Син продав хату, а літню матір залишив в кімнаті чекати машину до пансіонату. Проте за бабусею ніхто не приїхав. Реакція нових мешканців на цю ситуацію була неочікуваною.
Ілля провів Ірину по будинку так швидко, ніби переймався, що вона встигне помітити зайве. Показав котел, суху покрівлю, вивів у садок. Та коли Ірина вказала на зачинені двері за кухнею, продавець одразу відмахнувся:
— Мамині речі. Усе вже спаковано. Вивеземо, тоді подивитесь.
Телефон у нього дзвонив безперестану. Ілля відходив убік, відповідав упівголоса й повертався дедалі дратівливішим. Ірину непокоїла й ціна: міцний будинок із газом, садом і школою поблизу коштував підозріло мало. Продавець пояснив просто: терміново їде на роботу до Києва. Казав упевнено, але дверей так і не відчинив.
Ірина не наполягала. Після відходу чоловіка вона сама ростила двох дітей, а на оренду грошей уже не вистачало. На цей будинок пішли майже всі її заощадження. Поки Ілля квапив з рішенням, вона дивилася на яблуні за вікном і вперше за довгий час уявляла спокійне життя, що не доведеться думати, де брати гроші перед черговим платежем за житло.
Документи були в порядку. У день переїзду Ілля сунув їй в’язку ключів просто на ґанку й, уже сходячи східцями, кинув:
— У дальній кімнаті ще дещо лишилося. До вечора не чіпайте. Приїдуть, заберуть.
Сіра машина різко рушила від хвіртки.
До темряви Ірина носила речі, збирала ліжка, шукала посуд. Кілька разів проходила повз зачинені двері й щоразу згадувала прохання продавця. О сьомій за вікнами стало темно. Діти вечеряли, а обіцяна машина так і не з’являлася.
О восьмій Ірина набрала Іллю: «Абонент поза зоною». За півгодини — те саме. Тепер, проходячи кухнею, вона мимоволі сповільнювала крок біля дальніх дверей. Лишати кімнату неперевіреною на всю ніч уже не хотілося.
О дев’ятій вона вибрала з в’язки маленький жовтий ключ, підійшла, прислухалась і обережно натиснула долонею. Двері були не замкнені. Вони піддалися, і кухонне світло ковзнуло всередину.
Ірина зазирнула — і втратила дар мови.
Біля вікна на єдиному стільці сиділа літня жінка. У темному драповому пальті, застібнутому під саме горло, і у в’язаному береті. На ногах лежала коричнева сумка. Поруч стояла валіза на колесах, перетягнута паском. У кімнаті більше майже нічого не було: голе ліжко зі смугастим матрацом, порожня шафа з прочиненими дверцятами, а на підвіконні напівпорожня пляшка води.
Світло впало старенькій на обличчя. Вона примружилась і трохи підвелася.
— Це ви по мене? З пансіонату?
Ірина не одразу знайшла, що відповісти.
— Я… ні. Я тут живу. Ми купили цей будинок.
— А, — сказала жінка й знову сіла. — Ну так. Ілюша казав, люди хороші. Ви вибачте, що я світла не вмикала. Він просив не шуміти, щоб покупці не передумали.
— Ви що, з ранку тут сидите?
— Чому з ранку? З шостої. Машина мала бути о дев’ятій, потім він сказав: ближче до обіду. А далі я вже не знаю. Телефон у мене сів, а зарядку Ілюша в коробку поклав.
Ірина ввімкнула верхнє світло. Бабуся була маленька, суха, з охайно підфарбованими губами. До вечора помада майже стерлась, залишилася тільки по краєчку. Пальто було старе, але чисте.
— Ви щось їли?
— Бутерброд був. — Вона подумала. — Я не голодна. Мені б тільки… ви не підкажете, де в вас тепер… Я вдень виходила один раз, коли ви надворі були. Незручно вийшло.
