Спокійно жилося подружжю, поки сини були школярами. А вже як добігали їхні роки до повноліття, материнська душа терпла від однієї думки: куди закине дитину солдатська доля? І ніби відчувало біду серце матері

Ольга Томківна й Іван Олексійович Лехи – добру славу мало це подружжя. Завжди і скрізь разом, завжди пліч опліч, серце до серця…

Іван Олексійович змарнував частину молодих літ, дивлячись на «небо в клітинку», бо сусід помітив на його подвір’ї вояків УПА. У в’язниці вперше пізнав справжній біль і ненависть. Десять років ув’язнення відміряли йому, як циркулем. Усе передумане, пережите й сплановане виніс із собою у світ із тюремних мурів.

«Мало що є розказувати, зате багато що мучить душу, — казав Іван Олексійович згодом. — Ми тяжко працювали в голоді й холоді, задарма продавали свої тверді мозолі. Коли вдихнув вільного повітря, хотів наздогнати втрачені молоді літа. Повернувся в рідне село, до рідної хати. Поступово ситість пом’якшувала серце, приглушувала образу на сусіда, котрий зрадив і котрого вважав колегою. Після мого повернення з тюрми він одразу зник із села… Напевне, боявся моєї помсти. Але я це залишив для Господа.

І коли я на весіллі в двоюрідного брата зустрів Ольгу, відразу рубці на серці затягнулися. Кохання разом зі щастям відкрили мені свої обійми».

Недовго закохані приглядалися одне до одного. Швидко поєднали долі. Різне траплялося згодом на їхньому життєвому шляху. Доводилося непосильно працювати в колгоспі за копійки. Але якщо в сім’ї живе любов, то нема таких труднощів, яких вона не могла б здолати.

Спокійно жилося подружжю, поки сини були школярами. А вже як добігали їхні роки до повноліття, материнська душа терпла від однієї думки: куди закине дитину солдатська доля? І ніби відчувало біду серце Ольги Томківни — старший син Ігор потрапив до Афганістану.

Мати плакала, ховаючи сльози, коли довго від сина не було листа. А як отримувала конверт-трикутник, то відразу дивилася, чи адреса написана рукою Ігоря.

Незадовго призвали середульшого — веселуна Петруся. І закрутила маму хурделиця з листів. Хлопець буквально засипав ними матусю, бо розумів, як їй потрібна синівська підтримка бодай од нього. Він був дуже подібним до матері, мав таку ж веселу вдачу. Ольга Томківна в розмові римувала приказки — і так само вдавалося Петрусеві (по-іншому вона його не називала).

Одного разу покликала мене, аби прочитати лист. Раділа, що синочок розвеселив її серце віршованими рядками аж на дві сторінки. То було саме перед святами. Шкода, що я з цього вітального листа запам’ятала тільки два останні рядочки: Не плачте. Засмійтесь — і я засміюсь. То до вас пише ваш син Петрусь.

А старший Ігор був у небезпеці, вона чатувала на кожному поступі. Якось уночі на посту задрімав і крізь сон почув голос своєї бабусі: «Засвіти мені, Ігорчику». Піднявши важкі від безсоння повіки, побачив, як до нього повзуть душмани. Вони вже встигли минути пса, котрий вірно охороняв молодого солдата. Проте голос бабусі врятував Ігореві життя.

Біда ще чекала свого часу. Хоча батьки не знали про те, що їхній син поранений у бою з душманами. Дізналися, коли він уже одужав. Молитви матері врятували його.

Повернувшись до рідної домівки, Ігор приніс сім’ї велику радість. А коли матір проводжала до війська третього сина — Василька, то вже звикла. Розуміла: він повинен відслужити.

…Батьки завжди жили життям своїх синів, залучали їх до господарських справ, до ухвалення сімейних рішень, знали про них усе. Це були взірцеві взаємини між батьками й дітьми. З них і бере початок джерело поваги й любові в сім’ях синів. Усі вони досі пам’ятають настанови батька. Досі мають за взірець стосунки батьків, котрі понад п’ятдесят років збирали щедрі врожаї свого кохання, проживши разом сердечно, як птахи.

В Івана Олексійовича було три дари Божі: він зробив щасливою дружину, став міцною опорою для сім’ї і терплячим, мудрим, справжнім батьком синам. А щастя — це єдине, що примножується, коли ним діляться, особливо з рідними. Батько жив сім’єю, ніколи її не зраджував, упродовж довгих літ підсилював вогонь кохання, тож залишив синам найціннішу спадщину — любов.

Станіслава ЯРІШ, “Вільне Життя”

Фото ілюстративне