Богдан стояв у ліфті з Оленою, тримаючи її за руку, і думав, що сьогодні все вийде ідеально. Квартира мала бути порожньою до півночі — дружина Світлана поїхала до сестри в Бровари й обіцяла повернутися тільки завтра вранці.
Богдан навіть перевірив: подзвонив тещі, та підтвердила, що Світлана вже в них, п’є чай із малиною й скаржиться на його вічну зайнятість на роботі. Все сходилося.
Олена, висока брюнетка з перманентним легким смішком у голосі, притулилася до його плеча.
— Ну що, любий, покажеш мені свої хороми? — прошепотіла вона, і від неї пахло дорогим парфумом.
— Покажу, покажу, — відповів Богдан і поцілував її в скроню. — Тільки тихо, сусіди — люди старої школи, все чують.
Ліфт зупинився на сьомому поверсі. Богдан вийшов першим, оглянув порожній коридор, потім узяв Олену за руку й повів до дверей під номером 72. Ключ увійшов у замок з приємним клацанням.
Богдан уже посміхався, уявляючи, як вони зайдуть, він увімкне тиху музику, і …
І тут він почув.
З кухні долинув чіткий, ритмічний звук: шурх-шурх-шурх. Хтось мів підлогу. Потім — клацання каструлі об плиту. І знайомий голос Світлани, яка співала собі під ніс.
Богдан завмер із ключем у дверях. Олена ззаду тихо запитала:
— Що сталося? Чому не відчиняєш?
Він не відповів. Просто різко розвернувся, схопив Олену за плечі й без жодного слова почав виштовхувати назад у коридор.
Олена спочатку засміялася — подумала, що це жарт.
— Богданчику, ти що, граємося в доганялки?
Але він уже штовхав її міцніше, намагаючись зачинити двері перед її носом. Олена встигла просунути ногу в щілину.
— Ти що робиш?! Поясни хоч щось!
Богдан шипів крізь зуби:
— Тихо! Іди! Швидко!
Він нарешті виштовхав її, висмикнув ногу й грюкнув дверима. Повернув ключ двічі. Притулився до дверей спиною й видихнув, наче після марафону.
З квартири долинуло:
— Богдане, це ти? Нарешті прийшов! Я тут прибираю, бо завтра свекруха має приїхати, а в нас пилюка по кутках!
Богдан ковтнув.
— Я… так, це я, сонечко! Зараз руки помию!
Він стояв, слухаючи, як Світлана знову взялася за віник: шурх-шурх-шурх.
А тим часом у коридорі Олена стояла, розгублено дивлячись на зачинені двері. Вона була впевнена, що це якась гра.
Чи може він соромиться безладу? Але ж казав, що живе один… ні, стоп, він казав, що розлучений. Точно казав. Чи ні? Олена пригадала:
«Дружина поїхала до сестри, не хвилюйся». Отже, дружина є. І, судячи з усього, повернулася раніше.
Олена спочатку хотіла піти геть. Але потім образилася. Вони ж три місяці зустрічалися! Він обіцяв, що все серйозно. А тепер виштовхав, як кошеня безпритульне. Ні, так не піде.
Вона підійшла до дверей і натиснула кнопку дзвінка. Дззь-зь-зь!
У квартирі все завмерло.
Світлана запитала гучно:
— Хто там? Богдане, ти когось привів?
Богдан кинувся до передпокою, шепотів у бік кухні:
— Ні-ні, це мабуть помилково! Я перевірю!
Він притулився до вічка. Побачив Олену. Та стояла, схрестивши руки, й посміхалася — ніби знала, що він дивиться.
Дззь-зь-зь! — ще раз.
Світлана вже йшла коридором, тримаючи віник напоготові.
— Та що там за дзвінки серед ночі? Може сусіди п’яні знову?
Богдан став перед дверима, розставивши руки, наче захищав фортецю.
— Світлано, не треба! Це точно помилка! Я сам!
Але Світлана була жінкою рішучою. Вона відсунула його одним рухом стегна (Богдан завжди дивувався, як у такій тендітній жінці стільки сили) й різко відчинила двері.
