У маленькому містечку на заході України, де вулиці ще пам’ятали звуки кінних возів, а люди жили за ритмом сезонів, жила пані Олена.
Вона була жінкою середнього віку, з сивими пасмами в чорному волоссі, які вона ховала під хусткою. Олена працювала в місцевій школі вчителькою української мови, але її справжньою пристрастю було садівництво.
Її подвір’я буяло квітами навіть восени, а сусіди часто заходили по пораду чи просто на чашку чаю. Серед них була Марія – її найкраща подруга з дитинства.
Вони разом росли, ділили секрети, сміялися над хлопцями на танцях і плакали над першими втратами. Марія була матір’ю двох дітей: сина Андрія, якому виповнилося двадцять п’ять, і доньки Наталі, на два роки молодшої.
Чоловіка Марії не стало п’ять років тому, і з того часу вона мусила сама утримувати сім’ю. Два роки тому Марія поїхала на заробітки до Італії, де працювала доглядальницею в літньої сіньйори в Мілані
. Гроші надсилала регулярно, а раз на місяць – посилки з італійськими солодощами, одягом і дрібницями, які робили життя дітей легшим.
Олена часто згадувала, як Марія прощалася на вокзалі. “Оленко, доглянь за моїми дітьми, – шепотіла вона, витираючи сльози. – Вони дорослі, але все одно… Серце не на місці”.
Олена обіцяла, і справді, іноді заглядала до їхнього будинку, приносила пиріжки чи допомагала з городом.
Андрій працював механіком у гаражі, а Наталя – продавчинею в супермаркеті. Вони жили в старому будинку Марії, де стіни були просякнуті спогадами про щасливіші часи.
Було напередодні Різдва. Сніг м’яко падав на дахи, а в повітрі пахло хвоєю і мандаринами. Олена саме поливала квіти в теплиці біля паркану, що розділяв її подвір’я з сусідським.
Паркан був старий, з прогалинами, через які іноді пролазили сусідські кури. Вона почула голоси – спочатку тихі, а потім гучніші.
То були Андрій і Наталя, які сиділи на ганку, п’ючи каву.
“Слухай, Наталю, – сказав Андрій, голосно сміючись. – Мама дзвонила вчора. Каже, може приїде на свята, якщо встигне з роботою. Але я їй сказав: ‘Мамо, не поспішай, ми тут самі впораємося. Головне – надішли посилки вчасно, бо без твоїх італійських цукерок і панатона Різдво не Різдво'”.
Наталя засміялася, клацнувши чашкою. “Точно! Я їй те саме написала в повідомленні. ‘Мамо, – кажу, – ти там працюй спокійно, ми не хочемо, щоб ти мерзла в поїзді. А от посилки – то святе. Надішли шоколад, парфуми для мене, і Андрію ті його кросівки, що він просив. І гроші на стіл, бо друзі прийдуть святкувати.'”
Андрій кивнув,. “Ага, і я додав: ‘Мамо, ти ж знаєш, як ми тебе любимо, але Італія – то твоє життя зараз. Ми тут з Наталею, все гаразд. Тільки не забудь про посилки перед святами. Без них ніяк'”.
Олена застигла з лійкою в руках. Серце закалатало. “Що це вони верзуть? – подумала вона. – Марія гарує в тій Італії, спить по чотири години, доглядає чужу бабусю, а ці двоє… Хабарі! Байдужі егоїсти!” Вона знала, як Марія страждає від розлуки.
Подруга часто дзвонила їй ночами, плачучи: “Оленко, я так сумую за дітьми. Вони ж мої єдині. Я б усе віддала, щоб бути з ними на Різдво”. А тут – така зрада.
Олена тихо витягла телефон з кишені, увімкнула диктофон і підсунула ближче до паркану. Голоси лунали чітко.
“Знаєш, Андрію, – продовжувала Наталя, – я навіть рада, що вона не приїде. Бо що вона тут робитиме? Скаржитиметься на втому, розпитуватиме про наше життя. А в мене хлопець новий, не хочу, щоб вона втручалася. Нехай сидить у своїй Італії, заробляє євро. Ми ж не маленькі, самі собі раду дамо”.
“Правильно, сестро, – відповів Андрій. – Головне – посилки. Уявляєш, якщо вона надішле ті гаджети, про які я писав? Телефон новий, навушники. І тобі сукню. Тоді Різдво буде супер. З друзями посидимо. А мама… Нехай приїде пізніше, коли ми її запросимо”.
