Свято наближалося. У старій хаті на краю села пахло свіжою соломою, яку постелили на долівці, кутею, що вже варилася в печі, і дріжджовим тістом, яке Марія Петрівна, свекруха, замісила ще зранку.
Святвечір. Дванадцять страв. Найголовніше – вареники з капустою і з вишнями. Без вареників – не Святвечір.
Марія Петрівна, вдова вже п’ятнадцять років, правила в цій хаті залізною рукою. Висока, худа, з сивою косою, закрученою навколо голови, як корона.
Голос мала гучний, різкий, і звикла, що всі слухаються. Особливо невістка.
Олена, молода невістка, прийшла в цю хату три роки тому. Міська дівчина, з вищою освітою, працювала бухгалтером у районному центрі.
Вийшла заміж за сина Марії Петрівни – Івана. Спочатку все було тихо-мирно, але з часом свекруха почала «виховувати».
То борщ не такий, то підлога не так вимита, то дитина не так сповита. Олена терпіла. Зуби стисне – і терпіть.
Але сьогодні – Святвечір. І Марія Петрівна вирішила, що вареники вони ліпитимуть удвох. «Щоб невістка навчилася, як треба по-нашому, по-сільському».
– Олено! – гукнула свекруха з кухні. – Іди сюди! Тісто вже вистоялося. Будемо ліпити вареники. Не стій там, як гість!
Олена, яка саме годувала маленького Стьопку в іншій кімнаті, зітхнула важко, витерла дитині рот і пішла на кухню.
– Добрий день, мамо, – сказала чемно, хоча всередині все кипіло.
– Який там добрий, – буркнула Марія Петрівна, не підводячи очей від тіста. – Вже дванадцята, а ми ще й не почали. Ти б краще раніше встала, а не валялася до восьмої.
– Я встала о шостій, мамо. Стьопка всю ніч плакав, зуби ріжуться.
– У нас зуби різалися – ніхто не плакав. Мати на руках носила – і мовчали. А ви, молоді, все балуєте дітей.
Олена промовчала. Взяла фартух, зав’язала, підійшла до столу.
На столі – велика дерев’яна дощечка, посипана борошном, тісто, розкачане в тонкий пласт, миска з тушкованою капустою, миска з вишнями без кісточок.
– Бери кружальце, – наказала свекруха. – І ліпи акуратно. Не так, як торік – розвалювалися всі.
– Мамо, торік ви самі сказали, що треба тонше розкачувати, то й розвалювалися.
– Не переч мені! Я знаю, як треба. П’ятдесят років ліплю – і завжди добрі.
Олена взяла металеве кружальце, видавила кружечки з тіста, поклала начинку, защипала.
Марія Петрівна спостерігала пильно, як яструб.
– Оце що? Це ти називаєш защипала? Дивись, як я роблю.
Вона взяла свій кружечок, поклала капусту, швидко-швидко защипала пальцями – рівно, гарно, як машинка.
– Ось так. А ти – як курка лапою.
Олена почервоніла.
– Мамо, я стараюся.
– Старайся краще. Це ж Святвечір. Не ганьби мене перед людьми.
– Перед якими людьми? Ми ж удвох вечерятимемо.
– Іван з Петром приїдуть з поля. І сусіди зайдуть колядувати. А як вареники розваляться – що скажуть?
Олена мовчки ліпила далі.
Минуло пів години. На дощечці вже лежало три ряди вареників – акуратних, свекрухиних, і трохи кривуватих – Олениних.
Марія Петрівна знову не витримала.
– Дай сюди дощечку. Я переліплю твої. Бо соромно ставити на стіл таке.
Вона потягнула дощечку до себе різко. Олена в цей момент саме клала черговий вареник – і дощечка вислизнула.
Бах!
Вся дощечка з варениками перекинулася – і приземлилася прямо на голову Олені. Вареники з капустою, з вишнями, сире тісто – все це опинилося в її волоссі, на обличчі, на фартусі. Вишневий сік стікав по щоках.
Секунда тиші.
А потім Марія Петрівна розреготалася. Гучно, заливисто, тримаючись за боки.
– Оце так! Оце я розумна! На голову невістці вареники! Ха-ха-ха! От би люди побачили!
Олена стояла, як укопана. Спочатку не зрозуміла. Потім відчула, як холодне тісто сповзає по шиї. Як вишні падають за комір.
І тоді в ній щось обірвалося.
Вона повільно витерла обличчя рукавом.
– Ви… смієтеся? – тихо запитала.
– А що? Сама винна! Тягнула дощечку – от і маєш!
– Я тягнула? Це ви смикнули!
– Не бреши! Я тільки хотіла виправити твоє криворуке діло!
– Криворуке?! – голос Олени піднявся. – Та я три роки в цій хаті як рабинь! Все роблю, як ви скажете! Борщ не такий – Олена винна!
Підлога не блищить – Олена лінива! Дитина плаче – Олена не вміє! А тепер ще й вареники на голові – і ви смієтеся?!
Марія Петрівна перестала сміятися.
– Ти що, на матір кричиш? На свекруху?!