Ірині спалахнуло обличчя, наче це вона цілий день тримала людину під замком. Вона провела жінку до вбиральні, потім на кухню. Діти перестали жувати й втупилися в гостю. Одинадцятирічна Соня одразу спитала:
— Мамо, а це хто?
— Валентина Петрівна, — відповіла сама бабуся. — Я тут жила.
Соня подивилась на двері за кухнею. Ірина знала, про що думає донька. Цілий тиждень перед переїздом Соня малювала план «своєї» кімнати, тієї самої, дальньої, з вікном у сад. Ірина їй цю кімнату пообіцяла, хоч жодного разу її не бачила.
Валентина Петрівна з’їла тарілку макаронів із сосискою, неквапливо й охайно, і сказала: «Дякую, дуже смачно». Пальто так і не зняла. Ірина ще раз набрала Іллю, при ній. Абонент поза зоною.
— Він, мабуть, за кермом, — сказала Валентина Петрівна. — Він завжди вимикає телефон, коли за кермом.
— Куди він мав вас відвезти?
— У пансіонат. Десь під Житомиром, приватний. Показував на телефоні: там сосни, харчування п’ять разів на день. А сам до Києва, на роботу. Йому гарне місце запропонували, він у мене тямущий, тільки не щастить йому. — Вона помовчала. — Він приїде. Може, з машиною щось.
Ірина подумала про поліцію. Про те, як опівночі у двір в’їде патрульне авто, як світитимуть ліхтарями, як діти в першу ж ніч у новому домі дивитимуться на це з вікна. І як ця бабуся в береті пояснюватиме чужим людям, що її син за кермом і тому вимкнув телефон.
— Лишайтеся в нас на ніч, — сказала Ірина. — Вранці розберемось.
— Я вас потісню.
— Ні, все добре.
Постіль знайшлася в третій коробці. Ірина застелила смугастий матрац, принесла обігрівач, бо батарея в тій кімнаті ледь гріла. Валентина Петрівна зняла пальто лише тоді, коли Ірина вийшла, а валізу вона розстібати відмовилась: «Вранці ж їхати».
Ірина майже не спала. О другій почула кроки на кухні й вийшла. Валентина Петрівна стояла біля вікна в нічній сорочці й дивилася на хвіртку.
— Фари показалися, — сказала вона. — Ні, повз.
Вранці Ірина попросила в неї паспорт, щоб хоча б знати, кому дзвонити. Валентина Петрівна дістала його з сумки, з окремої кишеньки на блискавці, де лежали ще поліс і пенсійне посвідчення, загорнуті в целофан. Ірина гортала сторінки й зупинилась на сторінці з пропискою. Штамп за цією адресою, вулиця Садова, чотирнадцять, був погашений. Знята з реєстрації три тижні тому. Нової прописки не було.
Ірина згадала витяг, який показував Ілля в нотаріуса. Там було: «Зареєстрованих осіб немає». Тоді вона зраділа: отже, ніхто потім не з’явиться з претензіями. Рієлтор, якому вона заплатила чималі гроші, перевірив будинок, власника й арешти. Про людей, які в будинку живуть, питати не став ніхто.
— Вас виписали, — сказала Ірина. — Ви знали?
— Ми з Ілюшею до ЦНАПу їздили. Він сказав, так треба для пансіонату, щоб там прописатися. — Валентина Петрівна довго дивилася на сторінку. — Ну, значить, там пропишуть.
Ірина відвела Тьому до першого класу, Соню до п’ятого. Школа справді була за десять хвилин, за водонапірною вежею. Дорогою назад вона зайшла до сусідки із зеленим парканом. Сусідку звали Зінаїда Іванівна. Вона вийшла в чоботах на босу ногу, вислухала й спершу перехрестилась, а потім вилаялась.
— Валентина Петрівна мого Віті математики вчила, — сказала вона. — Сорок років у цій школі пропрацювала. Ілюша в неї пізній, єдиний. Вона його досі Ілюшею зве, а йому сорок два. Я знала, що він будинок продає. Думала, матір до себе забирає.
