Свекруха зажадала повернути весільні гроші. Я повернула все до останньої гривні, але при гостях.

Свекруха зажадала повернути весільні гроші. Я повернула все до останньої гривні, але при гостях.

— Гроші, які я вам на весіллі подарувала, поверніть до кінця місяця. Усі триста тисяч гривень.

Свекруха сказала це, не обертаючись від плити, тим самим голосом, яким хвилину тому питала, чи досолити картоплю. Артем завмер із виделкою над тарілкою. Я поставила чашку на клейонку обережно, щоб не дзенькнула.

— Ніно Аркадіївно, це був подарунок, — сказала я. — Ви його в мікрофон оголосили. Сто людей чули.

— Вісімдесят два, — поправила вона й вимкнула газ. — Я своїх гостей всіх порахувала.

Ту липневу суботу в кафе на набережній я пам’ятала до дрібниць. Як вона підвелася з-за столу в бірюзовій сукні, взяла мікрофон у ведучого й сказала, що дарує дітям на своє гніздо, щоб по чужих кутках не тинялися. Як тітка Люба заплакала, а я обійняла свекруху й увесь вечір потому пахла її солодкими важкими парфумами. Через сім тижнів ми сиділи на її кухні і вона вимагала ці гроші назад.

— Що сталося? — запитала я. — Ви казали, що п’ять років їх відкладали. Отже, не останні віддавали.

— Мені зміни урізали. Із вересня півставки. — Свекруха витерла руки рушником і жбурнула його на спинку стільця. — Мені п’ятдесят вісім, хто мене тепер візьме? У шкільну їдальню й то молодих набирають.

— Давайте порахуємо, скільки вам не вистачає на місяць, — запропонувала я. — Ми допоможемо. Комуналка, продукти.

— Я не подачки прошу. Я своє прошу.

— Своє ви віддали самі. Подарунки назад не забирають, Ніно Аркадіївно. Ні за законом, ні по-людськи.

Вона різко повернулася. На зап’ястку білів старий слід від опіку, вона завжди терла його, коли нервувала, і зараз терла.

— По-людськи — це коли невістка матері чоловіка в скрутну хвилину не відмовляє.

— Мамо, ну ти чого, — Артем нарешті поклав виделку.

— А ти мовчи. Я вас зі Стасом одна піднімала. Батько пішов, тобі дванадцять було, Стасові п’ять. Я на двох роботах стояла, щоб у вас усе було не гірше, ніж у людей.

Голос у неї раптом сів. Вона відвернулася до вікна, де на підвіконні сохли пакети з-під молока, і сказала тихіше, майже собі:

— Я не з доброго життя, Тьомо.

На секунду мені стало її шкода. Маленька, кругла, у застираному фартуху з соняшниками, вона дивилася у двір, і плечі в неї були опущені, як у людини, яка давно не висипалася. Потім обернулася, і обличчя було вже колишнім, зібраним.

— До кінця місяця, — повторила вона. — Я вас не кваплю.

— Ви саме квапите, — сказала я. — І не кажете навіщо. Так справи не робляться. Ми подумаємо до вихідних, але знайте: мені це не подобається.

Вона знизала плечима й стала розкладати по тарілках котлети, ніби розмова скінчилася, і скінчилася на її користь.

Додому ми їхали мовчки. У винайманій однокімнатній квартирі біля автовокзалу Артем одразу пішов на балкон, я пішла слідом, накинувши його куртку. Унизу гули маршрутки, від кіоску з шаурмою тягло цибулею.

— Може, віддамо? — запитав він, не дивлячись на мене. — Мама не просить без причини.

— Вона не просить. Вона вимагає. І жодного слова не сказала, що сталося.

Я відкрила в телефоні банківський застосунок і повернула екран до нього. Чотириста вісімдесят тисяч: наші сто вісімдесят, які ми два роки відкладали з моєї лабораторії та його викликів по ліфтах, і її триста. П’ятнадцятого жовтня нас чекали в банку, менеджер надіслав список документів на однокімнатну квартиру в новому будинку. Решта грошей, які дарували гості, не вдалося відкласти. Вони пішли на найнеобхідніші речі для дому й дрібні борги, які виникли в процесі підготовки до весілля. Тож, подаровані триста тисяч гривень могли нам суттєво допомогти у покупці власного житла.

— Якщо їй справді погано, я допоможу, — сказала я. — Сама буду продукти возити. Але не так, ніби ми в неї щось украли й тепер маємо повернути з вибаченнями.

