«Я не можу повірити, як швидко ти навчився!» — з посмішкою сказала Лаура, коли Андрій вперше зміг без труднощів розмовляти з її друзями.
Відразу після закінчення університету Андрій з другом вирушили на заробітки за кордон. Спочатку Андрій навіть не планував залишатися там надовго: він хотів лише підзаробити, щоб вистачило на квартиру в Україні.
Та життя внесло свої корективи, і він зустрів свою кохану Лауру. На той момент він погано володів місцевою мовою, але жінка завжди вгадувала, що він хоче сказати, а згодом допомогла йому опанувати іноземну мову настільки, що тепер він спілкується без бар’єрів.
«Я не можу повірити, ти такий здібний!» — з посмішкою сказала Лаура, коли Андрій вперше зміг без труднощів розмовляти з її друзями.
«Це завдяки тобі», — відповів він, поглядаючи на неї з захопленням. — «Без твоєї допомоги я б точно не зміг так швидко опанувати все.»
Вони спочатку просто зустрічалися, а потім одружилися. У шлюбі в них народилося двоє дітей.
У Лаури дуже скромне походження: її родина була бідною, тому працювати їм з Андрієм доводилося чимало. Лише нещодавно їхній дохід виріс настільки, що вони змогли дозволити собі в деякі вихідні не виходити на важку роботу, а трішки відпочити.
Усвідомлення того, що можна провести суботу разом удома з дітьми, а не зі зміненими графіками і нічними змінами, стало для них чимось новим і дуже приємним.
«Сьогодні ми не працюємо!» — сказала Лаура, коли вони з Андрієм сиділи вдома з дітьми в суботу. — «Можна провести день разом, а не бігати по магазинах і виконувати нескінченні завдання!»
«Це так приємно!» — відповів Андрій. — «Ми заслужили цей відпочинок.»
За весь цей час Андрій не приїздив до України жодного разу. Звичайно, дуже сумував за Батьківщиною, інколи снилося рідне місто й рідні люди, але його дружина відверто хвилювалася, що, відпустивши його одного, ризикує не дочекатися його повернення.
«Я дуже переживаю», — сказала Лаура, коли Андрій згадував про поїздку в Україну. — «Ти ж не знаєш, що може статися там. Я боюся, що, коли ти побудеш вдома, тобі не захочеться повертатися назад.»
Андрій, намагаючись заспокоїти її, відповів: «Не хвилюйся, Лауро. Я буду сумувати за тобою і нашими дітьми. Ти знаєш, я не хочу залишити вас.»
Вона ніколи не говорила це прямо, та Андрій бачив, що всередині вона боїться, що він, побувавши на Батьківщині, може передумати й захотіти залишитися там назавжди.
Декілька тижнів тому зателефонували батьки Андрія: сказали, що думають переїхати до нього жити. Вони пояснили це тим, що він у них єдиний син, і на схилі віку хочуть бути ближчими до нього та онуків.
«Ми з татом думали», — сказала мама, коли Андрій телефонував додому. — «Може, нам переїхати до тебе? Так би ми були ближче до тебе й онуків.»
Андрій, здивований їхньою пропозицією, відповів: «Мама, тато, це дуже несподівано… Я б хотів, щоб ви були тут, але зараз у мене немає можливості забрати вас. Місця немає, а ми з Лаурою ще працюємо дуже багато.»
Мушу зізнатися, їхня пропозиція Андрія приємно здивувала. Пригадує він, як у шкільні роки батьки завжди мріяли, аби він став успішним, мав гарне майбутнє. І ось тепер вони хочуть поруч із ним провести свої роки на пенсії.
Утім, як би Андрій не хотів бути ближчим до батьків, зараз у нього немає можливості забрати їх до себе. Їхній будиночок надзвичайно маленький, його з великими труднощами вистачає на чотирьох.
Якщо до них переїдуть батьки, місця фізично не буде. Крім того, Андрій з Лаурою досі багато працюють, заробляючи на утримання своєї родини. Та й коштів, щоб забезпечити належні умови для батьків, у нього поки що немає.