— А в нього хтось є? Дружина?
— Була. Лєнка, у райцентрі, у перукарні працює. Розійшлися років три тому. Хлопчик у них, Дімка. Лєнка, може, знає, де він.
Дільничний прийняв Ірину по обіді, молодий хлопець із сумними очима. Вислухав, записав, зателефонував Іллі: поза зоною. Пояснив, що бабуся дієздатна, її не викрадено, син у неї є. Сина він шукатиме, бо ситуація «негарна», але змусити його забрати матір не може ніхто.
— А мені що робити?
— Вам? — здивувався він. — Ви їй ніхто. Ідіть у соцзахист, хай оформлюють. Будинок-інтернат, чи як вони це тепер називають. Або хай поки в вас живе, якщо ви не проти.
У соцзахисті було три віконця, працювало одне. Жінка у віконці, Людмила Сергіївна, виявилась тямущою й втомленою. Сказала, що Валентину Петрівну знають усі й що оформити її в стаціонарну установу можна, але потрібна заява від самої бабусі, медичні довідки, аналізи, комісія, а потім черга. Місяць мінімум. Якщо пощастить.
— А поки що?
— А поки що, — Людмила Сергіївна глянула поверх окулярів, — їй десь треба жити.
Додому Ірина повернулась до четвертої. Валентина Петрівна сиділа на кухні в пальті й перевіряла в Тьоми зошит у клітинку.
— У нього сімки навпаки, — повідомила вона. — Це нічого, це мине. Я вже показала.
Тьома сяяв. Соня сиділа у своїй кімнаті в навушниках і на маму навіть не глянула.
Увечері Ірина розповіла Валентині Петрівні про соцзахист. Та вислухала, киваючи, як на педраді.
— Не треба нікуди, — сказала вона. — Ілюша приїде. Він, мабуть, номер змінив. З ним таке буває.
— Валентино Петрівно, він мені сказав: «Приїдуть, заберуть». І поїхав.
— Ну ось. Значить, приїдуть.
Наступного дня Ірина відпросилась з роботи. Вона працювала провізоркою в аптеці в райцентрі, сорок хвилин автобусом. Завідувачка відпустила з невдоволеним обличчям: ви в нас тиждень, а вже відгули. Перукарня називалася «Шарм». Лєна виявилась кремезною жінкою з короткою стрижкою й напрочуд гарними руками. Вона стригла клієнтку і, почувши ім’я Іллі, перестала клацати ножицями.
— Зачекайте п’ять хвилин.
Вони вийшли на двір.
— Отже, таки продав, — сказала Лєна. — Торік казав, що виставить за чималі гроші. Видно, притисли. Ви не хвилюйтесь, будинок ваш, він був власником, мати йому дарчу ще при мені оформила. Усе за законом. У нього борги у банку. І ще одному чоловікові винен, приватному, а це гірше. Ми через це й розійшлися. Я Дімкин велосипед якось у ломбарді знайшла.
— Мені треба його знайти. Його мати в мене вдома.
— Я зрозуміла. — Лєна помовчала. — Я її не візьму. Одразу кажу. У мене однокімнатна квартира, Дімка, чоловік зараз є. І взагалі вона мене дванадцять років терпіти не могла: Ілюша в неї завжди молодець, а я, бач, борщ не так варю. Не подумайте, поганого я їй не бажаю. Але не візьму.
— Я й не прошу.
— Просите, — спокійно сказала Лєна. — Ви просто ще не сказали. — Вона дістала телефон. — Ось його останній номер, у серпні з нього писав, обіцяв грошей на Дімку. Не прислав, звісно. Він десь під Києвом, на складі десь працює. Дзвонити марно, з незнайомих не бере. Напишіть. І напишіть щось таке, щоб його насторожило.