Артем потер обличчя долонями.

— Ти не знаєш, як вона нас тягнула. Я в дванадцять років Стаса із садка забирав, бо вона з ранкової зміни йшла на вечірню. Вона у відпустці жодного разу не була. Жодного разу, Ксюшо.

— Я знаю. Тому й питаю, що сталося. Нормальні люди кажуть, навіщо їм гроші.

Він не відповів. Ми постояли, поки не замерзли, і повернулися до кімнати. О дев’ятій вечора задзвонив мій телефон. Тітка Люба, старша сестра свекрухи, ніколи раніше мені не телефонувала.

— Ксюшо, — сказала вона без жодного «добрий вечір», — мені Ніна все розповіла. Ти гроші матері віддавати не хочеш? Негарно, доню. Вона останнє вам віддала.

— Любове Аркадіївно, а вона вам сказала, що це був подарунок?

— Подарунок — це коли від душі. А коли в людини проблема, совість треба мати.

— Яка проблема? — запитала я. — Розкажіть, я справді не знаю.

У слухавці помовчали.

— Ну, тобі видніше, — сказала тітка Люба й відключилася.

Від того обіду не минуло й шести годин. А вранці в сімейному чаті, де було сорок із лишком осіб, висіло повідомлення свекрухи: «Ростила, годувала, останнє віддавала. Дякую, діти». Без імен. Але всі зрозуміли, про кого.

У суботу ми поїхали до неї з тортом і з цифрами. Цифри я записала на аркушику ще в п’ятницю, в обідню перерву, між двома замовленнями на коронки: сто тисяч одразу й назавжди, не в борг, і по десять тисяч щомісяця до весни, поки їй не повернуть повну ставку або вона не знайде підробіток. Артем прочитав, кивнув і сказав, що це чесно.

Свекруха відчинила двері в халаті, хоч був полудень. Торт узяла й прибрала в холодильник, не розв’язавши стрічки. На кухні пахло заспокійливим.

Я поклала аркушик на стіл і розгладила долонею.

— Ніно Аркадіївно, ми подумали. Ось що можемо.

Вона прочитала, ворушачи губами, і відсунула аркушик двома пальцями, ніби він був липкий.

— Мені не треба по десять тисяч гривень. Мені треба все й зараз.

— Навіщо все й зараз? — запитала я. — Скажіть, що сталося, і ми разом подумаємо. Лікування, борг, що завгодно.

— Не твоє діло.

— Мамо, — Артем нахилився до неї через стіл, — це й наше діло. Це наші гроші на квартиру.

— Ваші? — Свекруха всміхнулася. — Ваших там сто вісімдесят. А триста мої. Її-то мати, — вона кивнула на мене, не дивлячись, — двадцять тисяч гривень у конверт сунула й поїхала до себе. Я останнє віддала, а вона двадцять всього.

— Моя мама ще сукню оплатила й фотографа, — сказала я рівно. — І двадцять тисяч гривень для неї — це великі гроші. Маму не чіпайте.

На підвіконні задзвонив її телефон. Свекруха глянула на екран, скинула виклик і перевернула телефон екраном донизу. Через хвилину він задзвонив знову. Вона сунула його в кишеню халата, і дзвінок там ще довго глухо дзижчав, поки не стих.

— Хто це? — запитав Артем.

— Реклама. Вікна пропонують.

Вона стояла до нас спиною, тримаючись за край раковини, і я бачила, як побіліли в неї кісточки. Потім сказала, не обертаючись, тихо й якось утомлено:

— Я не прошу мене розуміти. Я прошу повернути. Невже так важко?

— Важко, коли не знаєш, у що віддаєш, — відповіла я. — Ми пропонуємо допомогу. Справжню. А ви пропонуєте повірити на слово й залишитися без квартири.

— Без квартири не залишитеся. Переїжджайте до мене, місця вистачить.

— Ні, — сказала я одразу. — Не переїдемо.

Вона обернулася, і очі в неї були сухі та сердиті.

— Ну тоді й говорити нема про що.

Торт так і залишився в неї в холодильнику, а аркушик із цифрами вона при нас зім’яла й жбурнула у відро під раковиною.

Днів десять свекруха мовчала, і я майже повірила, що вона охолола. Останнього дня вересня, в середу, я сиділа в лабораторії над мостом на шість одиниць. Робота копітка: віск, гіпс, пил, який потім сиплеться з волосся вдома. У кутку гуділа піч для кераміки, напарниця Оксана слухала в навушниках серіал і іноді сміялася вголос. На початку третьої подзвонила мама.

