Влад стояв біля вікна, тримаючи в руках зім’ятий аркуш із адресою. Почерк Світлани. Ті самі знайомі завитки, які він колись любив розглядати на листівках. Три тижні тому вона виїхала. Забрала валізу, кота Мурзика і залишила записку на холодильнику: «Нам треба час подумати». Подумати. Наче тридцять років шлюбу — це щось таке, над чим можна просто подумати.
— Та що ж це таке, — пробурмотів він, натягуючи старе синє пальто.
За вікном листопад мазав місто сірою фарбою. Влад поправив окуляри — вони постійно сповзали з носа — і вийшов у двір. «Скажу їй що? Що сумую? Що вдома така тиша, що аж у вухах дзвенить?» На зупинці вже стояла маршрутка — та сама, що їде в потрібному напрямі. Туди, де Світлана знімає кімнату у подруги Тамари.
Влад пришвидшив крок. І тут з-за гаража вилетіла псина розміром з теля. Русява, скуйовджена, з розбійницькими очима. І рвонула до нього так стрімко, що у Влада волосся стало дибки.
— Ей! Стій! — крикнув він, відступаючи до дороги.
Собака стрибнув. Влад рвонув до маршрутки — водій уже зачиняв двері.
— Зачекайте! — загорлав він, учепившись у поручень.
Заплигнув на підніжку — й відчув, як щось тягне його назад. Пес вп’ялася в лівий черевик сильною хваткою.
— Пусти, клята!
Маршрутка смикнулася. Шнурки не витримали — черевик лишився в зубах у чотирилапого бандита. Пасажири засміялися. Хтось співчутливо цокнув язиком:
— Оце зустріч!
Влад притулився до вікна й озирнувся. Собака сидів на снігу, стискаючи в зубах його черевик. Дивився прямо на нього. Не злобно — ніби це така гра.
— Зупиніть, — попросив Влад водія. — Мені треба черевик забрати.
— Серйозно? — здивувався той. — А раптом пес тебе з’їсть?
Але зупинив. Влад обережно вийшов із маршрутки. Нога в самій шкарпетці одразу промокла — калюжа була глибша, ніж здавалося.
— Ну й день, — буркнув він, накульгуючи до собаки.
Та все ще сиділа з його черевиком у зубах. Не гарчала, не скалилася — просто чекала. Хутро клаптями, ребра проступають крізь руду шкіру.
— Слухай, друже, — Влад присів за кілька метрів від пса. — Черевик мені потрібен. У мене справи важливі.
Собака схилив голову набік. У погляді промайнуло щось майже людське — цікавість?
— Голодна, так? — здогадався Влад.
З маршрутки висунувся пасажир — дядько в будівельній касці:
— Ей, спробуй обміняти! У мене бутерброд є.
Простягнув Владу загорнутий у фольгу шмат хліба. Влад розгорнув — пахло цілком пристойно.
— Ну що, пес? — він повільно підняв бутерброд. — Міняємось?
Собака смикнув вухами. Принюхався.
Влад зробив крок уперед. Ще один. Пес не рухався — лише стежив за їжею голодним поглядом.
— Домовимось, — прошепотів він. — Ти мені черевик, я тобі — харчі.
Він простягнув руку з бутербродом. Пес обережно відкрила пащу — черевик упав у калюжу з мокрим ляпком. Він хапнув їжу й проковтнув, навіть не жуючи. Влад підняв черевик, відтряхнув. Обувся — хлюпало, але трималося.
— Ну й добре, — він повертався до маршрутки, але щось його зупинило.
Собака не втік. Сидів й дивилася на нього знизу вгору. Погляд — очікувальний.
— Все, друже. Мені час, — сказав Влад, але ноги не рушили.
Пес піднявся і зробив крок до нього. Не агресивно — просто підійшов й сів поруч, у нього біля ніг.
— Ей, ти що? — Влад опустився на бордюр. — Думаєш, у мене ще їжа є?
Згадав про недоїдене печиво в кишені. Три штуки. Вони ж собаки печиво їдять? Простягнув одну — пес взяв дуже акуратно, зуби ледь торкнулися пальців.
— Вихована яка, — здивувався він. — Хто ж тебе так навчав?
Сніг падав великими лапатими пластівцями. Влад сидів на холодному бордюрі, поруч влаштувалася пес. Маршрутка давно поїхала — водій посигналив і махнув йому рукою.