Ірина написала того ж вечора, сидячи на ґанку, щоб Валентина Петрівна не чула. Довго писала, стирала. Вийшло так: «Ілля, це Ірина, яка купила ваш будинок. Ваша мати в мене. Якщо ви до завтра не зателефонуєте, я напишу заяву в поліцію про те, що ви залишили літню людину без житла й допомоги».
Він передзвонив о пів на першу ночі. Голос хрипкий, на тлі гули машини.
— Ви що творите? Яка поліція?
— А ви що творите?
— Я домовився! З пансіонатом домовився, ясно? Вони мали приїхати. Не знаю, чому не приїхали.
— Дайте мені їхній телефон, я сама з ними зв’яжуся.
Він замовк.
— Там питання з оплатою. Я мав внести передоплату, тридцять вісім тисяч гривень. Я внесу. Мені тільки тиждень потрібен.
— У вас гроші від продажу будинку були тиждень тому.
— Були, — сказав Ілля. — І нема. Ви не розумієте. Якби я ті гроші не віддав, до мене б приїхали, ясно? І до неї б приїхали. Я її від цього й забрав. Думаєте, мені легко?
— Я думаю, ваша мама цілий день просиділа в порожній кімнаті в пальті.
— Я сказав їй не виходити, щоб вам не заважати! — Він майже кричав. Потім раптом знизив голос. — Слухайте. Нехай вона у вас поки поживе. Місяць. Я платитиму. Десять тисяч на місяць, нормально? Вона тиха, допоможе вам. Вона вчителька, вміє з дітьми.
— Ви хоч розумієте, що пропонуєте?
— Нормальний варіант пропоную. Вам що, шкода? Ви будинок за півціни взяли, між іншим. Я вам його майже подарував.
Ірина відключилась. Руки тремтіли. Вона посиділа на ґанку, поки не змерзла, потім зайшла в дім і побачила світло в дальній кімнаті. Валентина Петрівна сиділа на ліжку.
— Це Ілюша дзвонив?
Брехати було марно.
— Він.
— Що сказав?
— Сказав, що ви поки поживете в нас.
Валентина Петрівна кивнула.
— Він гроші за будинок усі віддав, так? Не кажіть. Я й так знаю. — Вона зняла окуляри й протерла їх краєм ковдри. — У нього моя пенсійна картка. Двадцять п’ятого пенсія прийде. Казав, оплатить із неї пансіонат.
Вранці Валентина Петрівна нарешті відкрила валізу. Там лежали охайно складені кофти, три сукні, капці в пакеті, коробка з ліками, фотоальбом у оксамитовій палітурці й товстий зошит у клейонці, де стовпчиком був записаний її тиск за останні два роки. Ірина професійним оком оглянула коробку: від тиску, препарат для пам’яті, краплі для очей. Половина упаковок майже закінчилась.
Двадцять п’ятого Ірина спитала, що прийшло на телефон. Телефон, на щастя, зарядили. Прийшло повідомлення від банку: зарахування пенсії, шість чотириста. А за сорок хвилин друге: зняття готівки, шість тисяч, банкомат, місто Бровари.
Валентина Петрівна довго дивилась на екран. Потім поклала телефон екраном донизу.
— Ну, йому потрібніше, — сказала вона.
— Вам на ліки потрібно. У вас на тиждень лишилось.
— Іро, не лізьте, — сказала вона раптом дуже твердо, тим голосом, яким колись, певно, змушувала мовчати сьомий «Б». — Це мій син.
Ірина пішла на роботу й увесь день плутала рецепти. Увечері купила ліки за власні гроші й мовчки поставила коробку на тумбочку в дальній кімнаті. Валентина Петрівна вдала, що не помітила.
Так і жили. Валентина Петрівна будила дітей, годувала кашею, проводжала Тьому до школи, ходила повільно, з ціпком, знайденим у сараї. Після уроків перевіряла домашні завдання. У Тьоми перестали стрибати сімки. У Соні з математики з шістки вийшла вісімка, але вона нікому про це не казала й з бабусею розмовляла крізь зуби. Якось Ірина почула з кухні:
— Я в цій кімнаті мала жити, між іншим.
