Зять заборонив доньці допомагати мені на городі. За тиждень він приїхав — і почув мою відповідь.
— Твоя морква зачекає.
Саме ці три слова передала мені рідна донька. Вона стояла посеред мого ж городу, у легкій куртці, яку вдягла теплого травневого ранку лише тому, що не знала, куди подіти руки, — і повторювала слова свого чоловіка.
Я не стала кричати. Поклала лопату на край грядки, зняла рукавички й почала акуратно складати одну в одну — повільно, наче це було найважливішим ділом на сьогодні. Колись мама навчила мене: якщо збираєшся сказати щось, про що потім пошкодуєш, спершу займи чимось руки.
— Так і сказав? «Твоя морква»?
— Мамо, тільки не починай.
Софія відвела погляд кудись убік, на грядки з цибулею. У неї ця звичка з дитинства: коли розуміє, що зараз скаже мені щось неприємне, дивиться куди завгодно, тільки не на мене. Того ранку вони приїхали незвично рано, близько десятої, і вже це одне мене насторожило. Зазвичай донька з дітьми з’являлася ближче до обіду, а тут сонце тільки піднялося над сусідським дахом. Близнюки, Дарина й Артем, першими влетіли у хвіртку з пакетами полуниці й мало не збили мене з ніг.
— Бабусю, ми тобі привезли! Мама сказала, тебе треба потішити! Ось тоді я й зрозуміла: буде розмова. Якщо людину заздалегідь «треба потішити», отже, слідом їй збираються повідомити щось неприємне.
Я відправила дітей у дім — на столі стояв глечик з компотом, вони й самі чудово знали, де чашки й як собі налити. А Софія залишилася на доріжці й нарешті промовила:
— Я сьогодні тобі не допоможу. І наступної суботи, найімовірніше, теж. Мамо, з городом поки доведеться зробити перерву. Я випросталась, притримуючи поперек. Півтори години навпочіпки — це вже не двадцять років.
— Через роботу?
— Через Марка. Він вважає, що я занадто багато часу проводжу в тебе на ділянці. Каже, я й так повертаюся з роботи цілком виснажена, а потім ще тягаю відра. Що моє здоров’я важливіше, а твоя морква може й зачекати. Ось тоді ці слова й прозвучали.
— Софіє, — сказала я спокійно, хоча всередині все горіло, — тобі тридцять чотири роки. У тебе двоє дітей. Ти сама не можеш вирішити, допомагати матері чи ні?
— Можу. Але в Марка теж є право голосу. Ми сім’я. І він бачить, що я після роботи приходжу ніяка, а на вихідних знову кудись біжу. Ми з дітьми місяць у парк не вибиралися: то в тебе розсада, то прополка, то підживлення.
Я могла відповісти багато що. Нагадати, що саме цей город годував нас із травня по жовтень усі ті роки, коли вона ще вчилася, а моєї зарплати вихователя ледве вистачало на найнеобхідніше. Що кожна грядка тут — не просто «колупання в землі», а спосіб не рахувати кожну копійку на овочі, які в магазині коштують часом як добрий обід у місті. Але я промовчала, бо бачила: рішення вже ухвалене, а влаштовувати сварку при дітях я не збиралася.
— Гаразд. Іди в дім, я зараз прийду. На кухні діти вже допили компот і малювали в альбомі, який я спеціально зберігаю для них у шухляді. Дарина від старання висунула язика. Я заглянула їй через плече — вона намалювала мій город: дім, паркан, сонце в куточку, а посередині морквину розміром майже з дім. Яскраво-оранжеву, із зеленою гичкою до самого неба.
— Це щоб усім вистачило, — пояснила внучка. — І тобі, і нам, і татові.
Я прикріпила малюнок до холодильника магнітом і довго не могла повернутися до столу — очі защипало.
— Мамо, ти тільки не ображайся, — тихо сказала Софія, поки діти продовжували малювати. — Я розумію, що тобі важко одній. Але й Марка можна зрозуміти. У нього робота нервова, він до вечора так виснажується, що іноді вдома навіть говорити не може.
Марк працював у відділі претензій великої торговельної мережі. Цілими днями — повернення, скарги, незадоволені покупці. Робота справді така, що додому людина приходить цілком спустошеною. Головою я це розуміла. А от прийняти, що через чиюсь утому моя донька більше не розпоряджається власною суботою, — не могла.
