Син розгромив нашу дачу разом із друзями, а потім зажадав оплатити прибирання. Але ввечері він зблід, побачивши те, що я зробила з його кімнатою.
— Ми лише трохи розслабилися, — заявив син, стоячи посеред руїн моєї дачі.
Сусідка Валя написала мені: «Іро, негайно приїжджай. У тебе тут погром. Викликай поліцію».
Лікар заборонив мені піднімати більше двох кілограмів, але я все одно приїхала. Замість відпочинку на веранді побачила вирвану хвіртку, поораний коліями газон і розчавлені гортензії.
У домі пахло неприємно. Дідівський дубовий стіл був розрубаний сокирою, диван залитий і пропалений, а колекція тарілок, яку я збирала двадцять років, лежала на підлозі черепками. Новий бойлер був зім’ятий.
Я зателефонувала Матвію.
— Що ви зробили на дачі?
— Ми з пацанами трохи посиділи.
— Ви рознесли дім. Стіл розрубаний сокирою.
— Льоха перебрав. Хотіли дрова нарубати, а цурбанів не знайшли. Стіл все одно старий був.
— Його зробив мій дід.
— Ти сама казала, що він хитається. Ми лише прискорили процес.
Невдовзі син приїхав із друзями.
— Я вирішив зробити тут нормальну зону відпочинку, — заявив він. — А не музей радянського побуту. Цей мотлох все одно потім дістанеться мені.
— Тому ти вирішив заздалегідь знищити спадок?
— Радіти маєш, що молодь тут відпочиває!
Перед виходом Матвій ляснув мене по плечу:
— Виклич клінінг. Я ввечері гроші перекажу.
На його рахунку було сімсот гривень. Він збрехав, щоб не прибирати за собою.
Під сходами я знайшла чорний мішок і зібрала туди черепки, брудні ганчірки, золу та залишки їжі. Зверху вилила скисле пиво.
Дома сина ще не було. Я протягла мішок до його кімнати, де стояв комп’ютер за двісті п’ятдесят тисяч.
Висмикнула мережевий фільтр і вивернула вміст мішка на системний блок. Рідина залила вентиляційні решітки, черепки посипалися на клавіатуру, бруд покрив монітор, а сміття впало на біле ліжко. Його дорогі кросівки я кинула туди ж.
У цей момент клацнув замок.
— Мамо, ти дома? Може, піцу замовимо?
Двері розчинилися. Матвій побачив залитий комп’ютер, зіпсоване ліжко і свої кросівки в брудній калюжі.
— Що… — видихнув він.
— Я вирішила зробити тут нормальну зону відпочинку, — спокійно сказала я. — Не драматизуй. Подумаєш, сміття. Відхімчистиш.
Матвій кинувся до системного блоку.
— Тільки не чіпай, — зупинила я його. — Я ще не закінчила.
Він завмер.
— Що означає — не закінчила?
Я дістала телефон і повернула до нього екран. Усю ніч Валя не спала. У поліцію вона телефонувати не стала, побоялася, що їй потім шибки поб’ють. Вона стояла у себе на другому поверсі за фіранкою і знімала. Уранці прислала мені сорок три фотографії та чотири відео.
На першій Льоха стояв на моїй веранді і з дідівською сокирою. На другій на газоні стирчала чорна «Пріора» Кирила, номер читався повністю. Далі дві дівчини на даху лазні, феєрверк, який запустили прямо в бік Валиного паркану, і хтось, кого нудить у мої гортензії. Потім ішов Матвій. Мій син стояв у дверях із антикварною тарілкою в руці, сміявся в чужий телефон і кричав: «Мамин музей, лови!» Тарілка відлітала в темряву, а за кадром усі реготали.
Він перегорнув сам, раз, другий. Вуха в нього почервоніли, а обличчя стало сірим.
— Це Валя? Вона нас знімала? Так взагалі можна?
— А рубати чужий стіл можна? Ти про це не питав.
— Мамо, це лише відео.
— Це псування майна. На мою думку, у значному розмірі. Льоха з сокирою є, машина з номером є, ти з тарілкою є.
Матвій сів на край залитого ліжка, згадав, що воно мокре, і схопився.
— Ти що, заяву напишеш? На мене?
— На всіх, хто там був. Ти теж там був.