— А я в ній п’ятдесят один рік жила, — відповіла Валентина Петрівна. — Нічого. Тобі дістанеться.
— Коли?
— Коли я поїду.
— А коли ви поїдете?
Валентина Петрівна не відповіла, і Соня пішла, грюкнувши дверима. Увечері Ірина намагалась поговорити з дочкою, але Соня лише сказала: «Мамо, це ж не наша бабуся. У нас своя бабуся в Одесі є, і ми до неї не їздимо, бо грошей нема». Ірина не знайшла, що відповісти.
Було й інше. Валентина Петрівна переставляла банки, бо «сіль завжди стояла ліворуч від плити». Казала, що гречку так не варять. Раз назвала Ірину Лєною й не помітила. Двічі Ірина прокидалась уночі від того, що бабуся ходила по домі й перевіряла, чи замкнені вхідні двері. А так вона справді була тиха. Їла мало, мила за собою тарілку й щоранку фарбувала губи.
На початку листопада прийшов перший лист на ім’я Іллі Сергійовича Кравцова від якоїсь сумнівної фірми. За тиждень ще два. Потім приїхав чоловік на чорній «Кії», ввічливий, у пуховику, спитав Іллю. Ірина винесла йому витяг із реєстру. Він сфотографував його, сказав «зрозуміло» й залишив візитку: «Як з’явиться, хай подзвонить, йому ж краще». Валентина Петрівна бачила все з вікна. Увечері сама покликала Ірину.
— Це вони ж не перші, так? Це через гроші.
— Через гроші.
— А я йому шість тисяч щомісяця.
Ірина мовчала.
— Він їх не на пансіонат, — вела далі Валентина Петрівна. — Пансіонату ніякого й нема, певно. Він мені фотографії показував, а я ще подумала: сосни якісь південні. — Вона стиснула губи. — Іро, а можна зробити так, щоб він карткою не міг користуватися?
Ірина пояснила: можна заблокувати картку й перевипустити, треба прийти в банк із паспортом.
У суботу вони поїхали до райцентру автобусом. Валентина Петрівна вдягла пальто й берет, узяла ціпок. У банку, поки операціоністка блокувала картку, в неї тремтіли руки, і підпис вийшов нерівний. Зробили нову картку. Тільки на зворотному шляху, в автобусі, раптом заплакала, тихо, відвернувшись до скла. Ірина не стала її чіпати.
Заяву до пансіонату бабуся підписати відмовилась: «Я поки тут поживу, якщо ви не проти». Ірина сказала, що не проти. У ту мить це була правда.
Десятого листопада Ілля зателефонував матері. Ірина була вдома й чула крізь стіну. Спочатку Валентина Петрівна говорила тихо, потім голосніше:
— Ні, Ілюшо. Ні. Я заблокувала. Сама. Мені на ліки треба. Ні, не вона. Я. Ілюшо, ти мене в порожньому домі залишив. Не кричи на мене.
Потім стало тихо. Ірина постукала. Валентина Петрівна сиділа на ліжку й тримала телефон обома руками.
— Він сказав, що у нього проблеми, — промовила вона. — Він, мабуть, бреше. Він і малим так казав, коли двійку отримував.
Серед ночі Ірина прокинулась від запаху. Спочатку не зрозуміла, потім зірвалась із ліжка. Пахло газом із кухні. У коридорі вона зіткнулась з дочкою: Соня стояла боса й затискала ніс.
— Мамо, газом пахне.
На плиті стояв ківшик із молоком, конфорка була відкрита, вогню не було. Молоко википіло й залило пальник. Ірина перекрила кран, розчахнула вікна й вхідні двері, винесла дітей на ґанок у ковдрах. Тьома плакав і питав, чи все добре. Валентина Петрівна стояла в дверях дальньої кімнати й дивилась на них, не розуміючи.