– На свекруху?! Та ви не свекруха, ви – зла баба! Весь час мене принижуєте, гнобите, ні за що лаєте! Я вам не дочка, я вам – наймичка безплатна!
– Ах ти ж… нечема! – зашипіла Марія Петрівна. – Міська панночка! Прийшла в хату – думає, що все знає краще! А сама вареника нормально зліпити не може!
– Та краще я вареника не зліплю, ніж з такою, як ви, за одним столом сидіти!
І тут Олена не витримала. Вона схопила жменю тіста з столу і жбурнула в свекруху. Тісто влучило Марії Петрівні в обличчя.
– Оце тобі за вареники!
Марія Петрівна витерла тісто з очей – і очі її стали, як у вовчиці.
– Ах ти ж… паскудо!
Вона кинулася на Олену, вчепилася їй у волосся.
– Я тобі покажу, як на старших руку піднімати!
Олена закричала від болю – і теж вчепилася в сиву косу свекрухи.
– Пустіть!Геть від мене!
– Не пущу! Я тебе зараз на піч заштовхаю!
Вони гасали по кухні, тягнучи одна одну за волосся, перекидаючи стільці, розсипаючи борошно. Вареники, що вціліли, розліталися по долівці. Вишні розмазувалися по стінах.
У цей момент відчинилися двері – і на порозі стали чоловіки: Іван, син Марії Петрівни й чоловік Олени, і Петро, старший син, який жив по-сусідству, але прийшов допомогти.
Вони завмерли.
– Мамо?! Олено?! Ви що робите?! – закричав Іван.
– Та вони… – Петро не договорив.
Жінки не чули. Продовжували тягнути одна одну за волосся, кричати, обзивати.
– Стара карга!
– Міська вертихвістка!
– Карго!
– Нечема!
Іван і Петро переглянулися.
Іван ступив уперед.
– Досить! – гримнув він голосом, якого рідко вживав.
Жінки завмерли, все ще тримаючи одна одну за волосся.
– Мамо, Олено – геть з хати! Обидві! – сказав Іван.
– Як це – геть? – обурилася Марія Петрівна.
– А так! Святвечір, а ви як собаки деретеся! Ганьба! Ідіть обидві до хліва – там з худобою охолоньте! А ми з Петром самі вареники зліпимо й повечеряємо. Без вас.
– Іване! Ти що, сина? Мене – рідну матір – з хати гнати? – Марія Петрівна відпустила волосся Олени.
– Гнати. Бо я вже не можу це терпіти. Три роки одне й те саме. Ви обидві винні.
Петро кивнув.
– Іди, мамо. І ти, Олено, іди. Поки не охолонете – назад не пускаємо.
Олена заплакала. Не від образи – від утоми.
– Добре… – прошепотіла.
Марія Петрівна хотіла ще щось сказати, але Іван показав на двері.
– Ідіть.
І вони пішли.
У дворі було холодно. Сніг скрипів під ногами. Зірки яскраві. У хліві тепліше – корова Муся, свині, кури.
Олена сіла на сіно, обхопила коліна.
Марія Петрівна стала біля дверей, гордо, але видно було, що їй ніяково.
Мовчали довго.
Потім Марія Петрівна кашлянула.
– Холодно тут…
– Так, – відповіла Олена.
Знову мовчання.
Корова Муся мугикнула.
– Вона, мабуть, здивована, що ми тут, – тихо сказала Олена.
Марія Петрівна хмикнула.
– Ще б пак. Ми з нею більше говоримо, ніж одна з одною.
Олена підняла голову.
– А може, досить вже, мамо?
Марія Петрівна повернулася.
– Що – досить?
– Ворогувати. Я втомилася. І ви, напевно, теж.
Свекруха мовчала.
Потім сіла поруч на сіно. Далеко, але все ж поруч.
– Я… не зла, Олено. Я просто… боюся.
– Чого?
– Що ти забереш Івана. Що поїдете в місто. Що хата спорожніє. Що я залишуся сама.
Олена здивовано подивилася.
– Мамо… ми ж нікуди не збираємося. Іван любить село. І я вже звикла.
– Ти міська…
– Була міська. Тепер я тутешня. Тільки ви мене весь час ніби чужою робите.
Марія Петрівна зітхнула.
– Я не вмію інакше. Мене теж свекруха гнобила. Я думала, так треба.
– Не треба, – тихо сказала Олена. – Можна просто… любити.
Свекруха кивнула.
– Прости мене, дочко.
Олена заплакала.
– І ви мене пробачте.
Вони обійнялися – обережно, ніби вперше.
У хліві пахло сіном, теплим молоком, життям.
А в хаті Іван з Петром ліпили вареники. Не дуже рівно, але з душею.
– Може, пустимо їх? – запитав Петро.
– Хай посидять ще трошки, – усміхнувся Іван. – Нехай помиряться.
І коли жінки повернулися – тихі, з червоними очима, але з миром у серці – стіл вже був накритий.
Дванадцять страв. Вареники – і свекрухині, і невістчині, і чоловічі, трохи кривуваті.
Сіли всі разом.
– З Різдвом, – сказав Іван.
– З Різдвом, – відповіли всі.
І вперше за три роки вечеря була справді святою.
Олеся Срібна