— Мене посадять.
— Не знаю. Побачимо.
Сказала я це рівно, хоча сама гадки не мала, що за таке буває. Мені було важливе інше: щоб він нарешті злякався.
Я пішла на кухню, взяла аркуш із його старого зошита з матаналізу і стала писати. Диван — вісім тисяч. Бойлер разом із установкою — тринадцять, я пам’ятала, бо ставили в травні, недорогий. Хвіртка — дванадцять, це якщо стовпи цілі. Газон і гортензії — приблизно п’ятнадцять. Клінінг після такого — десять, не менше, я вже питала. Вийшло пристойно. Нижче я написала «стіл» і «тарілки», а навпроти нічого ставити не стала. Аркуш повісила на холодильник під магніт із Одеси.
Матвій вийшов, прочитав і засміявся, тільки сміх вийшов непевний.
— Ти серйозно? Де я візьму скільки?
— Там було семеро людей. У суботу всі їдуть на дачу і прибирають. Гроші діліть як хочете. Хто не приїде і не заплатить, на того я пишу заяву. З фотографіями.
— Вони не поїдуть.
— Тоді пишу на всіх.
— Мамо. Це мої друзі.
— Ось і домовляйся з друзями.
Він постояв, потім сказав те, що, видно, давно тримав у собі:
— Ти мене туди взагалі ніколи не пускала. Там усе твоє. Сісти не можна, тарілки не чіпай, на диван у джинсах не сідай. Мені двадцять років, а я туди один уперше в житті поїхав.
— І бачиш, що вийшло.
— Та тому що… — він махнув рукою і не договорив. — А комп? Комп тобі хто дозволив? Його тато купував.
— Знаю.
— Купа грошей!
— Знаю, Матвію.
Він замкнувся у ванній і звідти комусь телефонував. Через стіну було погано чути, тільки «тату» і «вона хвора, реально хвора». Хвилин через двадцять зателефонував Олег. Ми з ним розлучилися дев’ять років тому, він живе в Вінниці, у нього там дружина і маленька Соня. Зідзвонюємося ми на днях народження і коли Матвію потрібні гроші.
— Іро, що у вас там коїться? Ти облила комп’ютер помиями?
— Подивись, що вони зробили на дачі. Зараз скину.
— Іро, мені байдуже, що там на дачі. Я цей комп’ютер…
— Подивись, будь ласка. А потім телефонуй.
Я відправила йому фотографії та два відео, зокрема те, з тарілкою. Він передзвонив через півгодини. Голос був уже інший, втомлений.
— Ну жах, звісно. Стіл он цей, Миколи Петровича?
— Цей.
— Іро, ну комп навіщо. Ну це ж теж гроші.
— Я знаю, що це гроші.
Він помовчав.
— Він проситься до мене пожити. Сказав, з тобою жити неможливо.
— І що ти?
— У нас двокімнатна, Сонька ночами не спить, Катя на нервах. Я йому сказав, хай поки в тебе. Іро, ви вже там якось самі.
Якось самі. Ось вам і весь Олег за двадцять років.
Уночі розболівся живіт. Не сильно, але варто було повернутися на бік, як віддавало аж до самої спини. Мішок важив кілограмів десять, якщо не більше, а я його і до машини тягла, і від машини. Я лежала з подушкою на животі і думала: кросівки я, мабуть, даремно. Усе інше не даремно, а кросівки зайве. Уранці зателефонувала хірургу. Він звелів приїхати, пом’яв, відправив на УЗД, сказав «будемо спостерігати» і окремо спитав, що я піднімала. Я відповіла: сумку з продуктами. Він подивився поверх окулярів так, ніби чудово розумів, що це була не сумка.
Коли я повернулася, у Матвія в кімнаті було відчинене вікно. Ліжко стояло голе, матрац він поставив на ребро до батареї. Системний блок був розібраний, кришка знята, детані сохли на розстелених газетах. Черепки він зібрав у пакет і чомусь поставив його мені на тумбочку в передпокої. Викинути, видно, не наважився.
Я цей пакет не чіпала.
У вівторок з’ясувалося, що його друзі нікуди їхати не збираються. Матвій розповів про це сам, стоячи в дверях кухні і дивлячись у телефон.