— Ти хоч розумієш, що без тебе город просто стане? Я вже не здатна по десять годин проводити в землі, як раніше. Коліно болить. Спина. Якщо зараз не посадимо моркву й буряк, узимку половини заготовок не буде.
— Мамо, ну не перебільшуй. Овочі можна купити на ринку. Або найняти когось, хто буде приходити й допомагати за гроші. Я обережно прибрала руку з-під її долоні. Не різко. Але так, щоб вона зрозуміла: розмова звернула зовсім не туди.
— Річ не в грошах, Софіє. І навіть не в моркві. Річ у тому, що твій чоловік заборонив тобі допомагати власній матері. Не попросив. Не запропонував обговорити. А саме заборонив. І ти погодилася.
У кімнаті стало тихо. Тільки Дарина щось шепотіла братові про дракона, якого конче треба домалювати поряд із морквиною.
— Це не так називається, — сказала донька. — Він не забороняє. Він лише висловив свою думку.
Ми ще поговорили про школу, про те, що діти закінчують другий клас, випили чаю з печивом, яке вони привезли. А потім вони поїхали, бо Марк мав повернутися до обіду, і Софія хотіла встигнути щось приготувати.
Смородину я таки докопала. Земля після вчорашнього дощу була важка, і до кінця роботи коліно розболілося так сильно, що довелося опертися на держак лопати й постояти кілька хвилин. Але я довела справу до кінця, бо завжди так робила. А потім пішла в сарай по відро й помітила те, що бачу щодня, але зазвичай не помічаю. На цвяху біля дверей висіли маленькі дитячі рукавички.
Тканинні, з квіточкою. Софії було сім років, коли ми їх купили. Тоді вона ходила за мною по п’ятах і збирала жуків у пластмасове відерце, страшенно пишаючись собою.
Вони висять там двадцять сім років. І я жодного разу їх не зняла. А ще там є дверний одвірок. Мій чоловік щовесни записував на ньому олівцем дату першої посадки: «14 травня — картопля», «9 травня — морква, дощ». Він помер вісім років тому, і відтоді я роблю ці записи сама. Того вечора я стояла перед цим одвірком з олівцем у руці й не могла написати жодного слова.
Увечері я зателефонувала Валентині, сусідці. Вона тримає невелике господарство на краю села, продає мені розсаду й добрива за своєю ціною і знає тут буквально всіх.
— Валю, у тебе немає когось, хто міг би допомогти з городом? Перекопати, прополоти. За гроші, звісно. Спина вже не та, а Софія поки не може — у них на роботі завал. Валентина, як завжди, одразу почала розповідати про свої справи — розсаду, замовлення, нових клієнтів із сусіднього села, — але пообіцяла порозпитувати. Сказала, що є один хлопець, Богдан, який іноді підробляє на вихідних. У п’ятницю вона передзвонила: Богдан приїде в суботу о восьмій ранку.
— Тільки заплати йому відразу, він соромиться потім нагадувати. Сума виходила приблизно рівною тому, що я заробляю за місяць у дитсадку на гуртку рукоділля. Після виходу на пенсію я залишилася там на півставки — веду заняття в старшій групі, вчу дітей плести з ниток.
Богдан приїхав хвилина в хвилину. Високий, небагатослівний, років двадцяти п’яти. Привітався, спитав, що треба робити, і вже за десять хвилин копав дальню частину ділянки — розмірено, без ривків, було видно, що до фізичної праці він звик. Я винесла йому компот. Він випив, подякував, а потім кивнув на мою стару сапку з держаком, обмотаним ізоляційною стрічкою:
— У моєї бабусі така сама. Вона нікому її не дає, каже, нова землю не відчуває.
Я засміялася вперше за весь тиждень. А приблизно опівдні біля хвіртки зашарудів щебінь, і я почула, як заглухнув двигун машини. Марк стояв біля входу — у світлих брюках, туфлях і сорочці з коротким рукавом — і оглядав мій город так, наче бачив його вперше. Відразу було зрозуміло: приїхав він явно не працювати.
— Тетяно Миколаївно, добрий день.
На Богдана він кинув один швидкий погляд і тут же відвів очі.
— Здрастуй, Марку. Софія не казала, що ти приїдеш.
— Я сам вирішив. Хотів поговорити.
Я мовчки чекала. До цього ми з ним спілкувалися переважно на днях народження внуків — ввічливо, про погоду, продукти та інші нейтральні речі.