— Ксюшо, ти лише не сварися, — почала вона, і за голосом я одразу зрозуміла, що вона плакала. — Мені Ніна Аркадіївна телефонувала.

Я відклала шпатель.

— Звідки в неї твій номер?

— Ми ж на весіллі обмінялися. Вона сказала, що ти її обібрала. Що я тебе так виховала, раз ти в літньої жінки останнє забрала й не віддаєш. Довго говорила, Ксюшо. Я слухавку боялася покласти, раптом зовсім образиться.

— Мамо, це неправда. Це був подарунок.

— Та я знаю. — Мама помовчала. — Слухай, у мене є ще тридцять тисяч гривень. Я на ремонт відкладаю. Я тобі перекажу, ти додай і віддай їй. Не ганьбися через гроші. Мені соромно, доню. Вона так говорила, ніби я тебе красти вчила.

Воскова модель, яку я тримала в пальцях, м’яко прогнулася й зім’ялася. Дві години роботи. Я дивилася на неї й не могла зрозуміти, що тепер із нею робити.

— Мамо, не смій нічого переказувати. Чуєш? Це не борг. Ти мені нічого не винна, і я їй нічого не винна.

— Ну як знаєш, — тихо сказала мама, і від цього стало гірше, ніж якби вона закричала.

Я вийшла на сходи, де пахло чужим обідом із сусіднього офісу, і набрала Артема.

— Твоя мама телефонувала моїй.

Він помовчав так довго, що я вирішила, що зв’язок обірвався.

— Я знаю, — сказав він нарешті. — Вона мені вчора телефонувала. Каже, якщо до кінця місяця не повернемо, у неділю на дачі вона при всіх розповість, як ми з нею вчинили.

Дача в першу неділю жовтня — це закриття сезону. Уся рідня, шашлики, яблука по пакетах. Свекруха щороку збирала там понад двадцять осіб і пишалася цим більше, ніж своїми котлетами.

— Ти з учорашнього дня знав і мовчав?

— Не знав, як сказати.

— Отже, при всіх, — сказала я.

Артем не зрозумів, що це було не питання.

У п’ятницю після зміни біля дверей лабораторії мене чекав Стас. Молодший брат Артема, двадцять шість років, у робочій куртці із світловідбивними смугами, він переминався біля ліхтарного стовпа, як школяр біля кабінету директора. На весіллі він був шафером, а відтоді ми жодного разу не бачилися.

— Ксюшо, є хвилина? Я проведу до зупинки.

Він купив у кіоску дві кави, мені без цукру, і я здивувалася, що він пам’ятає. Ми йшли вулицею, він довго мовчав, а потім сказав, дивлячись під ноги:

— Це через мене. Гроші ці.

Я зупинилася.

— Розповідай.

Розповідав він плутано, перескакуючи. Минулої осені взяв у кредит машину, щоб працювати в таксі. Одному банк не схвалив, мати пішла поручителем. Навесні таксопарк змінив умови, виходити стало в нуль, він пішов вантажником на склад, а машину продати не зміг: вона в заставі в банку і покупець все не знаходиться. А продавати за безцінь – теж не варіант. Із червня Стас не платив. У серпні банк надіслав матері вимогу як поручителю: погасити борг, майже триста тисяч із пенею, інакше суд.

— Вона суду боїться, — сказав Стас. — Каже, на роботі дізнаються, соромно буде. Вона ж усе життя правильна. А тут я.

— Чому вона Артемові не сказала?

Стас криво всміхнувся.

— Бо Тьома в нас правильний, а я недолугий. Вона так і сказала: Тьомі ні слова, він і так на тебе дивиться, як на порожнє місце. Вона мене все життя прикриває, Ксюшо.

— А мене, отже, можна злодійкою перед усією ріднею виставити.

Він скривився.

— Я їй казав, що це нечесно. Вона плакала. Я вперше бачив, щоб мама плакала. Вона ці гроші п’ять років потроху відкладала, хотіла на весіллі красиво, щоб усі бачили, що вона не гірша за людей. А тепер сама ж у вас забирає. Їй тошно, ти не думай.

Підійшов мій автобус. Стас сунув мені в руку недопиту каву.

— Не кажи Тьомі, що я розповів. І матері не кажи. Вона мені цього не простить.

