Синові Валерії сімнадцять, він перейшов в одинадцятий клас. Хлопець Нерозбещений, спокійний і розсудливий, труднощів батькам ніколи не доставляв. Добре вчиться, займається спортом, має свої обов’язки по дому. У сім’ї є ще молодший син, дванадцяти років, і батьки намагаються, щоб у дітей було все, що потрібно.
Валерія завжди вважала, що сім’я у них середня по достатку. Живуть так, як і тисячі співгромадян: обоє працюють, платять іпотеку, мають автомобіль, раз на рік їздять на море. Звичайно, не шикують, а й, як переконана Валерія, на дітях не економлять. Гітара, велосипеди, ролики, секції та курси, модний одяг в межах розумного, добре харчування – все це у їх хлопчаків було завжди.
– Ну якщо це злидні – то я тоді не знаю! – здивовано розводить руками Валерія. – Так, айфони останньої моделі і кросівки за двадцять тисяч ми не купували, звичайно! Сини і не просили такого. Хоча, я знаю, у деяких хлопців в класі це все є, навіть у молодшого! Але це нормально. Завжди будуть люди, які є багатшими і успішнішими, гнатися за ними безглуздо! Ми з дітьми багато разів про це говорили.
В останні роки Валерія з чоловіком налаштовують старшого сина на те, що він повинен вступити на бюджет. Готові оплачувати репетиторів, курси, додаткові заняття.
– У крайньому випадку, звичайно, оплатимо і вуз, нікуди не дінемося! – зітхає Валерія. – Але дуже б цього не хотілося. У тому ВНЗ, куди хоче син, вартість навчання – ого-го …
Треба віддати належне, хлопець старається. Він прекрасно усвідомлює, що в житті доведеться пробиватися самому. Ні квартири, ні машини від батьків в подарунок ні йому, ні братові, швидше за все, не буде: мати з батьком тільки-тільки доплачують свою іпотеку. На спадок теж сподіватися не доводиться: бабусі-дідусі живуть далеко, в небагатому регіоні. У столиці літніх родичів з квартирами немає і не було.
– Ми всього добилися самі! – розповідає Валерія. – Ні на кого ніколи не сподівалися. Приїхали до столиці двадцять років тому з валізою, нічого не було взагалі! Працювали і поступово стали на ноги. Купили квартиру, машину, дітей от маємо. І я не вважаю, що ми живемо в злиднях! Синам пробиватися по життю буде легше, впевнена Валерія. У них, принаймні, є ліжка в батьківській квартирі в столиці і тарілка супу від матері з батьком. Це їх місто. Тут вони вчилися, ходили на секції, тут друзі і зв’язки.
Хлопчикам не доведеться, як колись Валерії з чоловіком, з валізою речей їхати в абсолютно чуже незнайоме місто, де ніхто не чекає, і ніхто нічого не приготував. А це вже немало. Зараз Валерія трохи збентежена заявою сина про злидні. Так що там говорити – і ображена теж.
Як вважаєте, хлопець дійсно поплутав берега? Благополучний хлопчик з хорошої сім’ї, який не знав ні голоду, ні нестачі в чомусь, який їздив на моря, йому взагалі говорити про злидні і дорікати батьків! Як взагалі язик повернувся таке сказати … А не подобаються «злидні», яких змогли досягти батьки – нехай проживе своє життя багатше, покаже майстер-клас.
Чи тепер батьки будуть все життя винні, що ростили без срібної ложки в роті? А може, хлопець не так і неправий? Він просто назвав речі своїми іменами. Двокімнатна квартира на чотирьох з величезною переплатою банку і нове взуття до сезону – це і правда злидні?
Як вам ситуація? Є на що ображатися батькам, як думаєте? А дітям, яких «виростили в злиднях»?
Фото ілюстративне