— Я хочу пояснити, чому попросив Софію поки до вас не їздити. Це не примха й не неповага. Річ не у вас і не в городі.
— А в чому?
— У ній. Ви ж бачите, якою вона повертається з роботи. Тиск стрибає, спить погано, стала дратівливою. Я боюся, що одного разу вона просто звалиться, а в нас двоє дітей.
Говорив він щиро — це відчувалося. І в чомусь мав рацію: Софія справді сильно втомлювалася, я й сама це помічала.
— Марку, я не сперечаюся, що вона втомилася. Але вона доросла жінка. Якщо вважає, що допомогти матері для неї важливо, чому ти маєш їй це забороняти?
— Я нічого не забороняв. Я запропонував їй подумати про здоров’я. А рішення вона ухвалила сама.
— А фраза «твоя морква зачекає» — це теж лише пропозиція подумати?
Він замовк. Богдан продовжував копати, і рівномірний стукіт лопати об землю тільки сильніше підкреслював тишу, що повисла між нами.
— Я не зовсім так висловився, — нарешті сказав Марк. — Просто не розумію, навіщо витрачати стільки сил на цей город, якщо все те саме можна купити в магазині. Це ж не питання виживання, у нас нормальні зарплати. Мені здається, для вас город — це давно не необхідність, а… звичка. І ви втягуєте в неї Софію, хоча вона давно живе зовсім іншим життям.
Ось воно. Отже, річ була зовсім не в моркві й навіть не у втомі доньки. Він лише вважав мій спосіб життя неправильним. Застарілим. Таким, який, на його думку, не вписується в те, як мають жити сучасні люди.
Я витерла руки об робочу куртку й подивилася йому прямо в очі…
— Лечо вам узимку сподобалося?
Марк кліпнув. Напевно, чекав, що я почну розповідати, як ми виживали в дев’яності або як покійний Микола Петрович своїми руками ставив цей паркан. До такої розмови він, ймовірно, підготувався. До лечо — ні.
— Сподобалося. До чого тут…
— Сорок банок. Ще кабачкова ікра, двадцять з чимось. Огірки, помідори, це я вже не рахую. Смородина, два пакети в морозилці, це Артемові на морс, коли він у лютому кашляв. І картопля, шість мішків, ти їх сам у жовтні в багажник вантажив. Пам’ятаєш, ти ще сказав, що підвіска просіла?
Він пам’ятав. По обличчю було видно: пам’ятав, але ніколи не складав одне з одним. Банки з’являлися в них на балконі, так само як світло в квартирі чи вода в крані.
— Тетяно Миколаївно, я ж не кажу, що це погано. Я кажу, що ми могли б це купити.
— Ось і купуйте, — сказала я. Без злості сказала, мені самій сподобалося, як рівно вийшло. — Ти маєш рацію, для однієї мене це давно не необхідність. На одну мене вистачить трьох грядок і пари рядів картоплі. Тож цього року я саджаю на себе. А Соня хай відпочиває, якщо їй треба.
— Ви ж розумієте, я не це мав на увазі.
— Розумію. Ти сказав «звичка». Я подумала й вирішила, що ти, може, й маєш рацію. Звичка саджати на п’ятьох. Буду відвикати.
Богдан на дальньому кінці перестав копати, встромив лопату в землю й став розгинати спину, довго, ґрунтовно. Наче не чув. А може, й справді не чув, там метрів тридцять.
Марк постояв, подивився на свої туфлі. На ліву вже налип клубок землі з доріжки, і він непомітно спробував струсити його об край плитки.
— Я хотів як краще.
— Я знаю.
— Ви Софії… — він запнувся. — Ви не кажіть їй, що я приїздив. Вона не знає. Я думав, ми з вами спокійно поговоримо, по-дорослому, без неї. Вона засмутиться.
Ось тут мені стало по-справжньому неприємно. Не через моркву й не через банки. Приїхати за спиною в дружини й попросити її матір цю спину прикрити.
— Марку, я їй брехати не буду. Хочеш, щоб вона дізналася від тебе, — скажи сам. Сьогодні. Бо якщо вона запитає, я відповім.
Він кивнув, коротко, як на роботі кивають начальству, попрощався й пішов до машини. Щебінь знову зашарудів, мотор завівся не з першого разу. Я слухала, поки машина не звернула на асфальт біля водокачки.