На порозі стояла Олена. Висока, гарна, у короткій сукні, з ідеальною зачіскою й макіяжем. Вона посміхнулася найчемнішою посмішкою.
— Добрий вечір! А Богдан дома?
Світлана завмерла на секунду. Потім повільно опустила погляд на віник у своїх руках. Потім підняла погляд на Олену. Потім перевела погляд на Богдана, який стояв позаду блідий, як стіна.
Олена, не розуміючи всієї глибини ситуації, додала:
— Ми з ним щойно з ресторану… Він мене запросив до себе, а потім раптом…
Світлана підняла віник вгору.
— Оце так, — сказала вона спокійно. — А що це за сміття тут біля дверей стоїть? Треба негайно його вимести.
Олена кліпнула.
— Вибачте, що?
— Сміття, кажу. Високе таке, на підборах. З парфумами. Огидне сміття. Зараз я його вимету.
І вона зробила крок уперед.
Олена відсахнулася.
— Ви що, з глузду з’їхали?! Я до Богдана!
Богдан нарешті вичавив із себе:
— Світлано, люба, це непорозуміння… Вона просто… колега… Ми документи мали обговорити…
Світлана повернулася до нього.
— Документи? О півночі? В ресторані? З документами в декольте?
Олена образилася.
— Слухайте, пані, я не знала, що він одружений! Він казав, що ви в Броварах!
Світлана кивнула.
— Ага. А я взяла й повернулася. Бо сестра сказала: «Світло, їдь додому, а то твій Богданчик знову якусь «колегу» приведе». І от бач — материнське серце не обдуриш.
Вона знову повернулася до Олени й легенько ткнула її віником у бік.
— Ну що, колего, підеш сама чи допомогти?
Олена відступила ще на крок.
— Ви що, серйозно хочете мене віником…?
— А ти думала, я тобі торт винесу й чаю налью? За те, що ти з моїм чоловіком по ресторанах гуляєш?
Богдан спробував втрутитися.
— Дівчата, давайте спокійно… Олено, може, ти підеш, а ми зі Світланою вдома все обговоримо…
Олена подивилася на нього з презирством.
— Ти серйозно? Ти мене виштовхав, як собаку, а тепер просиш піти тихо? Та я зараз викличу поліцію! Це ж погроза фізичною розправою!
Світлана розсміялася.
— Поліцію? Будь ласка. Розкажеш їм, як прийшла до чужого чоловіка додому о півночі. Я якраз посвідчу, що ти сміття, яке я намагалася вимести з порога. Законно ж — прибираю в себе вдома.
Олена дістала телефон.
— Гаразд. Викликаю.
Світлана знизала плечима.
— Викликай. Тільки спочатку скажи диспетчеру: «Алло, я, прийшла до одруженого чоловіка, а його дружина хоче мене віником вимести». Подивимося, як швидко приїдуть.
Олена завагалася. Поклала телефон назад у сумочку.
Богдан, користуючись паузою, спробував закрити двері.
— Олено, справді, йди. Я тобі завтра подзвоню, все поясню…
Але Світлана знову відчинила двері ширше.
— Ні-ні, хай стоїть. Я хочу подивитися на це чудо природи зблизька.
Вона обійшла Олену навколо, наче оцінювала товар на базарі.
— Ноги довгі, це добре. Волосся фарбоване, але якісно. Сукня дорогуща. А мозок? Мозок де, дівчинко? Ти справді думала, що він розлучиться заради тебе?
Олена почервоніла.
— А ви думали, що він вам вірний? Ми три місяці…
— Три місяці? — Світлана повернулася до Богдана. — Ого, Богданчику, ти рекорд ставиш. Зазвичай ти на другому місяці вже зливаєшся.
Богдан мимрив:
— Світлано, ну не при людях же…
— А де при людях? То й чудово. Нехай слухає, як я тобі зараз влаштую концерт.
Вона повернулася до Олени.
— Знаєш що, дитино? Я тобі навіть не зла. Ти молода, гарна, дурна — нормальний набір. А от він, — вона показала віником на Богдана, — він обіцяє всім одне й те саме.
«Дружина не розуміє», «Скоро розлучуся», «Ти особлива». Класика.
Олена вже не знала, куди подітися. Вона дивилася то на Світлану, то на Богдана.