Олена не витримала. Вона вимкнула диктофон, сльози котилися по щоках. “Як вони можуть? Марія для них усе робить, а вони… Тільки подарунки!”
Вона повернулася до хати, сіла за стіл і прослухала запис. Голоси були чіткі, без шумів. “Я мушу їй сказати, – вирішила Олена.
– Вона має знати правду. Вони її подруга, але діти – то її життя”. Вона надіслала аудіофайл, додавши повідомлення: “Маріє, послухай це. Я випадково почула. Вибач, але ти мусиш знати. Твоя подруга Олена”.
В Італії, в маленькій квартирі на околиці Мілана, Марія саме закінчувала зміну. Вона доглядала за сіньйорою Антоніною, 85-річною вдовою, яка любила розповідати про свою молодість.
Марія втомлено сіла на ліжко, перевірила телефон. Повідомлення від Олени. Вона натиснула “відтворити”.
Голоси дітей вдарили, як грім. “Головне – посилки… Може поки не приїжджати…” Марія завмерла. Сльози полилися рікою.
“Боже, мої діти… Як так? Я для них усе, а вони… Тільки речі?” Вона плакала всю ніч, згадуючи, як годувала їх маленькими, як Андрій хворів, а вона не спала ночами. Наталя, яка мріяла про сукні, а Марія шила їх сама. “Я мусила поїхати, бо грошей не було. Але ж я люблю їх! Чому вони байдужі?”
На ранок Марія подзвонила Олені. “Оленко, дякую, що сказала. Болить, але правда. Я надішлю посилки, як просили. Але… Вони отримають не те, що чекають”. Голос її тремтів, але в ньому була рішучість.
“Що ти маєш на увазі?” – запитала Олена. “Побачиш. Ні, вони побачать. Я покажу їм, що справжнє”.
Марія пішла до пошти. Вона зібрала дві великі коробки. Але замість шоколаду і гаджетів, вона поклала туди спогади. В коробку Андрія – його дитячі малюнки, де він малював маму з серцем. Старий светр, який вона в’язала йому на день народження.
Листи, які він писав у школі: “Мамо, ти найкраща”. І фото: Марія з немовлям Андрієм на руках, усміхнена, молода. Зверху – лист: “Сину, ти казав, головне – посилки. Ось вони. Це все, що я маю для тебе – мою любов. Гроші? Речі? Ні. Тільки спогади. Якщо тобі не потрібна я, то й це не потрібно. З Різдвом. Мама”.
Для Наталі – подібне. Її лялька з дитинства, яку Марія шила вручну. Листи від доньки: “Мамо, я тебе люблю”. Фото з першого шкільного дзвоника, де Марія тримає її за руку. І лист: “Доню, ти рада, що я не приїду. Ось мої подарунки – те, що робило нас сім’єю. Без мене – тільки це. Якщо хочеш святкувати з друзями, святкуй. Але пам’ятай: без мами – без серця. З любов’ю, мама”.
Марія заплакала, заклеюючи коробки. “Може, це їх розбудить. Може, зрозуміють”. Вона надіслала посилки експресом, щоб дійшли до Різдва.
Тим часом в Україні Андрій і Наталя чекали. “Коли вже ті посилки? – скаржився Андрій, дивлячись у вікно. – Мама обіцяла надіслати до 24-го”.
Наталя кивала: “Точно. Я вже друзям сказала, що буде італійське і шоколад. Буде круто!”
Нарешті, 23 грудня, кур’єр привіз дві великі коробки. Діти радісно розпакували їх у вітальні. “Ого, важкі! – вигукнув Андрій. – Напевно, повно добра!” Вони відкрили. Спочатку мовчання. Потім – заціпеніння.
Андрій витяг малюнки. “Це… мої? З дитинства?” Він розгорнув светр: “Мамо в’язала… Боже”. Лист. Він прочитав уголос: “Сину, ти казав, головне – посилки…” Голос затремтів. “Що це? Вона… Вона почула?”
Наталя тим часом тримала ляльку. “Моя Мар’янка… Я її любила”. Фото впало на підлогу. Лист: “Доню, ти рада, що я не приїду…” Вона заплакала. “Андрію, що ми наробили? Вона знає! Хтось їй сказав!”