Саджати на себе. Сказати це було легко, а я стояла посеред ділянки й не розуміла, що робити з рештою. Ділянка в нас дванадцять соток, половину Микола колись випросив у сільради, коли поруч закинули землю. Дальня половина, та, яку зараз копав Богдан, завжди йшла під картоплю й під те, що везли в місто. Якщо саджати на себе, копати її було нічого. А Богдан вже встиг викопати майже третину.
О другій я покликала його обідати. Він спочатку відмовлявся, потім таки сів, акуратно, на край табурета, і їв борщ так, що я поставила йому другу тарілку, не питаючи. Гроші я приготувала заздалегідь, поклала в конверт, як Валя веліла. Він узяв, не заглядаючи, і засунув у внутрішню кишеню.
— Бабуся ваша де живе? — спитала я. — Ну, та, що з сапкою.
— З нами. На станції, у двоповерхівці. Ми дім у селі продали позаминулої зими, вона сама там вже не могла. Тепер у неї на балконі три ящики з помідорами. Більше мама не дозволяє, каже, балкон обвалиться.
Він сказав це без скарги, навіть із усмішкою, але я уявила собі жінку моїх років із сапкою, яку нікому не дають, і з трьома ящиками на балконі.
— Слухай, Богдане. Мені дальня половина цього року не потрібна. Ти чув, напевно.
Він не став робити вигляд, що не чув. Знизав плечима.
— Хай твоя бабуся її візьме. Саджає що хоче, урожай весь її. Воду хай бере з моєї бочки, шланг дотягнеться. А ти мені за це важке робиш: перекопати, гній, картоплю восени. Грішми я тобі вдруге стільки не заплачу, чесно тобі скажу.
Богдан довго мовчав, крутив у руках ложку.
— Я в неї спитаю. Вона горда. Може сказати, що з чужого городу не годується.
— Скажи, що не з чужого, а в оренду. За твої руки.
Ніна Семенівна приїхала в понеділок о сьомій ранку, на велосипеді, з сапкою, прив’язаною білизняною мотузкою до багажника. Маленька, суха, в чоловічій кепці. Представилася, обійшла дальню половину по колу, присіла, розтерла землю пальцями, понюхала.
— Гній коли востаннє вносили?
— Восени.
— Мало, — сказала вона. — Але нічого. Ви, Тетяно, не думайте, я не нахлібниця. Я вам з вашого боку полоти буду, мені однаково, де полоти.
І пішла ставити кілки. Ось так у понеділок, о сьомій ранку, половина мого городу стала чужою.
Софія зателефонувала в неділю, напередодні, о дев’ятій вечора. Я саме замочувала насіння буряка, всього одну дрібку, на одну грядку, і ця дрібка на блюдці виглядала так жалісно, що я прикрила її серветкою.
— Мамо, Марк сказав, що був у тебе.
Отже, сказав. Я видихнула.
— Був.
— І що ти йому заявила, що нам більше нічого не буде? Ні картоплі, нічого. Мамо, це що, покарання таке? Він же за мене хвилюється, а ти…
— Соню, я нічого не заявляла. Я сказала, що саджаю на себе. Скільки можу одна.
— Але ж ти знаєш, що він не це мав на увазі!
— Він мені те саме сказав.
У слухавці було чути, як у них працює телевізор і Артем щось вимагає про планшет. Софія прикрила телефон долонею, шикнула на нього, повернулася.
— І хто там у тебе цей хлопець? Марк каже, ти робітника найняла.
— Богдан. Валин знайомий. Його бабуся тепер буде дальню половину саджати.
— У сенсі — саджати? Нашу половину?
«Нашу». Вона п’ятнадцять років не називала її нашою. Я не стала це казати.
— Цього року вона нікому не потрібна. А Ніні Семенівні потрібна.
— Ти її знаєш тиждень, мамо. Тиждень! Ти чужу бабку пустила на татову ділянку, аби Маркові довести…
— Я нічого Маркові не доводжу. Мені одній дванадцять соток не підняти, а кидати жаль. Соню, давай не будемо. Ти втомилася, я втомилася.
Вона помовчала й сказала «гаразд», тим голосом, яким у десять років казала «гаразд», коли її не відпускали на дискотеку в клуб. І поклала слухавку першою.
Тієї ночі я погано спала. Думала, що, може, й справді поспішила. Що треба було дати всім охолонути, а не роздавати землю першій зустрічній. Уранці прийшла Ніна Семенівна з кілками, і думати стало ніколи.