Усю дорогу я думала про Стасові слова. Тепер багато чого ставало зрозумілим: і наполеглива вимога повернути гроші до останньої гривні, і дзвінки моїй мамі, і небажання пояснити, навіщо їй знадобилася така сума.

Але найбільше мене зачепило інше. Свекруха не прийшла до нас із проханням про допомогу. Вона вирішила зробити нас винними, аби ми самі віддали їй гроші й навіть не пояснила, куди вони підуть.

Я розповіла Артемові все, що почула від його брата. Він довго мовчав, сидячи на краю дивана.

— Ти впевнена, що Стас не переплутав? — нарешті запитав він.

— Він назвав суму. Майже триста тисяч гривень. Згадав банк, поручительство й машину. Що саме тут можна переплутати?

— Чому мама мені нічого не сказала?

— Бо не хотіла, щоб ти знав, заради кого насправді вимагала гроші.

Артем підвівся й почав ходити кімнатою.

— Я завтра їй зателефоную.

— Не треба.

— Як це не треба? Мама могла сказати мені відразу!

— Артеме, вона не сказала. І не тому, що забула. Вона свідомо приховала правду. А мені тим часом довелося вислуховувати, що я нібито забрала в літньої жінки останнє.

— Я поговорю зі Стасом.

— Поговори. Але в неділю ми все одно поїдемо на дачу.

Він здивовано подивився на мене.

— Навіщо?

— Твоя мама сама запросила всіх родичів і пообіцяла розповісти, як ми з нею вчинили. Не думаю, що варто позбавляти її такої нагоди.

— Ксю, ти хочеш влаштувати там розбірки?

— Ні. Я хочу, щоб усі почули правду. І ще дещо хочу зробити.

— Ми можемо повернути їй усю суму.

Артем насупився.

— Але ж це були подаровані нам гроші.

— Саме так. І я не збираюся дозволяти твоїй матері перетворювати подарунок на борг, а мене — на злодійку. Якщо вона хоче повернення, то отримає його. До останньої гривні.

— А квартира?

— Зачекаємо. Власне житло важливе, але ще важливіше не починати сімейне життя з постійних принижень і виправдань.

Артем сів поруч і взяв мене за руку.

— Я мав раніше розібратися.

— Мав, — погодилася я. — Але тепер головне, щоб ти не мовчав у неділю.

Він кивнув.

У суботу ми зняли з рахунку триста тисяч гривень. Я перерахувала їх двічі, склала в банківський конверт і поклала до сумки.

Артем увесь вечір був мовчазний. Кілька разів брав телефон, набирав номер матері, але так і не натискав кнопку виклику.

— Ти боїшся з нею говорити? — запитала я.

— Не боюся. Просто не розумію, як вона могла так учинити.

— Вона, мабуть, теж не розуміла, що я не стану мовчки віддавати гроші, аби тільки зберегти гарні стосунки.

У неділю ми приїхали на дачу близько першої години. Біля хвіртки вже стояли машини, з подвір’я долинали голоси, пахло смаженим м’ясом і свіжоспеченим хлібом.

Ніна Аркадіївна зустріла нас біля літньої кухні. На ній була та сама бірюзова сукня, у якій вона виступала на нашому весіллі. Побачивши сумку в моїй руці, вона ледь помітно всміхнулася.

— Нарешті приїхали. А я вже думала, що не буде кому зі мною поговорити.

— Доброго дня, мамо, — сказав Артем.

— Доброго, — відповіла вона, але дивилася лише на мене. — Сподіваюся, ти не передумала щодо нашої розмови?

— Не передумала.

— Ну й добре. Сьогодні всі зібралися, буде кому розсудити.

Вона розвернулася й пішла до столу.

Я помітила, як Стас стояв біля мангала й відводив погляд. Коли наші очі зустрілися, він ледь помітно кивнув.

Родичів справді зібралося чимало. Тітка Люба сиділа поруч із двоюрідною сестрою свекрухи, дядько Микола розкладав тарілки, хтось нарізав помідори. Усі віталися, обмінювалися новинами, але я відчувала, що розмова про гроші вже давно стала головною темою цього зібрання.

Ми ще не встигли сісти, як Ніна Аркадіївна підвелася з келихом у руці.

— Родичі, я хочу сказати кілька слів. Ви всі знаєте, як я старалася для своїх дітей. Сама їх ростила, сама на ноги ставила. Ніколи нічого для себе не шкодувала. І коли Артем одружився, я від щирого серця подарувала молодим триста тисяч гривень. П’ять років відкладала, у всьому собі відмовляла, аби діти мали на власне житло.