— Льоха каже, ти не напишеш. Каже, мати на сина заяву не пише.
— А Льоха в нас юрист?
— Кирило взагалі пише, що машину його на фото не видно.
— Видно. Номер цілком.
— Мамо, ну давай ми самі якось. Я з ними поговорю. Не треба нікуди ходити, я тебе прошу.
— Куди я, по-твоєму, піду?
Він забарився.
— До тітки Світлани. Не ходи до тітки Світлани.
Світлана — це мати Льохи. Хлопці дружать із першого класу, живуть через дім, у садок ми їх по черзі водили. Вона медсестра в кардіології, працює добу через дві, і одного разу я бачила, як вона виставила з квартири п’яного чоловіка разом із тумбочкою, за яку він тримався.
Увечері я до неї пішла. Матвій у передпокої сказав:
— Якщо підеш, я з ними більше взагалі не зможу спілкуватися.
— Отже, не зможеш.
Світлана відчинила в халаті, з мокрою головою. Спочатку зраділа, потім побачила моє обличчя і відступила в квартиру. Я показала їй фотографії. На тій, де Льоха з сокирою, вона перестала гортати і збільшила.
— Це наша сокира?
— Моя. Дідівська.
— Льош! — крикнула вона в глибину квартири. — Льош, іди сюди!
Льоха вийшов у шортах, побачив мене, побачив телефон у материній руці і позадкував. Світлана його не зупинила. Вона пішла на кухню, повернулася з рушником і один раз, без злості, шмагнула його по плечу. Звук був як від мокрої ганчірки по столу.
— Скільки?
— Усе разом п’ятдесят одна. Це без столу.
— Стіл теж він?
— Він.
Світлана сіла на табуретку в коридорі.
— Іро, у мене немає п’ятдесяти. У мене іпотека.
— Я все на тебе одну і не вішаю. Їх там семеро було.
— Двадцять дам. Зараз десять, десять із зарплати. А в суботу він поїде. Поїдеш, я сказала! — Льоха в дверях кивнув. — Сама його привезу.
Додому я повернулася близько десятої. Матвій сидів на кухні, телефон лежав екраном донизу. Не дивлячись на мене, він сказав:
— Мене з бесіди викинули. Льоха написав, що я щур. Що мамці здав.
— Ти нікого не здавав. Це я.
— Їм байдуже.
Я поставила чайник, а ввімкнути забула. Матвій встав, клацнув кнопку і пішов до себе. Утішати його мені не хотілося. І скасовувати те, що я зробила, теж.
У середу я поїхала на дачу, хоча до суботи там усе одно ніхто нічого не збирався робити. Хотіла зайти до дільничного. Опорний пункт у нас у сусідньому селі, в одноповерховій будівлі, де раніше була пошта. Дільничний Гусєв, чоловік років п’ятдесяти, минулого року шукав у Валі вкрадену газонокосарку і знайшов. Він передивився всі Валині фотографії, довго розглядав ту, де «Пріора» на газоні, потім відклав мій телефон.
— Заяву я прийму. Але давайте начистоту. Хто їх туди покликав?
— Син.
— Ключі в нього звідки?
— Мої. Він їх узяв.
— Узяв чи ви дали?
— Він завжди знав, де лежать.
— Ну от. Гостей пустив член родини. Стіл он цей молодий чоловік порубав, по ньому можна спробувати, якщо збитки порахуєте й оцінку зробите. Решта — хто що розбив, піди тепер доведи. А сина вашого ви вписувати будете? Він у них там, судячи з усього, головний.
Я помовчала.
— Ні.
— Я так і думав. — Він повернув мені телефон. — Тоді це скоріше цивільна справа. Хочете, пишіть, я прийму, перевірку проведу, всіх викличу. Налякати іноді допомагає. Але скажу чесно: до суду такі справи майже не доходять.
Нічого писати я не стала. Подякувала і вийшла. На зворотному шляху заїхала на дачу, постояла біля хвіртки, яка лежала в канаві, і в дім заходити не стала. Матвію про Гусєва я нічого не сказала. Хай краще думає, що п’ятниця — останній термін.
У четвер Матвій відвіз системний блок у сервіс. Увечері сам поклав мені на стіл роздруківку. Материнська плата під заміну, блок живлення під заміну, клавіатура в смітник. Відеокарта і диск цілі, їх почистять. Шістдесят чотири тисячі.