— Ну й що сидимо? — пробурмотів Влад. — А мені ж до дружини їхати треба було. Серйозна розмова чекала. Пес поклав морду йому на коліно. Тепла. Волога. І така довірлива, що у Влада щось стиснулося в серці.
— Знаєш,— він погладив її по голові. — Може, й не треба нікуди їхати? Може, хтось розумніший за нас уже все вирішив?
Хутро під рукою було жорстким, але приємним. Псина заплющила очі від задоволення.
— Свєта сказала — треба час подумати. Ну от я й подумав, — Влад посміхнувся вперше за три тижні. — Думаю, час мені додому. А тобі куди?
Пес підняв голову, поглянув у бік його дому, потім знову на нього.
— Ясно. Теж додому хочеш, — кивнув Влад. — Тільки дому в тебе, схоже, немає. Як і в мене, якщо чесно. Дім — це не стіни. Дім — це коли тебе чекають.
Він підвівся, струсив сніг із пальта.
— Ходімо?
Собака схопилась, заметляла хвостом. Пішла поруч, не відстаючи й не тікаючи. Вони йшли засніженою дорогою — чоловік у мокрому черевику й рудий пес. І Влад раптом зрозумів: щось змінилося. Він більше не поспішав до Світлани з’ясовувати стосунки. Не хотів просити пробачення за те, в чому не був винен. Хотів додому. З цією дивною супутницею, яка, здавалося, знала — його серце вільне.
Вони йшли повільно. Влад накульгував — черевик хлюпав на кожному кроці, а пес трусила поряд, час від часу озираючись. Перевіряв — чи він іде. Зупинилися біля його під’їзду. Сіра п’ятиповерхівка, облуплена фарба на дверях, поштові скриньки — як вибиті зуби.
— Тут я живу, — сказав він. — Точніше… існую. На третьому поверсі. Вікна у двір.
Пес сів біля входу й знову глянула на нього.
— Що, зі мною хочеш? — Влад почухав потилицю. — А хто тебе годуватиме? У мене самому копійки ледь зводяться.
Та псина не йшла. Навпаки — встала на задні лапи й передніми вперлася йому в ноги. Мовляв: не кидай мене. Тяжка була.
— Ну гаразд, — зітхнув Влад. — Пішли нагору. Подивимось, що є в холодильнику.
Піднімалися пішки. На другому поверсі виглянула сусідка — тітка Валя.
— Володимире Петровичу, — протягла, — а це хто у вас?
— Знайомий, — коротко відповів Влад.
— Дуже вже знайомий й лохматий, — хмикнула вона. — У під’їзді собак тримати не можна.
— Вона не у під’їзді. Вона в мене вдома буде.
Тітка Валя ахнула, але двері зачинила. Влад усміхнувся — уперше за три тижні огризнувся комусь. Дома він роззуся, повісив мокре пальто. Собака обнюхав передпокій, потім обережно зайшов в кімнату.
— Не дуже тут хоромно, — сказав Влад, поглянувши на житло чужими очима.
Старий диван. Древній телевізор. На столі — немиті кружки, хлібні крихти. Пил на полицях. Коли Світлана пішла, він ніби перестав пам’ятати, як робити прибирання.
Пес підійшов до дивана, понюхав, але не заліз. Ліг на килимок біля дверей.
— Вихований ти, — здивувався Влад. — Точно домашнім був. І хто ж тебе викинув, га?
Пішов на кухню, відкрив холодильник. Кефір кислий, хліб черствий, ковбаса — із запахом. У морозилці знайшлися сосиски.
— Будеш сосиски? — гукнув він.
Пес прибіг на кухню, сівбіля плити. Хвостом не махав — просто чекав. Влад зварив дві сосиски, одну порізав у миску, другу з’їв сам. Налив води.
— Їж.
Пес підійшов до миски, понюхав, взяв акуратно один шматочок.
— І не поспішай, — зауважив Влад. — Дивний ти. Він сів за стіл, узяв телефон. Три пропущені від Світлани, два повідомлення: «Де ти? Думала, приїдеш». Влад вдивився в екран. «Думала». Значить, знала, що він збирався їхати. Звідки?
Він набрав її номер.
— Алло, Свєта?
— Влад! Де ти ходиш?
— З чого ти взяла, що я приїду?