Вона зробила паузу й подивилася в наш бік.

— А тепер у мене скрутне становище. На роботі скоротили години, грошей не вистачає. Я звернулася до дітей із проханням повернути подаровану суму. І що ви думаєте? Мені відмовили. Невістка заявила, що нічого мені не винна.

За столом стало тихо.

Тітка Люба похитала головою.

— Ніно, ну як так можна? Ти ж їм останнє віддала.

— Отож, — зітхнула свекруха. — Я не думала, що колись доведеться просити власних дітей про таке. Та, мабуть, не всім дано розуміти, що таке вдячність.

Артем уже хотів підвестися, але я торкнулася його руки.

— Дозволь мені.

Я встала й дістала з сумки конверт.

— Ніно Аркадіївно, ви все правильно сказали. На весіллі ви подарували нам триста тисяч гривень. Ми вам за це дякували й були дуже вдячні. Завдяки цим коштам сподівалися придбати власне житло. Але раз ви вирішили, що подарунок потрібно повернути, ми не будемо сперечатися.

Я поклала конверт на стіл перед нею.

— Тут усі триста тисяч. До останньої гривні.

Свекруха зблідла. Вона дивилася на конверт, ніби не вірила власним очам.

— Ти… ти справді принесла гроші?

— Так. Перевірте, якщо маєте сумніви.

— А звідки ви їх узяли? — запитала тітка Люба.

— Вони зберігалися на нашому рахунку. Ми не витрачали їх, бо планували придбати квартиру. Тепер відклали покупку.

— Ну от і правильно, — сказала свекруха, потягнувшись до конверта. — Я ж не чужа вам людина.

Але я не відпустила конверт одразу.

— Зачекайте, будь ласка. Я ще не закінчила.

Ніна Аркадіївна прибрала руку.

— Що тобі ще треба?

— Хочу, щоб усі присутні почули, чому вам раптом знадобилися саме триста тисяч і чому ви не захотіли сказати нам правду.

За столом знову запала тиша.

— Не вигадуй нічого, — різко сказала свекруха.

— Я нічого не вигадую. Ваш молодший син Стас узяв машину в кредит, щоб працювати в таксі. Ви стали поручителькою. Потім його заробіток зменшився, він перестав платити, а банк зажадав від вас як від поручительки погасити борг. Сума разом із нарахуваннями наблизилася до трьохсот тисяч гривень.

Тітка Люба повільно повернула голову до Стаса.

— Стасе, це правда?

Він стояв біля мангала, опустивши голову.

— Правда, — тихо відповів він.

Ніна Аркадіївна різко підвелася.

— Ти навіщо сюди приїхав? Я тебе просила мовчати!

— Мамо, досить, — сказав Стас. — Я не можу більше дивитися, як ти звинувачуєш Ксюшу в тому, чого вона не робила.

— Замовкни! Я за тебе поручилася, я тебе від боргів рятувала, а ти тепер мене перед усіма ганьбиш?

— А Ксюша чим завинила? — запитав він. — Вона ті гроші тобі не позичала. Ти сама подарувала їх на весілля. А потім вирішила забрати, бо я не впорався з кредитом.

— Я хотіла допомогти тобі!

— То чому не сказала правду Артемові? Чому телефонувала його дружині й її матері? Чому виставляла Ксюшу злодійкою?

Свекруха відкрила рот, але не знайшла відповіді.

Артем підвівся.

— Мамо, ти могла прийти до мене й сказати, що Стасові потрібна допомога. Я б не відмовився поговорити з братом, з’ясувати, що можна зробити. Але ти вирішила приховати все від мене й вимагати гроші в нас, ніби ми тобі щось винні.

— Я не хотіла, щоб ти знав, — тихо сказала вона.

— Чому?

— Бо ти завжди вважав, що Стас нічого не може зробити як слід. Не хотіла, щоб ти знову його повчав.

— Тобто ти вирішила, що краще зіпсувати стосунки з моєю дружиною?

— Я не думала, що все так обернеться!

— А як мало обернутися? — запитала я. — Ми мали віддати вам гроші, відмовитися від квартири й ще дякувати за те, що ви дозволили нам допомогти?

— Ти не розумієш! — Свекруха підвищила голос. — Я все життя для вас робила! Мені тепер соромно перед людьми!