Вони сіли на підлогу, оточені спогадами. “Ми були егоїстами, – прошепотів Андрій. – Вона для нас усе, а ми… Тільки подарунки”. Наталя схлипнула: “Треба дзвонити їй. Просити вибачення. Сказати, щоб приїжджала!”
Вони набрали Марію. “Мамо, – сказав Андрій, голос ламаючись. – Ми отримали посилки. Вибач. Ми не те мали на увазі. Ми любимо тебе, не речі. Приїжджай, будь ласка!”
Марія на тому кінці лінії мовчала. Потім: “Діти мої… Я знала, що ви зрозумієте. Я вже в поїзді. Приїду на Різдво”.
Олена, яка все чула від Марії пізніше, посміхнулася. “Іноді правда болить, але лікує”. Свято того року було особливим – з сльозами, обіймами і справжньою любов’ю.
Але історія на цьому не закінчилася. Давайте розвинемо її глибше, бо життя – то не коротка казка.
Після того дзвінка Андрій і Наталя не могли заспокоїтися. Вони ходили по кімнаті, переглядаючи речі з коробок. “Пам’ятаєш, як мама в’язала цей светр? – запитав Андрій, тримаючи його в руках. – Я тоді хворів на грип, і вона сиділа біля мене всю ніч”.
Наталя кивнула, витираючи сльози: “А цю ляльку… Я гралася з нею, коли тато пішов на роботу. Мама казала: ‘Мар’янка – твоя сестричка, бережи її'”. Вони сіли за стіл, і Наталя сказала: “Ми мусили б подякувати їй за все. А замість того – тільки просили. Як же ми осліпли?”
Тим часом Марія в поїзді їхала додому. Вона дивилася у вікно на італійські пейзажі, що змінювалися на австрійські гори. “Діти мої, – шепотіла вона. – Я не серджуся. Я просто хотіла нагадати, що сім’я – то не подарунки”.
Вона згадувала своє життя в Італії. Робота була важкою: вставати о п’ятій, мити, годувати, слухати скарги сіньйори Антоніни.
“Маріє, ти як донька для мене”, – казала стара. Але Марія сумувала за своїми. “Чому вони такі? – думала вона. – Чи то я винна, що поїхала?”
Олена тим часом готувалася до свята. Вона спекла пиріг з яблуками, як любила Марія. “Приїде подруга, – думала вона. – І все буде добре”. Але ввечері подзвонила Марія: “Оленко, дякую тобі. Без твого запису я б не дізналася. Вони плакали, просили вибачення”.
Олена зітхнула: “Я не хотіла болю. Але правда – то найкращий подарунок”.
На Різдво Марія приїхала. Двері відчинилися, і діти кинулися в обійми. “Мамо! – кричав Андрій. – Вибач нас!” Наталя плакала: “Ми любимо тебе, не речі!” Марія обійняла їх: “Я знаю, діти. Тепер все гаразд”.
Вони сіли за стіл. Олена прийшла з пирогом. “Розкажіть, як в Італії”, – сказала вона. Марія усміхнулася: “Важко, але красиво. Мілан – то казка. Але дім – тут”. Андрій сказав: “Мамо, ми більше не будемо. Обіцяємо допомагати”. Наталя додала: “І ти не мусиш їхати назад. Залишся”.
Але Марія знала, що мусила повернутися – гроші потрібні. “Ще трохи, – сказала вона. – А потім – разом”.
Історія розгорнулася далі. Після свят Андрій почав шукати кращу роботу, щоб допомогти матері. “Я не хочу, щоб ти працювала там”, – сказав він. Наталя записалася на курси, мріючи про власний бізнес. “Мамо, ми змінимося”, – обіцяли вони.
Олена стала частіше заходити. “Ви хороші діти, – казала вона. – Просто забули”. Марія повернулася до Італії, але тепер дзвонили щодня. “Мамо, як ти? – питав Андрій. – Не речі, а ти нам потрібна”.
Минув рік. Марія заощадила достатньо і повернулася назавжди. Вони святкували разом, без посилок, але з любов’ю. “Дякую Олені, – казала Марія. – Її запис змінив усе”.
Так закінчилася ця історія – уроком про те, що сім’я дорожча за будь-які подарунки.
Валентина Довга
