fbpx

Син народився 7-місячним. Рeанімація, 2 клінічні смepті сина, 2 дня жaху і сліз

Ми подали заяву на 10-й день знайомства, а через 3 місяці зіграли весілля. Ніякі труднощі не зупиняли нас. А було їх багато: я з іншої містаі на новому місці нікого не знала, не було житла, чоловік з простої сім’ї, а мої батьки були проти шлюбу. Батько не приїхав на весілля. Ну, а що грошей не було, так це як у всіх молодих.

Щасливе, як мені здавалося, сімейне життя тривало 22 роки. Потім я дізналася, що у чоловіка з’явилася інша жінка – колега по роботі (старше мене на 1 рік, одружена, мати трьох дорослих дітей).

Чоловік і не заперечував, і не визнавав цей зв’язок. Минуло майже п’ять років. Живучи в цьому трикутнику, я чесно пройшла всі стадії: від шоку до розуміння багатьох моментів.
Я багато думала про все наше життя. Розумію тепер, що не все було гладко. Тільки все одно дякую Богові за свої «рожеві окуляри»! Вони не давали мені впасти у відчай.

А проблем ставало більше і більше, але по порядку: одружилися, пішли на знімну квартиру, через 9 місяців народилася дочка. Чоловік багато працював, щоб прогодувати сім’ю. А мій день був в божевільному ритмі: 22 пелюшки тонкі, 22 пелюшки теплі, сорочечки, шапочки – прати й прасувати весь день. Втомлювалася так, що часом чорні мушки в очах літали. Пам’ятаю, як в магазин бігала-літала.

Читайте також: Терпіння перенести образи і кривди. Притча

Покладу Дашу спати, знаю, що хвилин 15 у мене є, і лечу в магазин. А це ж 90-ті роки, вітрини напівпорожні і в сторонці народ стоїть чекає, коли щось викинуть. Я, звичайно, не чекала, хапала кістки, що лежали, і летіла назад! Ура! Суп зварю! Дуже любила чоловіка, дуже хотіла, щоб все було зразково! Ось це «зразково» ми і будували разом.

Я в силу темпераменту могла покричати, поплакати, образитися.  А чоловік мій в конфліктах все більше в себе йшов, а проблему не обговорював, та й не піднімав теж.  Любив мене, боявся втратити. Коли я в образах кричала «розлучуся» – у нього, каже, земля з-під ніг йшла. Яка ж я була недолуга тоді! Так ось і почались замовчування: я поплачу, він мовчить, миримося і далі, ніби нічого не було.

Як би там не було, але ці перші 4 роки сімейного життя, ми з ним були разом. Та й я вийшла на роботу після декрету і відволіклася. Ненадовго.

Я зaвaгітніла знову, коли Даші було 4 роки. Все змінилося після народження сина Артема. Ми ж все думаємо, що біда хоч і існує, але вже у нас точно не трапиться. Сталася.

Син народився 7-місячним. З цього дня змінилося все моє життя. Рeанімація, 2 клінічні смepті сина, 2 дня жаху і сліз.  Чоловік мовчав, переживав, але був наче сам по собі. У рeaнімацію до сина не хотів заходити подивитися, «щоб не мучитися».

А я кожен день ходила до сина і молилася про диво. Потім було майже 3 місяці життя в лікарні, поки доглядала Артема.  Потім ще багато лікарень, дуже багато – 11 опepaцій. У полoговoму будинку мені пропонували відмовитися від сина, мовляв, цe рослина, а не людина. Нізащо! Ніде правди діти, були думки стрибнути з Артемом з балкона. Даша врятувала, думки про неї. Вона не винна ні в чому, і їй потрібна мама.

Ось тоді, мабуть, наші з чоловіком життя і почали розходитися. У мене – діти, лікарі, садки, школи, уроки. У нього – робота, по п’ятницях – більярд або шинок, по суботах – лазня і пивні бари. Він втомлюється, йому треба відпочивати. Я, до речі, як в тому анекдоті, сама його виправдовувала і придумувала ці виправдання. А паралельно шукала логопедів, неврологів, окулістів. Артему дали інвалідність по зору з дитинства, сказали сліпий буде.

Ближче до року він почав бачити, в 2,7 пішов в садок, в 6 років в школу, після 9 класу ліцею , потім – юридичний факультет, музична школа, розряд з шахів, плавання. Дашенька закінчила математичну гімназію, кандидат в майстра спорту з плавання, малює, ліпить.

Ще, коли Артем пішов в сад, я поміняла роботу і 15 років була головним аптекарем. Виділені чоловіком неділі для сім’ї ми намагалися провести разом з дітьми – парк, лижі, санки, цирк, кіно. Всі захоплювалися мною і брали приклад. А ще заздрили тому, як ставиться до мене чоловік. Коротше, зразкова сім’я.

За рік до знакових подій у мене на роботі йшла низка серйозних перевірок. Втомлювалася, від напруги зривалася вдома частенько. Плюс серйозні проблеми у чоловіка з роботою і законом. Допити, обшуки вдома, конфіскація майна, адвокати, аpeшт, суд. Чоловіка врятувала, підняла все і всіх, не сів, отримав умовно. Потім мені чоловік сказав, що коли сидів ті три дні в СІЗО подумав багато про що і зрозумів, що життя прожив для інших, а тепер пора пожити для себе.

І понеслося. Чоловік став працювати на новому місці, він часто затримувався на роботі, мотивуючи тим, що треба заробляти.  Останньою краплею став день його народження.

Я раніше прийшла додому і накрила стіл, готувала сюрприз. Подзвонила йому, обіцяв скоро бути  Прийшов, щасливий, після 12 ночі і сказав, що на роботі відзначив з колегами.

Незабаром виплили СМС ніжні.  І я зрозуміла, що у нього хтось є. Пізніше стало ясно, що це не просто хтось, а відносини серйозні і тривалі. Що я тільки не робила за ці п’ять років, щоб зберегти сім’ю і налагодити відносини. Ставало все гірше. Я схудла на 25 кг. Не спеціально, просто ком у горлі, і спати не могла.

А його несло. Він закохався і забив на все: на сім’ю, на мене, на дітей, на маму. У всьому, що трапилося вінив мене, мій характер, мої істерики, моїх батьків.

У листопаді він пішов жити до мами на час. До кінця третього місяця окремого життя я змирилася і внутрішньо готувалася до розлучення. Але він вирішив повернутися додому.
Я висунула тільки 2 умови: він зупинить свої відносини на стороні і буде, як і я, разом працювати над помилками. Обдурив: сльози, страждання – мої, візити до психолога – мої, робота над помилками – моя. А він насолоджувався життям.

Так і тягнеться все поки.  Моя надія на відновлення спілкування тане. Відносини ніякі – без розмов. Став дуже жадібним, рахує борошно і ліки, не допомагає дітям. Подруга-психолог каже, що треба перетерпіти і жити разом. Що ми не просто так разом, що ми повинні чогось навчитися. А я відчуваю, що сил у мене вже немає.

Та й син поки живе з нами і на все це дивиться. Що він для себе з цього винесе? Всього не напишеш в листі – ціле життя прожите. А вічне питання: що робити? Так і стоїть  переді мною.

Джерело

You cannot copy content of this page