— Я Тьомі молока, — сказала вона. — Він кашляв. Я на хвилинку прилягла.
Тьома не кашляв. Тьома кашляв тиждень тому.
Газовики, яких Ірина викликала про всяк випадок, нічого не знайшли: провітрили, перевірили, сказали, що пощастило, і порадили поставити датчик. Ірина до світанку просиділа на кухні. Соня лягла в неї в кімнаті й довго не засинала.
— Мамо, — сказала вона в темряві. — Вона ненавмисно.
— Я знаю.
— Ти її тепер виженеш?
Ірина не відповіла, бо не знала.
Вранці, коли вона вийшла на кухню, Валентина Петрівна сиділа біля столу в пальті й береті. Валіза стояла поруч, перетягнута паском. Губи нафарбовані.
— Іро, дайте мені, будь ласка, телефон цієї Людмили Сергіївни з пансіонату.
— Валентино Петрівно…
— Не треба, — вона зробила жест рукою. — Я сорок років дітей учила. Я розумію, що таке газ, коли в домі діти. Я сама підпишу. Хай везуть, куди належить.
— Давайте поставимо датчик. Я знімати ручки з плити на ніч буду.
— Іро. Ви мені хто? — сказала Валентина Петрівна без образи. — Ви мені ніхто. Ви хороша жінка, у вас двоє дітей і чоловік у землі. Ви мені ліки купували, я бачила, я не сліпа. Мені перед вами за це ще більше соромно, ніж за Ілюшу. Я вам не мати, щоб ви мене тягнули. Давайте телефон.
Людмила Сергіївна приїхала сама, в обідню перерву, на службовій машині. Заяву Валентина Петрівна підписала на кухонному столі. Довідки вже були, комісія пройшла швидко, бо, за словами Людмили Сергіївни, «випадок такий, що навіть у нас серце є». Місце знайшлося в будинку-інтернаті для літніх людей у райцентрі, на околиці, біля річки. Заїзд у понеділок, за дев’ять днів.
Валентина Петрівна валізу більше не розбирала. Діставала звідти, що потрібно, й складала назад. Ірина на ніч знімала ручки з плити й ховала в шухляду з ложками. Валентина Петрівна бачила й мовчала.
У суботу, за два дні до від’їзду, до хвіртки підійшов Ілля. Пішки, від автобуса. Сірої машини більше не було. Він схуд, був у легкій куртці не по погоді, з рюкзаком. Ірина впізнала його не одразу.
— Мати де? — спитав він через хвіртку.
Ірина впустила його. Не тому, що хотіла, а тому, що Валентина Петрівна вже стояла на ґанку.
Він увійшов у дім, роззирнувся, й Ірина бачила, як йому неприємно, що тут усе не так стоїть. Вона відправила дітей до Зінаїди Іванівни. Соня йшла повільно й озиралась.
— Мамо, збирайся, — сказав Ілля. — Я кімнату зняв у Броварах. Нормальна кімната, з вікном. Поїдемо разом. Годі тобі в чужих людей.
— А платити за кімнату чим? — спитала Валентина Петрівна.
— Я працюю.
— Працюєш. — Вона кивнула. — А пенсію мою куди, Ілюшо?
Він подивився на Ірину, ніби це вона поставила запитання.
— Це ви їй наговорили?
— Мені ніхто нічого не говорив, — сказала Валентина Петрівна. — Я сама в банку була.
— Мамо, у мене серйозні проблеми. Ти не розумієш які. Якщо я до січня не закрию…
— Розумію, — урвала вона. — Приїздили вже. Ввічливий такий, у пуховику.
Ілля сів на табурет. Довго мовчав, тер обличчя руками. Ірина чекала, що він кричатиме, але він не кричав.
— Я хотів як краще, — сказав нарешті. — Я справді думав, що знайду, куди тебе. Думав, тиждень вона в них посидить, вони ж люди, не виженуть. Я потім усе влаштував би.
