вона одна сьогодні побачила справжні обличчя.
Коли останні гості грюкнули дверима, у квартирі запала незручна, задушлива тиша. Марина повільно знімала скатертину, струшуючи з неї крихти, а Андрій стояв біля столу, роздратовано витираючи пляму напою з дерева.
— Ну що це було, Марино? — нарешті прорвалося. — Ти могла якось згладити ситуацію? Посадити гостей, заспокоїти, сказати хоч щось?
— А ти? — спокійно, але твердо озвалась вона. — Ти чим займався? Сидів, поки одна твоя «ідеальна компанія» лила бруд на іншу? А я ще й мала за всіма бігати з гірчицею й салфетками?
— Ти перебільшуєш. Це просто тост не вдався, емоції…
— Ні, Андрію. Це люди. Їхні справжні обличчя.
Він змовчав, потім підійшов ближче:
— Просто не треба було так гостро реагувати. Олена трохи різка, але ж вона не спеціально. А Таня завжди ображається…
Марина раптом відклала рушник і подивилась на чоловіка так, як не дивилась давно:
— Тобто я повинна всіх розуміти, прощати, прибирати після них і ще й вибачатися, коли вони лізуть один до одного з образами?
— Ти трохи перегинаєш, — насупився Андрій.
— Ні, — вона підняла голос. — Спочатку перевиховайте своїх дружин, а потім чужим вказуйте, як поводитися. А не влаштовуйте тут балаган і ще мене робите винною. — ця фраза прозвучала в нікуди.
Андрій відступив на крок, мовби не очікував такого різкого пострілу. Його мовчання затягнулося.
— Я не прислуга на ваших святах, Андрію, — додала Марина м’яко, але з тією самою твердістю. — Я — твоя дружина. І якщо ти це не розумієш, то далі буде тільки гірше.
Чоловік опустив очі.
— Я… не подумав. Вибач.
Марина мовчки продовжила прибирати. Але щось у повітрі вже змінилося — немов після бурі, коли більше нічого не приховати.
Наступного ранку, щойно Марина встигла заварити собі каву, телефон завібрував. Олена. Марина трохи поміркувала — відчувала, що дзвінок буде не про «пробач» — і таки взяла слухавку.
— Марино, привіт. Ну як ти там? Відпочила після цього… теплого вечора? — Олена засміялася.
— Відпочила. А ти?
— Та нормально. Просто… Ну, сама розумієш, емоції, ми, жінки, завжди трохи… — вона зам’ялася, — чутливі.
— Так, особливо коли жартують і ображають інших, — спокійно відповіла Марина.
— Ти не ображайся, я ж не хотіла. Просто всі звикли, що ти така… затишна, домашня. Ми жартували. Ну, може, трохи гостро…
— Це не були жарти, Олено. Це був спектакль, де ви — з подругами — вважали, що можете сміятись з мене, з інших, наче з прислуги. І, що найгірше, мій чоловік вам підтакував.
— Ти серйозно думаєш, що ми хотіли тебе образити?
— А тобі справді треба це пояснювати? — Марина зробила ковток кави. — Давай я скажу прямо. Я багато чого терпіла, мовчала. Але вчора все стало на свої місця. Ваші маски — ці гламурні, ідеальні — повилітали, і я побачила ваші справжні лиця.
Олена замовкла.
— Послухай, я не хочу сварок, — нарешті сказала вона. — Але може, ти й сама трохи перебільшила?
Марина зітхнула:
— Можливо. Але якщо хтось приходить у мій дім, їсть мій торт, за який я стояла півдня на кухні, сидить у моїй вітальні — то я чекаю не «оцінок» і не «жартів». А поваги.
— Добре… — голос Олени змінився. Став трохи м’якше. — Може, ми справді перегнули.
— Не може, а точно. Марина поклала слухавку. У квартирі стало тихо.
Вперше за довгий час вона відчула спокій. Не тому, що все вирішилось. А тому, що вона вперше сказала все, як є — без згладжування, без звички мовчати.
Для себе Марина зробила висновок, що більше не погодиться справляти День народження чоловіка у такій компанії у себе вдома. “Наступного року нехай кафе знімає”, промайнула думка. Для себе Марина зробила висновок, щоб триматися якомога далі від “друзів” чоловіка.