— Відеокарта жива, — сказав він. — Вона найдорожча. Пощастило.
— Пощастило, — погодилася я.
— Це ти маєш платити.
— Я знаю.
Він такого не чекав. Постояв, забрав роздруківку і пішов.
У суботу він поїхав на першій електричці, я на машині. Спочатку хотіла його підвезти, але в машині довелося б сидіти поруч годину, а говорити нам було ні про що. Коли я приїхала, він уже витягував із дому мокрі шматки ковроліну. У рукавицях, які знайшов у сараї, у старій батьковій куртці, що висіла там із незапам’ятних часів.
Світлана привезла Льоху до одинадцятої. Льоха виліз із машини, як ніби його на страту привезли, привітався з Валею, яка, звісно, вже стояла біля паркану. Валя йому не відповіла. Світлана віддала мені конверт, десять тисяч дрібними, і сказала синові:
— Іди.
Кирило приїхав на своїй «Пріорі», поставив її на дорозі, по газону їхати не ризикнув. З багажника дістав два мішки ґрунту, насіння в пакеті та мішок із якимись залізяччями.
— Тітко Іро, я петлі купив і кутики. Хвіртку зроблю. Я, щоправда, нічого не бив, я тільки заїхав.
— Бачу, що заїхав.
— Ну так. — Він почухав потилицю. — Колії теж я.
Ден не приїхав. Опівдні від нього прийшов переказ на п’ять тисяч і повідомлення: «Це за мою частину більше мені не пишіть будь ласка». Без ком. Другу дівчину, Настю, я так і не побачила, вона навіть не відповіла. А Поліна прийшла пішки від станції, у білих кросівках, ніби на прогулянку. Побачила дім зсередини, нічого не сказала, перевзулася у Валині галоші, які та мовчки простягла через паркан, і до самого вечора мила підлогу. Розмовляла вона тільки з відром.
Я сиділа на веранді на табуретці. Більше двох кілограмів мені не можна, тож я показувала, куди що нести. Працювати руками виявилося б легше, ніж так сидіти. Коли Льоха потяг повз мене шматок дивана, я ледве не встала допомогти.
— Сядь, — сказав Матвій, не обертаючись. — Тобі не можна. Сядь, я сказав.
Раніше таким тоном зі мною розмовляв тільки лікар.
Стіл винесли останнім. Дві половини стільниці та ніжки, одна з яких тріснула вздовж. Матвій з Льохою поклали все біля сараю і стали, не знаючи, що далі.
— Тітко Іро, — сказав Льоха. — Я справді думав, що він старий.
— Він і був старий.
— Це… можна якось склеїти?
— Не можна.
Світлана, яка стояла біля машини, сказала:
— Скажи спасибі, що зараз не в Гусєва сидиш.
Я її поправляти не стала.
Матвій постояв над стільницею і спитав, куди це дівати. На дрова? Я відповіла, що не знаю. Він кивнув і накрив обидві половини старим брезентом із сараю. Більше ми про це не розмовляли.
До сьомої Кирило повісив хвіртку. Висіла вона криво, але зачинялася. Газон перекопали, розрівняли і засіяли. Валя через паркан сказала, що сіяти в липні — тільки гроші в землю кидати. Кирило ввічливо відповів, що поливатиме. Гортензії врятувати не вдалося. Дві я звеліла викопати, третю, у якої залишився один живий пагін, залишила. Бойлер Матвій з Льохою зняли і віднесли до воріт, приймальник металу обіцяв заїхати в понеділок.
Коли всі роз’їхалися, я сіла рахувати на ґанку. Світлана віддала двадцять. Ден переказав п’ять. Кирило зробив хвіртку і газон, я викреслила ці два рядки повністю, хоча вийшло, напевно, дешевше, ніж я закладала. Клінінг теж викреслила: замість нього були Поліна в галошах і Матвій. Залишалися диван і бойлер, двадцять одна тисяча.
Матвій сів на сходинку нижче за мене. Руки в нього були в якійсь чорній гидотині, ніготь на великому пальці зірваний.
— Скільки залишилося?
— Двадцять одна.
