— Але ж у вас на початку життя усе було, — заявила невістка. — А тепер про нас подумайте. І нам треба пожити!
— Мамо, — підтримав її Василь, дорослий син, — от моїм друзям Віталіку й Кості батьки допомогли з житлом. А у мене ж теж скоро весілля. Допоможіть і мені. Ви ж не хочете, щоб ми по чужих квартирах тинялися? Якщо грошей немає, то не обов’язково купувати. Ми можемо жити в тій однокімнатній квартирі, яку ви здаєте. Тільки, мамо, ти її перепиши на мене — щоб усе було по-чесному.
Коли Світлана Петрівна залишилася сама, то довго сиділа в тиші, думаючи над почутим. Їхній молодший син Василь останнім часом засмучував її, і чоловіка Віктора. Коли Василь повідомив, що збирається одружитися, мати спочатку щиро зраділа: «Нарешті! Зможемо пожити для себе!»
Вона мріяла зробити ремонт у спальні на власний смак, навіть підібрала гарні меблі. У вітальні хотіла переклеїти шпалери. Усе планувала до дрібниць. Тільки коли Василь з дружиною переїдуть, їхня трикімнатна квартира знову стане лише їхнім з Віктором затишним світом.
Та не так сталося, як гадалося. Їхня старша дочка Аліна розійшлася з чоловіком — той знайшов іншу жінку. І всі батьківські плани довелося відкласти. Про ремонт Світлана Петрівна забула, а найбільшу кімнату віддала доньці та онукам — Назару й Софії.
До весілля Василя залишався місяць. А три місяці тому син привів свою наречену, Вероніку, жити у батьківську квартиру. І тепер у їхній трикімнатній оселі мешкало семеро людей — мов огірки в банці.
Якось зранку, коли Світлана Петрівна поралася на кухні, туди впевнено зайшла Вероніка.
— Доброго ранку, мамо, — сказала вона так просто, ніби весілля вже відбулося. — Ви снідати хотіли? Мені б не хотілося вам заважати.
Мати спокійно підняла очі. Вероніка завжди говорила по-дружньому, але ніколи не зверталася на ім’я по батькові, ніби одне слово “мама” розв’язує безліч проблем. Потім майбутня невістка вважала, що можна поводитися зі старшою жінкою на рівних, ніби вони ровесниці. І хоч батькам така манера не подобалася, сперечатися вони не бачили сенсу — син від неї просто млів.
— Доброго ранку, Вероніко. Я поснідала, — відповіла Світлана Петрівна рівно. — Зачекай хвилин п’ять, я помию посуд, тоді зможеш снідати.
— Мамо, я хотіла б з вами поговорити, — не відступала дівчина. — Ми з Василем вчора обговорювали, де житимемо після весілля. Як ви гадаєте? Що скажете з цього приводу?
Світлана відчула, до чого хилить майбутня невістка.
— Вероніко, ми це вже обговорювали. У нашій трикімнатній квартирі є вільна кімната — можете жити тут, доки не станете на ноги.
Обличчя Вероніки змінилося й вона обурилася.
— Світлано Петрівно, я хочу бути з вами чесною. Тут і так усі тісняться — ваша дочка з дітьми, ви з чоловіком. Це ж не життя. Ми з Василем хочемо простору, свого куточка. От ми й подумали: може, віддасте нам ту однокімнатну квартиру, яку здаєте? Це ж справедливо.
Мати тихо усміхнулася.
— У нас двоє дітей, Вероніко. І ти хочеш, щоб ми віддали вам квартиру, залишивши доньку з дітьми ні з чим?
— А чому ні? — спокійно відповіла дівчина. — У вас велика трикімнатна квартира, усім вистачить місця. Аліна може жити з вами, їй не звикати.
Світлана Петрівна глибоко вдихнула й промовила твердо:
— Ви молоді, здорові, маєте роботу. Хочете жити окремо — заробіть самі. Я не збираюся розв’язувати ваші проблеми за своїм майном та зусиллями.
