Сповідь Василини, яка була коханкою італійця

І все ж: iз коханими не розлучайтесь 

Так, після того, як одним похмурим осіннім ранком, на старій, що продувається всіма вітрами зупинці, де кожен день чекала Василина свій автобус на роботу, над нею розкрив свою парасольку дуже симпатичний робочий хлопчина, і не просто розкрив, а й накрив ним Василину цілком, захистивши її від настирливого, різкого і холодного жовтневого дощу, для чого йому довелося підставити під дощ добру половину себе самого, – з того самого дня світ розцвів раптом для Василини яскравими райдужними фарбами і закружляв в неймовірно навіженій круговерті.

І в центрі цієї круговерті, в центрі буйного хороводу яскравих фарб стояв і кликав її до себе він, єдиний і неповторний, Василь.

Який не пошкодував для неї парасольки у важку хвилину, і себе не пожалів …

Як не дивно, з усіх можливих видів розваг, яких навіть в цьому провінційному містечку було багато, Василю і Василині найбільше подобалося бродити по окраїнним вуличкам цього самого містечка, де нескінченної анфіладою тяглися вдалину старовинні купецькі і міщанські будиночки, збудовані ще в позаминулому столітті, а в столітті нинішньому просто-таки потопаючі в широких листках винограду, все ніяк не бажаючих жовтіти і опадати, незважаючи на жовтневі заморозки.

І ще подобалося блукати доріжками парку – парку, насадженого у невідомо якому столітті невідомо ким, а в столітті нинішньому просто-на-просто покинутому і не відвідуваному ніким, бо майже все населення містечка дружно працювало на єдиному в містечку заводі – містоутворюючому підприємстві, який незбагненним чином пережив всі перебудови та приватизації …

Але найдивнішим було для Василини, мабуть, те, що це світле і легке нове почуття – почуття-хмарка, почуття-вітерець – називай його як хочеш, «любов» або «захоплення», все ніяк не проходило, не полишало її … Ніби легка павутинка, яка літала в той пам’ятний жовтневий день над автобусною зупинкою, ненароком опустилася їй, Василині, на плечі, та так і залишилася лежати на них …

Але стара приказка, яка говорить, що «все хороше коли-небудь закінчується», схоже, все ж права! І вже точно правильною вона виявилася для бідного Василя – коли в один з далеко не прекрасних днів в сонне провінційне містечко прибула … делегація представників однієї з італійських виробничих компаній.

Делегація прибула на місцевий містоутворюючий завод з вельми прозаїчною і суто прагматичною метою – встановлювати нове обладнання. І всі вони, жителі Апеннін, числом в п’ятнадцять чоловік, зупинилися в готелі, де працювала покоївкою наша Василина. Чесно працювала, нею пишався колектив … А ще колектив її й дуже поважав: адже треба ж, не виїхала за довгими рублем на заробітки «до столиці» або ще куди, хоч і могла ж злетіти … Патріотка, що не кажи – ось на таких-то людях і тримається наше місто!

Якби Василина коли-небудь просто йшла собі по вулиці і по дорозі зустріла когось з цих «представників», що стоїть, скажімо, біля вітрини магазину, – вона б ніколи не звернула на нього уваги. І по довгому, і по короткому роздуму Василина приходила до висновку, що чоловіки в прибулій делегації ну реально “ніякі”, вони ніяк не заслуговують, не можуть і не повинні заслуговувати її уваги. Практично всі вони – товсті коротуни з відвислими животами і непропорційно довгими руками, у спілкуванні досить банальні і примітивні. Словом, не « чіпляють». І вже точно – не її стиль. І якщо раніше Василина ще могла думати, що італійські чоловіки схожі на Адріано Челентано (а це був єдиний італієць, якого, нехай на екрані, але все ж бачила коли-небудь Василина), – то тепер вона вже точно так не думала!

А от гості – італійці були зовсім іншої думки про Василину. Прямо скажемо, протилежної думки. Всі в один голос стверджували, що вона схожа на Любов Орлову, і що вона їх дуже «чіпляє», і що вона – вже точно їх стиль! А Джузеппе, майстер-наладчик з Ареццо, зробив крок ще далі: подарувавши кілька разів квіти і дорогі парфуми, запропонував їй руку і серце. Дружиною своєю стати запропонував. І виїхати до Італії, де у нього особняк і свій острів… Так і закрутився в номерах міського готелю другого розряду «Червона Зірка» жаркий роман інженера Джузеппе і покоївки Василини. Роман, у вогні якого геть згоріли і в попіл перетворися спогади про простого робочого хлопця Василя, який себе не пошкодувава заради Василіси, себе підставивши під дощ…

Жаркий роман закінчився так само швидко, як і почався: прийшовши в один з далеко не прекрасних днів в рідну готель, Василина раптом виявила, що … її майбутній італійський чоловік відбув на батьківщину, в сонячну Італію. Зрозуміло, не попередивши її, Василину, ні про що. Бо, як повідомляла залишена ним на підвіконні записка: «… він давно одружений, має чотирьох дітей і дорожить сімейними цінностями».

І зараз, майже через рік після того знакового жовтневого дня, коли Василь вкрив її своєю парасолькою, Василина, вирушаючи на роботу до рідного готелю, часто виходила з будинку раніше, щоб пройти до автобусної зупинки не по головній вулиці, а більш далеким шляхом – через старий парк, а іноді і через пустельні окраїнні вулички, де любили вони блукати колись з Василем, обнявшись або тримаючись за руки. І де Василь цілував її м’які каштанові коси. А потім дивився в очі – щиро і ніжно …

Василина давно вже пройшла той етап, коли людина гарячково аналізує події й, намагаючись розібратися в них, болісно шукає відповідь на питання: «Що робити і хто винен?»

Читайте також: Земне життя – живим: вона не знала, що до вічної розлуки усього кілька годин

Джерело.

Вона знайшла відповідь і на це питання. Вона винна, Василина, хто ж ще … І не треба нікого звинувачувати більше, адже що яке пуття винити!? І було їй тепер легко і вільно …