— Я Поліні сказав, що її частину закрию. Вона й так цілий день гарувала.
— Твоя справа.
— Отже, все на мені.
— Виходить, так.
Він посидів, покрутив у пальцях камінчик.
— А комп? Ти сказала, що маєш.
— Маю. Шістдесят чотири заплачу.
— Ну то давай зарахуємо.
Я дивилася на криву хвіртку. Чесно кажучи, з арифметики він мав рацію. Але арифметика тут була не головне.
— Ні. Сервіс я оплачу сама, прямо їм. А ти мені віддаєш. Окремо.
— Чому? Яка різниця?
— Різниця є.
— Яка?
Пояснити я не змогла. Може, річ була в тому, що ввечері він знову пообіцяв би переказати, а на рахунку в нього знову лежало б сімсот гривень. А може, в тому, що взаємозаліком він погасив би свій борг моїм. Я сказала тільки:
— Окремо. Мені так треба.
Він знизав плечима. Це була не згода, а щось на кшталт «гаразд, ти все одно зробиш по-своєму».
— І ключі, — сказала я. — Віддай.
Він дістав із кишені зв’язку, відчепив два ключі, від хвіртки і від дому, і поклав на сходинку між нами. Ключ від хвіртки, до речі, тепер не підходив. Кирило поставив інший замок.
Назад ми поїхали разом. На електричку він уже не встигав, а наступна була майже об одинадцятій. Усю дорогу він спав, прихилившись головою до скла, у тій самій куртці, від якої пахло сараєм. На заправці я вийшла розплатитися, повернулася, а він прокинувся і спитав, чи не треба допомогти з пляшкою води. Пляшка була півторалітрова.
У понеділок він влаштувався на склад маркетплейсу. Нічні зміни два через два. Дізналася я про це, коли о пів на восьму ранку грюкнули вхідні двері і він пройшов у ванну в якійсь синій жилетці. Мені нічого не сказав, я не питала.
Комп’ютер забрали із сервісу через тиждень. Я переказала шістдесят чотири тисячі зі своїх відпускних. Їх я, взагалі-то, збиралася витратити на санаторій після лікування. Олегу я написала, що комп’ютер полагоджений, за мій рахунок. Він відповів «ок» і стікером із котом, який показує великий палець. Про Матвія не спитав.
Жили ми тепер як сусіди. Не сварилися. Він приходив під ранок, спав до третьої, їв те, що знаходив у холодильнику, мив за собою тарілку і не залишав її в раковині до вечора, як раніше. Піцу більше не пропонував. Одного разу я почула, як він говорить по телефону у себе в кімнаті: «Та ні, мати нормальна. Просто так вийшло». З ким він говорив, я не знаю. Можливо, з Поліною.
Льоху я якось зустріла біля під’їзду. Він привітався першим, тихо, і звернув до свого дому. Світлана віддала другі десять тисяч наприкінці місяця, я їх не просила. Вона просто сунула мені конверт у поштову скриньку і дописала на ньому ручкою: «Залишок».
Перший переказ від Матвія прийшов чотирнадцятого серпня. Другий прийшов у вересні. Щоразу я писала «отримала» і більше нічого.
Сьогодні прийшло дві тисячі і повідомлення без цифр. Сам він через десять хвилин вийшов із кімнати, став у дверях кухні, прямо як того вечора, коли говорив про бесіду.
— Усе, — сказав він. — Можеш зняти цю бумажку.
Список так і висів під магнітом, з пожовклим кутом. Я його зняла. Проти «столу» і «тарілок» нічого так і не було написано.
— Ми в розрахунку? — спитав він.
— По грошах так.
Він кивнув, ніби іншого й не чекав.
— Я в інтернеті дивився, як бойлер ставити. Там нічого складного. Мені на складі пацан один сказав, у нього батько сантехнік, можна за півціни взяти. Я можу навесні з’їздити поставити. Якщо ключ даси.
Я подивилася на нього. Жилетку він так і не зняв після зміни. Ніготь на великому пальці відріс, але криво.
— Навесні й спитаєш.
— Гаразд.
Він пішов до себе. Через хвилину з-за дверей загув комп’ютер. Раніше його не було чути, а тепер він гудів на всю квартиру: блок живлення Матвій тоді в сервісі попросив поставити найдешевший.