— Він казав, що ви вже рік як окремо спите…
Світлана розреготалася так, що віник мало не випав із рук.
— Окремо спимо? Богдане, ти й таке розповідаєш?
Богдан закрив обличчя руками.
— Світлано, ну будь-ласка…
Тим часом із сусідньої квартири визирнула баба Ніна — відома на весь під’їзд любителька підслуховувати.
— Що тут у вас відбувається? Знову сварка?
Світлана повернулася до неї з посмішкою.
— Ні, Ніно Петрівно, все чудово. Просто сміття виношу. Ось ця панянка випадково до нас зайшла, а я її виганяю.
Баба Ніна придивилася до Олени.
— Ой, гарна дівчина. Шкода. А ти, Богдане, знову за старе?
Богдан тільки зітхнув.
Олена нарешті не витримала.
— Знаєте що? Я пішла. Ви обоє — якісь. А ти, Богдане, більше ніколи мені не дзвони.
Вона розвернулася й пішла до ліфта. Натиснула кнопку. Ліфт не їхав. Вона натиснула ще раз. І ще.
Світлана крикнула їй услід:
— Ліфт зламаний! З шостого поверху пішки йдіть, колего! Корисно для фігури!
Олена повернулася.
— Зламаний? Серйозно?
— Та ні, жартую. Але хай постоїть, подумає.
Нарешті ліфт приїхав. Олена зайшла, двері зачинилися.
Світлана повернулася до Богдана й зачинила двері квартири.
Тиша.
Богдан стояв, дивлячись у підлогу.
Світлана поклала віник до стіни.
— Ну що, герой? Чай будеш?
Богдан кивнув.
Вони пішли на кухню. Світлана налила йому чаю. Поставила перед ним тарілку з печивом.
— Їж. Бо ти блідий, як привид.
Богдан узяв печиво, але не їв.
— Світлано… ти ж справді в Броварах була?
— Була. А потім сестра каже: «Світло, ти що, справді йому віриш? Він же щотижня якусь історію вигадує». Я сіла в маршрутку й приїхала. Хотіла сюрприз зробити. Зробила.
Богдан зітхнув.
— І що тепер?
Світлана сіла навпроти.
— А нічого. Живемо далі. Тільки знаєш що? Наступного разу, як захочеш когось привести — попереджай. Я поїду до сестри на тиждень. І ти роби що хочеш. Але вдома — ні. Бо я не збираюся більше з віником стояти в дверях.
Богдан підняв очі.
— Ти… не йдеш від мене?
Світлана знизала плечима.
— А куди я піду? Пятнадцять років разом. Квартира спільна. Кіт наш спільний. І ти хоч і зрадник, але мій зрадник. Привикла.
Вона встала, підійшла до нього, поцілувала в маківку.
— Але якщо ще раз таке — віник піде в хід по тобі. Зрозумів?
Богдан кивнув.
— Зрозумів.
Вони сиділи мовчки. Потім Світлана сказала:
— А дівчина гарна, до речі. Смак у тебе не пропав.
Богдан мало не подавився чаєм.
— Ти що, серйозно?
— Та жартую.
Вона встала, взяла віник.
— Добре, піду домию. А ти сиди, думай про своє життя.
Богдан дивився, як вона миє підлогу, й думав, що, мабуть, йому дуже пощастило. Бо могла б і каструлею по голові дати. А вона — тільки віником погрожувала.
А десь унизу, на вулиці, Олена сідала в таксі й казала водію:
— До центру. І швидше, будь ласка.
Водій запитав:
— Погано вечір пройшов?
Олена зітхнула.
— Не те слово. Знаєте, ніколи не вірте чоловікам, які кажуть, що дружина в Броварах.
Водій розсміявся.
— Та я сам із Броварів. І дружина вдома.
Олена теж засміялася. І раптом зрозуміла, що історія ця ще довго буде її найсмішнішою історією на дівич-вечорах.
А Богдан тим часом допивав чай і думав, що завтра обов’язково купить Світлані квіти. Великий букет. І може, навіть пилосос новий — щоб віник більше не довелося використовувати не за призначенням.
Наталія Веселка