Пауза.
— Тамара бачила тебе на зупинці. Каже — Владислав до автобуса біжить, певно до мене.
— Ага. І ти вирішила: раз біжить, то вже на колінах поповзе?
— Влад, ти про що?
Влад поглянув на пса. Той доїв сосиски, але одне вухо насторожено стирчало — слухав.
— Я не приїду, Свєта.
— Що?
— Не приїду. І не треба мені пояснювати, що між нами все скінчено. Я вже зрозумів.
— Але ж ми домовлялися поговорити.
— А про що говорити? — Влад погладив собаку по голові. — Ти своє рішення прийняла ще місяць тому. Просто сказати боялася.
У слухавці було тихо.
— У мене тут нова знайома з’явилася, — продовжив він. — Руда. Вірна, мабуть. Побачимо.
— Влад…
— Бувай, Свєта. Будь щаслива.
Він вимкнув звук.
Пес підійшов, ткнулався носом у його руку.
— Як тебе звати, га? — запитав він. — Треба ім’я придумати. Веста? Лайма?
Псина схилила голову, немов прислухаючись.
— Рада, — раптом сказав Влад. — Бо радість у життя повернула.
Собака заметляв хвостом.
— Рада, значить, — усміхнувся Влад. — Влаштовуйся, Радю. Тепер це й твій дім.
Минув місяць. Влад прокидався не від будильника — від того, що Рада тикалася носом у руку. Мовляв, пора вставати, сніданок готувати.
— Ну що, дівчинко, — бурмотів він, чухаючи її за вухом, — на вулицю?
Рада стрибала біля дверей, хвіст метлою. За місяць вона від’їлася, шерсть заблищала. Ветеринар сказав — здорова, років три-чотири. Хтось справді викинув.
— Дурні, — говорив Влад, купуючи їй новий нашийник. — Їхня втрата — моя знахідка.
Вони гуляли щоранку. Тим самим маршрутом — повз гаражі, де зустрілися. Рада бігла попереду, але постійно озиралася. Перевіряла — чи поруч господар.
Сусіди звикли. Тітка Валя навіть кісточки приносила.
— Гарна собака у вас, Володимире Петровичу. Розумна.
— Найрозумніша, — погоджувався Влад.
Світлана кілька разів дзвонила. Казала, що сумує, що, може, вони поспішили з розлученням.
— Пізно, Свєта, — спокійно відповідав він. — У мене тепер інше життя.
— Через собаку?
Не через. Завдяки.
Сьогодні вони поверталися з прогулянки, коли Рада раптом зупинилася. Насторожилась, дивлячись у бік зупинки.
— Що там? — спитав Влад.
Біля автобуса стояла жінка з валізою. Плакала. Поруч крутився маленький хлопчик. Влад опинився за два кроки від них і не зміг пройти повз.
— Перепрошую, — сказав він жінці. — Вам допомога потрібна?
Та підняла заплакані очі:
— Дякую, але… Ми просто… Від чоловіка пішли. І нам нікуди йти.
— Зрозуміло, — кивнув Влад. — А робота в вас є?
— Вихователька в дитсадку.
Влад подивився на Раду. Та тихенько гавкнула — ніби підштовхнула.
— Знаєте що, — сказав він. — У мене квартира двокімнатна. Одну кімнату можна зняти. Недорого. Якщо собак не боїтеся.
— Ми собак любимо! — вигукнув хлопчик. — Правда, мамо?
Жінка дивилась на них із недовірою й надією.
— Ви серйозно?
— Серйозно, — усміхнувся Влад. — Я Владислав. А це Рада.
Собака підійшов до хлопчика, лизнула в щоку. Той засміявся.
— А я Діма! А маму звати Анна!
— Дуже приємно, — сказав Влад. — Ходімо додому?
За годину в його квартирі знову звучали голоси. Анна готувала обід, Діма грався з Радою, а Влад ремонтував табуретку.
— Володимире, — сказала Анна, — а чому ви нам допомагаєте? Ми ж чужі…
Влад погладив Раду, що лежала в нього під ногами.
— Бо місяць тому одна дуже мудра собака пояснила мені: чужих не буває. Є ті, кому потрібна допомога.
Рада задоволено буркнула. За вікном падав сніг. У домі пахло борщем і надією. Влад зрозумів — він більше не самотній.