Червень минув так, як у мене, напевно, ніколи не минав. Вставала я, як завжди, о шостій, але роботи було на дві години, а не на весь день. Три грядки: морква, буряк, цибуля. Один ряд огірків під плівкою. Перці й помідори, по десятку кущів. Картоплі чотири ряди біля самого дому. Решту часу я, на власний подив, не знала, куди подіти. Двічі з’їздила в район, купила собі босоніжки, перші за шість років. У садку ми зі старшою групою доплели макраме до випускного, і завідувачка повісила його в холі. Діти шепотіли батькам, показували: «ось це моє, ось цей вузол».
Ніна Семенівна виявилася людиною важкою й дуже смішною. Картоплю вона саджала не так, як я, а по-своєму, «під лопату», та ще й з цибулинням у лунці. Мене за мої грядки раз на день обов’язково сварила: морква в мене густо, цибулю треба було на тиждень раніше.
— Я сорок років так саджаю, Ніно Семенівно.
— Ось сорок років і густо, — відповідала вона й ішла полоти мою цибулю, хоча я не просила.
Богдан приїздив по суботах, іноді й вечорами в будні, якщо бабуся телефонувала йому з мого телефону. Гній привіз на чиємусь тракторі з причепом, розкидав на обидві половини й відмовився брати за бензин. Я йому пекла пироги з капустою, він брав їх додому, для бабусі, хоча бабуся тут же, у мене, їх і їла.
Софія не приїздила. Близнюки телефонували по відеозв’язку, Дарина показувала мені свій табель і новий рюкзак на третій клас, Артем показував кота сусідів, який заліз до них на балкон. Одного разу Дарина спитала, чи виросла морква. Я навела телефон на грядку. Гичка тільки-но піднялася.
— Маленька, — розчаровано сказала внучка.
— Вона ще встигне.
Софія в ці дзвінки не влізала, тільки іноді було чути, як вона на кухні щось каже Маркові. Пару разів написала: «Як ти?» Я відповідала: «Добре». Це була правда, і від цієї правди мені було якось ніяково.
Останній тиждень червня стояла спека, і в середу ввечері я поливала зі шланга перці, коли біля хвіртки зупинилася Сонина маленька машина. Одна, без дітей. У офісній блузці, в брюках. З машини вона вийшла не відразу, спочатку сиділа, поклавши руки на кермо.
— Ти чого в середу? — спитала я. — Щось сталося?
— Нічого не сталося. Дітей Марк забрав із табору. Я з роботи прямо сюди.
Вона пройшла по доріжці, сіла на лавку біля сараю, скинула туфлі й поставила ноги на теплу плитку. Подивилася на дальню половину. Там у Ніни Семенівни все стояло рядами, як по лінійці: картопля підгорнута, між рядами ні травинки, по краю чорнобривці.
— Гарно в неї, — сказала Соня. — У нас так ніколи не було.
— У нас так не було, бо ми з тобою в суботу за день усе це робили. А вона щодня ходить.
— Щодня? На велосипеді?
— На велосипеді. Їй сімдесят два.
Соня хмикнула. Я долила перці, вимкнула воду, поставила чайник. Запропонувала їй поїсти. Вона відмовилася, потім з’їла дві тарілки окрошки й хліб, прямо руками, не дочекавшись, поки я наріжу.
— Мамо, — сказала вона, коли я вже вирішила, що говорити ні про що не будемо. — Я не від городу втомлююся.
Я сіла навпроти.
— У нас у відділі з березня нова начальниця. Я тобі не розповідала, чого розповідати. Звіти щотижня, плани, о восьмій вечора вона пише в чат. Я приходжу додому, Марк приходить додому, і ми обоє мовчимо. Він мовчить, бо на нього весь день кричали, я мовчу, бо на мене весь день писали. Діти кричать. Я готую, перевіряю уроки, перу. А в суботу я їхала до тебе.
Вона потерла обличчя долонями.
— І тут мене ніхто нічого не питав. Ось правда. Полиш собі, полиш. Ти дітей годуєш. Ніхто не пише. Я в машині назад, бувало, співала. Марк думав, я тут надриваюся. А я тут… ну, надривалася, так. Спина потім два дні. Але це інше.
— Ти йому це казала?
— Намагалася. Він не розуміє, як можна відпочивати з сапкою. Він каже: давай у парк, давай у торговий центр, у кіно. Ми в кіно сходили, між іншим, три рази за червень. Я двічі заснула.