— Ти мене, Ілюшо, на стілець посадив у пальті, — сказала Валентина Петрівна. — І сказав не шуміти.
— Я не знав, як сказати.
— Ось і не сказав.
Він підняв голову.
— То поїхали. Я виправлю. Чесно.
Валентина Петрівна довго дивилась на нього. Ірина бачила, що їй хочеться погодитись. Дуже хочеться. Що вона вже майже підвелась.
— Мене, Ілюшо, у понеділок в інтернат забирають, — сказала вона. — Я заяву підписала. Там лікар, там годують. Ти до мене туди приїжджай. Субота й неділя — приймальні дні.
— В інтернат? — Він схопився. — Ти мене перед усім селом осоромити хочеш? Син живий, а мати в інтернаті?
— А ти не соромся, — сказала Валентина Петрівна. — Ти приїжджай.
Він повернувся до Ірини.
— Задоволені? Будинок узяли, матір забрали. Ще щось?
— Мені ваша мама не потрібна, — сказала Ірина. — Мені потрібно було, щоб ви тоді, в день угоди, відчинили двері.
Він хотів щось сказати, але не сказав. Надів рюкзак. У коридорі Валентина Петрівна зупинила його, дістала з сумки гаманець, відлічила п’ятсот гривень і сунула йому в кишеню куртки.
— На квиток, — сказала вона. — І куртку купи тепліше. Листопад.
Ілля постояв, тримаючись за ручку дверей. Потім нахилився, поцілував матір у берет, незграбно, повз, і пішов. Хвіртку за собою не зачинив.
Ірина нічого не сказала про п’ятсот гривень. Валентина Петрівна це бачила.
— Іро, ви мене не судіть, — сказала вона. — Я йому мати. Він, може, й не на квиток. Ну й нехай.
У понеділок о дев’ятій ранку біля хвіртки зупинився білий мікроавтобус із написом «Соціальна служба». Валентина Петрівна вийшла в пальті, в береті, з нафарбованими губами. Валізу ніс водій. Тьома ревів, обійнявши її за пальто, а вона гладила його по голові й казала, що в сімки ніс дивиться ліворуч, ніколи не забувай. Соня стояла на ґанку в куртці нарозхрист. Потім спустилась і ніяково сунула Валентині Петрівні складений аркуш.
— Що це?
— Задача, — сказала Соня. — Про потяги. Я не зрозуміла, як розв’язувати. Ви мені потім скажете, коли ми приїдемо.
Валентина Петрівна розгорнула аркуш, подивилась, склала й сховала в кишеньку на блискавці, до паспорта.
— Тут помилка в умові, — сказала вона. — Приїдеш, покажу.
Ірину вона обійняла коротко й міцно, ніби перевіряла, чи на місці.
— Якщо Ілюша зателефонує, — сказала вона, — скажіть йому адресу. Не ховайте мене від нього. Добре?
— Добре.
Мікроавтобус поїхав. Зінаїда Іванівна стояла біля свого зеленого паркану в калошах і витирала очі рукавом.
Увечері Соня перетягнула своє ліжко в дальню кімнату. Обігрівач лишили там-таки. На підвіконні Ірина знайшла забуту Валентиною Петрівною помаду, вишневу, стерту майже дощенту, й поклала її в сумку, щоб відвезти в суботу.
Ілля зателефонував за одинадцять днів, на початку дванадцятої ночі, з незнайомого номера. Ірина одразу впізнала його голос, хоч він лише сказав «алло» й замовк.
— Місто Заріччя, вулиця Берегова, три, — сказала Ірина. — Четвертий корпус, другий поверх, дванадцята палата. Приймальні дні — субота й неділя, з одинадцятої до п’ятої. Паспорт візьміть, без паспорта на прохідній не пустять.
Він довго мовчав, а потім спитав, як дістатися від автовокзалу.