Вероніка лише знизала плечима й пішла з кухні. А ввечері навідалася її мати. Світлана Петрівна вийшла відчинити двері. На порозі стояла літня жінка — гарно вдягнена, з яскравою помадою, гарною зачіскою.
— Добрий вечір, — натягнуто посміхнулася вона. — Я, мабуть, не вчасно, але нам треба поговорити.
Світлана Петрівна кивнула, впустила гостю. Віктор насупився, але мовчки поставив на стіл ще одну тарілку. Родина збиралася вечеряти.
— Моя донька, Вероніка, вся в сльозах, — почала жінка. — Вона хвилюється, не знає, де їм жити. А ви… ну, ви ж можете допомогти. Квартира ж у вас є, здаєте її. То віддайте молодим.
— Ви серйозно? — спокійно спитала Світлана Петрівна. — А чому ви самі не допоможете своїй доньці?
— Ми скромно живемо, а ви все маєте, вам ця квартира ні до чого, — відповіла.
— Цікаво, — холодно сказала Світлана Петрівна. — То після п’ятдесяти років треба все роздати й чекати, поки тебе “попросять” з власного дому?
— Якщо не хочете допомогти дитині, — знизала плечима жінка, — не дивуйтеся, коли син перестане з вами спілкуватися.
Тут не витримав батько.
— Пані, двері де знаєте? То прошу — ними й вийдіть. Ми дітей любимо, але умов не потерпимо.
Гостя гучно закрила двері й пішла. Світлана Петрівна довго мовчала.
— Бачиш, Вітю, весілля ще не було, а стільки проблем. Що ж далі буде?
— Далі, — спокійно відповів чоловік, — будемо жити для себе. Якщо син вирішив одружитися з Веронікою — хай. Життя його навчить.
Через кілька тижнів відбулося весілля. Гучне, дороге, як хотіла наречена. Василь виглядав щасливим, але Світлана відчувала — це ненадовго.
Минуло три місяці. Молодята винайняли квартиру, але швидко посварилися через гроші. Вероніка дорікала чоловікові, що він «нічого не добився», а Василь — їй, що вона тільки просить.
І от одного вечора Світлана Петрівна почула тихий стукіт у двері. На порозі стояв Василь — з валізою, блідий, втомлений.
— Мамо… тату… можна я поки у вас поживу?
Мати лише сумно зітхнула:
— Проходь, синку. Ми ж попереджали.
Василь мовчки переступив поріг. Поставив валізу біля стіни, сів на табурет і закрив обличчя руками. Батько мовчки налив йому чаю. У квартирі стояла тиша. Аліна з дітьми були на прогулянці.
— Ми з Веронікою розійшлися, — нарешті сказав син. — Каже, що у мене нічого не вийде. Що життя зі мною — помилка.
Мати поклала йому руку на плече.
— Значить, так і треба, Василю. Коли поруч не любов, а вимоги — то краще раніше побачити правду. Мати мовчки обійняла сина. — Головне, що зрозумів. Почнеш усе спочатку. Робота є, сили є, життя попереду. А квартира… вона ще дочекається свого господаря — коли ти сам заробиш і сам вирішиш, що робити з нею.
Батько підійшов, поклав руку на плече синові:
— Ми з матір’ю не проти допомогти, але підійматися ти мусиш сам. І тоді будеш цінувати кожен квадратний метр.
Син кивнув.
— Знаю, тату. Тепер — знаю.
Тієї ночі мати довго не могла заснути. Їй було сумно, але водночас на душі стало легше. Її син повернувся — не просто додому, а до розуму. І, може, вперше за довгий час вона відчула спокій.
Вранці, коли у вікно лилося сонце, мати приготувала каву для себе й Віктора, а на плиті поставила чайник — для Василя та Аліни. Новий день починався. І у ньому знову було місце для надії.