Я засміялася, і вона теж засміялася, криво, але засміялася.
— А ще, — сказала вона й подивилася на цибулю, як тоді в травні, — ти мене, мамо, теж заганяла. Не ображайся. Десять годин. Ти ж дотемна не відпускала. «Ще он ту грядочку, Соню, поки світло». І я не могла сказати, що більше не можу. Бо ти одна, бо тата немає.
Я хотіла відповісти, що ніколи її не тримала. І згадала минулий серпень, коли ми з нею в останню світлу годину вибирали цибулю, а діти спали в машині на задньому сидінні, бо в дім їх занести було нікому. І Марк телефонував, а вона не брала слухавку, бо руки в землі.
— Заганяла, — сказала я.
— Ну трошки.
— Ні, Соню, не трошки.
Вона знизала плечима, наче це тепер було вже неважливо. Підібрала з тарілки крихту, з’їла.
— Можна я буду приїздити? Не працювати. Просто. Ну, може, прополоти щось, якщо захочу.
— Приїзди. У мене тепер три грядки, їх на всіх не вистачить. Будеш з Ніною Семенівною за бур’яни битися.
— А Марк?
— Соню, що Марк? Це твоя субота.
Вона посиділа ще, потім взулася й поїхала. Я бачила, як біля водокачки вона пригальмувала й довго щось набирала в телефоні. Може, писала йому. Може, начальниці.
Вона стала приїздити через суботу. Іноді з дітьми, іноді одна. Не до восьмої, як раніше, а до одинадцятої. Сиділа на лавці, читала щось у телефоні, потім вставала, йшла до моїх грядок і смикала траву хвилин сорок, не більше. Ніна Семенівна спочатку трималася з нею ввічливо й відсторонено, але коли Соня одного разу спитала її, навіщо цибулиння в лунці, її було вже не зупинити. Сорок хвилин лекції. Соня слухала серйозно й навіть щось записувала в телефон. Мені здається, щоб не образити.
Дарина й Артем спочатку до Ніни Семенівни не підходили, а потім Артем з’ясував, що в неї в кишені завжди є іриски, і справу було вирішено.
Марк не приїздив. Софію він відпускав, наскільки я зрозуміла, без сварки, але й без радості. Одного разу вона поїхала раніше звичайного, сказавши, що обіцяла йому бути дома о третій, і я бачила, що ця обіцянка далася їй не легко. Я не питала. Мені вистачило тієї розмови в травні, коли я спитала, чи може вона сама вирішити. Виходило, що може. Але вирішувати їй доводилося щоразу заново, і щоразу чимось за це платити.
У серпні я закрутила одинадцять банок лечо. З десятка кущів більше не вийшло. Поставила їх у підвал і подивилася на порожні полиці, де зазвичай стояли ряди. Полиці Микола теж робив сам, під трилітрові, під літрові, під півлітра. Половина так і залишилася порожньою. Я подумала, що можна їх зняти й поставити туди щось інше. І нічого не зняла.
Дві банки я віддала Соні. Вона взяла їх, подивилася на мене й нічого не сказала, тільки поклала в пакет, обмотавши газетою, щоб не дзеленчали.
Картоплю копали в першу суботу жовтня. Богдан прийшов із другом, удвох вони за півдня викопали і мої чотири ряди, і всю дальню половину. У Ніни Семенівни вийшло одинадцять мішків, крупна, чиста, без дротяника. Вона ходила вздовж мішків, торкала їх, як торкають сплячих дітей, і нічого не говорила, що для неї було зовсім незвично. Моєї картоплі вийшло трохи більше мішка. Соня приїхала з дітьми, вони збирали дрібноту у відра, Дарина знайшла картоплину у формі серця й зажадала покласти її окремо.
Близько третьої під’їхав Марк. Соня попередила, що він забере дітей: увечері в Артема було щось у секції. Він вийшов з машини в куртці, в джинсах і в кросівках, вже не в туфлях. Привітався зі мною, кивнув Богдану, привітався з Ніною Семенівною, їй Соня його заздалегідь описала.
Я показала йому мішок біля ґанку.
— Це вам. Більше немає.
Він подивився на мішок, потім на дальній край ділянки, де біля паркану стояли одинадцять мішків Ніни Семенівни.
— А це?
— А це не моє.
Марк помовчав. Потім підійшов до Ніни Семенівни, яка саме зав’язувала черговий мішок мотузкою.
— Вибачте. Ви продаєте? