У маленькому квартирі на околиці Києва, де стіни були тонкими, як папір, а сусіди чули кожне слово, жив подружжя – Світлана та Андрій.
Вони були разом уже п’ятнадцять років, мали двох дітей – сина Мишка восьми років і дочку Катрусю п’яти. Андрій працював на будівництві, приходив додому втомленим, а Світлана – в офісі, де сиділа за комп’ютером цілий день, відповідаючи на дзвінки клієнтів. Життя текло рутиною, але останнім часом щось тріснуло.
Того вечора Андрій увірвався в кухню, де Світлана намагалася посмажити сирники для дітей. Вони пригоріли, як завжди – вона ніколи не любила куховарити.
“Світлано, я так більше не збираюся жити! – кричав Андрій, кидаючи сумку на підлогу. – Тобі взагалі все жіноче ніби чуже. Дітям навіть сирники нормально посмажити не можеш. Хіба ти сама не бачиш, якою стала? Он же воно дзеркало, подивись!”
Світлана завмерла біля плити, тримаючи лопатку в руці. Її волосся було зібране в недбалий хвіст, обличчя без макіяжу, а очі – втомлені від безсонних ночей.
“Андрію, що ти верзеш? – відповіла вона тихо, намагаючись не розбудити дітей. – Я цілий день на роботі, приходжу додому – і знову робота. Ти думаєш, мені легко? Ти сам хоч раз сирники смажив?”
Андрій махнув рукою: “Я? Я чоловік! Моя справа – гроші заробляти. А ти… Ти була такою милою, коли ми познайомилися. Пам’ятаєш, як ти мені борщ варила на перше побачення? А тепер? Ти як робот. Діти голодні, а ти навіть не намагаєшся. Подивись на себе в дзеркало – ти ж жінка, чи що?”
Світлана підійшла до дзеркала в коридорі. Вона побачила жінку середнього віку, з зморшками біля очей, у старій футболці.
“І що? – прошепотіла вона. – Я змінилася? А ти? Ти теж не той хлопець, який квіти дарував. Тепер тільки скарги”.
Діти почули шум і вибігли з кімнати. Мишко, старший, запитав: “Тату, мамо, чому ви кричите? Я не хочу, щоб ви сварилися”. Катруся заплакала: “Мамо, сирники пригоріли? Я голодна”. Андрій зітхнув: “Бачиш, що ти наробила? Йдіть спати, діти. Мама завтра краще посмажить”.
Тієї ночі Світлана не спала. Слова чоловіка крутилися в голові. “Все жіноче чуже… Якою стала…” Ранком вона встала рано, зібрала валізу. “Куди ти? – запитав Андрій, прокидаючись. – На роботу?”
Вона подивилася на нього: “Ні. Я йду. Ти правий, я змінилася. Але жити так більше не можу. Діти хай з тобою побудуть, я повернуся, коли розберуся в собі”.
Андрій розгубився: “Світлано, ти що, збожеволіла? Куди ти підеш? У нас сім’я!” Вона відповіла: “Я не знаю. Але якщо залишуся, зламаюся остаточно. Подзвони моїй сестрі, хай допоможе з дітьми”. І вийшла, грюкнувши дверима.
Світлана поїхала до сестри Оксани, яка жила в селі під Києвом. Оксана була молодшою, незаміжньою, працювала в школі вчителькою.
“Сестричко, що сталося? – запитала Оксана, обіймаючи Світлану на порозі. – Андрій подзвонив, сказав, ти втекла”. Світлана заплакала: “Він сказав, що я не жінка. Що все жіноче мені чуже. А я… Я втомилася, Оксано. Робота, дім, діти – і ніякої подяки”.
Оксана заварила чай: “Сідай, розкажи все. Андрій – добрий чоловік, але грубий. Пам’ятаєш, як він тебе на руках носив? Може, це криза”. Світлана зітхнула: “Може. Але я хочу змінитися. Хочу знайти себе. Пам’ятаєш, як у дитинстві я мріяла стати художницею? А тепер? Тільки папери в офісі”.
Оксана кивнула: “Так, ти малювала чудово. Чому не продовжила? Давай, залишись у мене. Тут тихо, подумаєш”. Світлана погодилася: “Добре. Але дітям подзвони, скажи, що мама їх любить”.
Тим часом Андрій залишився з дітьми. “Тату, де мама? – питав Мишко. – Вона повернеться?” Андрій відповідав: “Звичайно, синку. Мама просто втомилася. Давай самі сирники посмажимо”. Вони спробували, але сирники розвалилися. “Бачиш, тату, це важко, – сказала Катруся. – Мама старалася”. Андрій подумав: “Може, я був надто жорстким”.
Світлана в селі почала малювати. Оксана дала їй фарби: “Малюй, сестро. Це твоя мрія”. Світлана намалювала пейзаж – річку, дерева. “Як гарно! – вигукнула Оксана. – Ти талановита!” Світлана посміхнулася: “Дякую. Вперше за роки відчула себе живою”.
Через тиждень Андрій подзвонив: “Світлано, повертайся. Діти сумують. Я теж”. Вона відповіла: “Не зараз. Я знайшла себе. Приїдь, поговоримо”. Андрій приїхав з дітьми.
“Мамо! – кричали вони, кидаючись в обійми. – Ми тебе любимо!” Світлана плакала: “І я вас. Але тато повинен зрозуміти”.
Вони сіли за стіл. Андрій сказав: “Вибач, кохана. Я не думав. Ти чудова мати. Просто я втомлений”. Світлана відповіла: “І ти вибач. Я занедбала себе. Але тепер я хочу малювати, працювати менше. Давай змінимо життя разом”.
Вони повернулися додому, але все змінилося. Світлана звільнилася з офісу, почала продавати картини онлайн. “Дивись, Андрію, перша продажа! – раділа вона. – Сто гривень!” Він обійняв: “Молодець. А сирники я сам смажитиму”.
Діти були щасливі. “Мамо, намалюй мене! – просив Мишко. – Я герой!” Катруся додавала: “А мене принцесою!”
Але життя не було ідеальним. Одного разу Світлана посварилася з Оксаною.
“Ти завжди була егоїсткою! – кричала Оксана по телефону. – Залишила дітей, поїхала малювати!” Світлана відповіла: “Ні, я шукала щастя. Ти не розумієш, бо сама одна”.
Потім примирилися. “Вибач, сестро, – сказала Оксана. – Я заздрю твоїй сміливості”.
Світлана влаштувала виставку картин. “Запрошую всіх! – оголосила вона. – Мої мрії на полотні”. Андрій допомагав: “Я пишаюся тобою”. На виставці познайомилася з художником Віктором. “Ваші картини живі, – сказав він. – Давайте співпрацюємо”. Світлана вагалася: “Я заміжня”. Він посміхнувся: “Тільки мистецтво”.
Андрій ревнував: “Хто цей Віктор? Він дивиться на тебе”. Світлана заспокоювала: “Він колега. Ти мій єдиний”.
Одного разу Віктор запросив на майстер-клас. “Приходь, навчишся новому, – сказав він. – Твоя родина не заперечуватиме?”
Світлана пішла. Там вони малювали разом. “Ти талановита, – шепотів Віктор. – Чому ховаєшся в рутині?” Вона відповіла: “Я люблю сім’ю”.
Але іскра спалахнула. “Андрію, я закохалася? – думала вона. – Ні, це мистецтво”.
Дома Андрій чекав: “Де ти була? З ним?” Вона зізналася: “Так, але нічого не було”. Андрій кричав: “Я знав! Ти змінилася, але не на краще!” Діти плакали: “Не сваріться!”
Світлана пішла знову. Цього разу до подруги в Одесу. “Люба, допоможи, – просила вона. – Я заплуталася”. Люба сказала: “Подумай про дітей. Андрій любить тебе”.
В Одесі Світлана гуляла морем. “Що робити? – шепотіла вона хвилі. – Я хочу все – сім’ю і мрії”.
Віктор подзвонив: “Світлано, ти особлива. Залиш його”. Вона відповіла: “Ні. Я люблю Андрія”.
Повернулася додому. “Андрію, вибач, – сказала вона. – Ти правий, я загубилася”. Він обійняв: “І я вибач. Давай разом”.
Вони поїхали в подорож. “Діти, море! – кричала Світлана. – Будемо щасливі!”
Історія тривала. Світлана стала відомою художницею. “Мої картини в галереї! – раділа вона. – Дякую тобі, Андрію”.
Оксана вийшла заміж. “Сестро, ти надихнула мене, – сказала вона. – Знайшла кохання”.
Діти виросли. Мишко став інженером: “Мамо, ти навчила мене мріяти”. Катруся – художницею: “Як ти, мамо!”
Світлана дивилася в дзеркало: “Я жінка. Сильна, любляча”. Андрій посміхався: “Ти моя”.
Вона подивилася в дзеркало: “Я жінка. Знайшла себе”.
Юлія Хмара