— Мені теж було соромно, — спокійно відповіла я. — Коли ваша сестра телефонувала й повчала мене, що я не маю совісті. Коли ви телефонували моїй мамі й розповідали, ніби я вас обікрала. Коли в родинному чаті натякали на невдячних дітей, не називаючи імен. Але я не стала вимагати від вас вибачень перед усіма. Я лише хотіла, щоб ви сказали правду.

Тітка Люба опустила очі.

— Ніно, але ж ти нам сказала, що молоді відмовляються допомогти…

— Я не зобов’язана кожному звітувати, що в мене в родині відбувається! — відрізала свекруха.

— Та ти ж сама нас зібрала й почала розповідати, — зауважив дядько Микола. — То чому тепер ображаєшся, що люди запитують?

Стас підійшов до столу.

— Мамо, я не хочу, щоб через мене ти втрачала останні гроші. Я знайду спосіб домовитися з банком. Можна продати машину, можна шукати іншу роботу, можна попросити про допомогу. Але я не хочу, щоб ти забирала гроші в Артема й Ксюші.

— А ти думаєш, я можу спокійно дивитися, як через тебе мене викликають до банку? — майже пошепки запитала вона.

— Не можеш. Я розумію. Але й ти зрозумій: я дорослий чоловік. Це мій борг, і я маю його сплачувати.

Артем підійшов до брата.

— Чому ти мені не сказав?

— Бо мама заборонила. І я сам винен. Не хотів, щоб ти знав, що я знову не впорався.

— Ти мав сказати, — відповів Артем. — Ми б хоча б обговорили, що робити.

Я подивилася на свекруху. Вона стояла біля столу, тримаючи конверт обома руками. Її обличчя було напружене, губи стиснуті.

— Тепер гроші ваші, — сказала я. — Можете погасити ними борг Стаса або розпорядитися інакше. Це вже ваше рішення. Але прошу більше не телефонувати моїй мамі й не розповідати родичам, що ми вас обікрали.

— Я не казала, що ви вкрали…

— Ви сказали, що я забрала у вас останнє. Різниця невелика, коли люди чують це від вас.

Ніна Аркадіївна опустила погляд на конверт.

— Я хотіла, щоб усе було як раніше, — промовила вона тихіше.

— Як раніше не буде, — відповів Артем. — Ми допоможемо, якщо ти звернешся до нас чесно. Але більше ніяких вимог.

— То тепер ви будете мені умови ставити?

— Ні, мамо. Ми лише просимо ставитися до нас як до дорослих людей.

Я відпустила конверт. Свекруха притиснула його до себе, але подяки я не почула.

Того дня ми поїхали раніше за інших. На подвір’ї ще залишалися родичі, хтось мовчки кивав нам, хтось відвертався. Тітка Люба наздогнала мене біля хвіртки.

— Ксюшо, почекай. Я хотіла вибачитися. Не знала, що там насправді сталося.

— Ви могли спершу запитати мене, — відповіла я.

— Могла, — погодилася вона. — Пробач.

Я кивнула й сіла в машину.

Артем довго не заводив двигун.

— Ти шкодуєш, що ми віддали гроші? — запитав він.

Я подивилася на порожню дорогу за воротами.

— Ні. Я шкодувала б, якби ми залишилися винними в чужих очах і щодня чекали, коли твоя мама знову нагадає про подарунок. Тепер усе закінчилося.

— Купівлю квартири доведеться відкласти.

— Значить, відкладемо. Ми з тобою заробимо ще. Головне, щоб більше ніхто не вирішував за нас, на що ми маємо право.

За кілька днів Стас зателефонував Артемові. Вони домовилися зустрітися й разом піти до банку, щоб з’ясувати можливості погашення боргу. Машину зрештою продали, хоч і дешевше, ніж хотілося, а решту суми Стас погодився сплачувати частинами зі своєї зарплати.

Ніна Аркадіївна не телефонувала мені майже місяць. Потім надіслала коротке повідомлення: «Борг закрила».

Я відповіла: «Добре».

Ні слова про те, що їй шкода. Ні подяки за те, що ми не залишили її сам на сам із проблемою. Мабуть, чекати цього було марно.

На початку листопада ми з Артемом знову почали відкладати гроші на квартиру. Тепер уже без тих трьохсот тисяч, які колись здавалися нам початком власного дому.

Але я не шкодувала.

Бо на тій дачі я повернула свекрусі не лише подаровані гроші. Я повернула їй право розпоряджатися власним подарунком — і забрала собі право більше не виправдовуватися за те, чого не робила.

І ще я зрозуміла одну річ: подарунок перестає бути подарунком у ту мить, коли ним починають шантажувати.