Андрій знає, що багатьом здається: якщо людина живе за кордоном, то вона автоматично стає заможною. Але це далеко не так.
Так, вони справді заробляють більше, ніж могли б у рідному місті, однак витрати тут теж суттєві. До того ж, усе, чого вони з Лаурою досягли, далося важкою працею.
І зараз вони ще не в такому становищі, щоб узяти на себе додаткові фінансові зобов’язання чи розширювати житлову площу.
Батьки Андрія, до слова, мешкають у двокімнатній затишній квартирі та отримують пенсію. Мама щороку має можливість скористатися пільговою путівкою до санаторію на двох, тому вони подорожують і майже щороку їздять відпочивати в якісь нові місця.
Андрій теж, коли може, надсилає їм гроші, щоби вони почувалися впевненіше. Однак попри все це, їх все одно тягне сюди, за кордон. Вони чомусь уявили, що Андрій і Лаура тут “купаються в розкоші”.
Після телефонної розмови з батьками Андрій одразу обговорив ситуацію з Лаурою.
«Що ми будемо робити?» — запитав Андрій, дивлячись на Лауру. — «Мої батьки хочуть переїхати до нас, але я не можу їм сказати «так».»
«Я розумію, Андрію», — відповіла Лаура, поклавши руку на його. — «Ми з тобою ще не в тому становищі, щоб прийняти їх і забезпечити комфортне життя.»
Зараз узяти на себе витрати ще й за батьків було б, чесно кажучи, дуже складно. Вони обоє вирішили, що не повинні давати батькам фальшивих надій, ніби вони вже завтра готові їх прийняти та забезпечити повноцінне комфортне життя.
Було важко прийняти таке рішення, адже Андрій єдиний син у родині. Усвідомлювати, що батьки образилися через його відмову, теж украй неприємно. Але він чітко все зважив: і їхні можливості, й те, як насправді виглядає їхнє нинішнє життя.
Зрештою, він зателефонував мамі з татом і намагався пояснити, що наразі просто не має змоги забезпечити їм переїзд та нормальні умови тут.
” Мамо, тату, я дуже хочу, щоб ви були поруч. Але ми зараз не в змозі забезпечити вам переїзд і комфортне житло”, — сказав Андрій.
«Це дуже боляче чути», — відповіла мама, її голос затремтів. — «Ми просто хочемо бути з тобою.»
«Я розумію, і я б хотів, щоб усе було по-іншому. Але повірте, якщо все вийде, ми з Лаурою зможемо забрати вас сюди. Я обіцяю», — сказав Андрій, намагаючись бути впевненим.
Вони, зрозуміло, засмутилися. В голосі відчувалася образа. Можливо, батьки Андрія спершу не надто повірили цим словам, однак він з оптимізмом дивиться в майбутнє й налаштований довести, що не кидає слів на вітер.
Інколи Андрій відчуває, ніби його гризе сумління: чи не поганий він син своїм батькам? Адже вони дали йому життя, підтримували завжди.
«Я знаю, що вони мене люблять, але я теж не можу зараз зробити більше», — задумано сказав Андрій Лаурі.
«Ти не поганий син, Андрію», — сказала Лаура, обіймаючи його. — «Ти робиш все, що можеш, і це важливо. Коли ми будемо готові, все складеться.»
Однак він розуміє, що не може зробити більше, ніж йому дозволяють реальні обставини. Ситуація не безвихідна — він має надію, що з часом, можливо, знайде кращу роботу чи вони з Лаурою зможуть відкрити власну справу.
Тоді він зароблятиме більше, зможе придбати більший будинок і створити окремі умови для батьків, аби їм було тут зручно.
Отож нині Андрій з Лаурою працюють, ростять двох дітей і мріють про день, коли зможуть дозволити собі більше. Не задля розкішного життя, а для того, щоб підтримувати тих, хто завжди був поруч.
А як ви вважаєте, чи правильно Андрій відмовив батькам від переїзду?
Віра Лісова