— Сумніваюсь я, синку, що ти рідну доньку виховуєш, – сказала Роману мати.
Свекруха Марія Іванівна вже не раз, дивлячись на свою онучку, ніби ненароком вимовляла цю дивну фразу.
А сьогодні невістку засмутив той факт, що чоловік повівся на цю нісенітницю, повірив матері та став сумніватися у її вірності.
Коли чоловік познайомив Наталю зі своїми батьками, вона одразу зрозуміла, що не сподобалась їм. Але незабаром вони все ж одружилися, хоч і холодок у стосунках між свекрухою та невісткою нікуди не подівся. Навіть після народження онуки Марія Іванівна так і не змінила свого ставлення до невдалої, на її погляд, невістки.
І ось тепер свекруха знайшла для себе привід, щоб вона могла посіяти насіння сумніву в душі свого сина.
— Синку, а ти думав про те, на кого схожа Оленка? Адже твого в ній нічого немає.
— Та не знаю, начебто, на Нату схожа. Ну і моє, мабуть, щось є, – не замислюючись, відповів Роман.
— Ні. Нічого спільного! Ось, дивись – це твої дитячі знімки, а це фотографії твоєї доньки. Порівняй і побачиш, що зовсім нічого спільного між вами немає, – почала якось мати.
— Так, справді, на мене не схожа. Ну, нічого страшного, значить, вся у маму буде. Така ж красуня, – пожартував тоді чоловік.
— А ти не посміхайся. Я б на твоєму місці не була такою безтурботною. Ти хоч знаєш, скільки чоловіків виховує не своїх дітей, навіть не здогадуючись про це? – продовжувала мати обробляти сина.
— Мамо, ну ти надумала, чи що? Ти хочеш сказати, що Оленка не моя? Абсурд якийсь! Я розумію, що ти не дуже любиш Нату, але це вже повна маячня! – обурився Роман. – І закінчимо на цьому.
Чоловік грюкнув дверима та пішов. Вони тоді не спілкувалися якийсь час, але Марія Іванівна зовсім не відмовилася від своєї ідеї з’ясувати чи рідна їм онука.
Згодом чоловік і сам почав сумніватись у тому родстві з донькою. Так сильно накрутила його мати.
“А якщо все-таки мама права? Ну от якщо на мить уявити, що це правда й Оленка не моя дочка, то як жити далі після цього? – думав він тепер безсонними ночами. – Адже було ж кілька відряджень тоді у Нати”.
Між подружжям з того дня наче кішка пробігла. Жінка все більше мовчала, а чоловік все більше занурювався у свої сумніви. Це потроху руйнувало їх життя.
— Мам, ти уявляєш, свекруха каже, що Оленка не Романа донечка. Мовляв, вона не схожа на них зовсім. Це ж треба було таке придумати! – Поділилася з матір’ю телефоном Наталя. – Так вона ще й чоловіка проти мене налаштовує! Тепер він прагне подивитися мої дитячі фото, щоб з’ясувати, схожа Оленка на мене в дитинстві чи ні.
— То вона ж на мене схожа! Там і з’ясовувати навіть нема чого. Поставимо ми йому мізки на місце, не хвилюйся! А заразом і його матері, – обурено відповіла жінка.
Найближчої суботи Наталя разом із дочкою поїхала до батьків на дачу. Чоловіка з собою не покликала, хоч він цього й чекав. Вихідні минули добре. Мати з дочкою готували докази, щоб утерти носа свекрусі та розвіяти всі сумніви у чоловіка.
— А зараз я вам дещо покажу, – звертаючись до чоловіка та його матері, сказала Наталя після того, як повернулась додому й дістала ті самі фотографії.
— Ой, це ж Оленка! А коли ми її знімали в такій дивній сукні? – здивувався чоловік. – І цей знімок я не пам’ятаю, треба ж!
— А це хто? – показала Наталя свекрусі ще одну фотографію.
— Ну, Оленка. Хто ще? Тільки в мене чомусь немає цього знімка, – відповіла Марія Іванівна.
— Оленка, так? Ви вважаєте, що це вона? Помиляєтесь! Ось це моя мама в такому ж віці, що і наша дочка зараз. А ось це – моя бабуся, мамина мама, – гордо видала Наталя. – Вам ще якісь докази потрібні? Якщо ні, тоді непогано б і вибачення в мене попросити!
Все якось на сміх перевели та забули про ту історію. Проте чоловік ще довго відчував себе винним за те, що сумнівався у дружині. Намагався згладити свою провину перед нею, дорогі подарунки робив та у подорож звозив.
А зі свекрухою жінка спілкується тепер дуже рідко. Тільки на великі сімейні свята, щоб та знов щось не вигадала, що може зруйнувати їх сімейне щастя.
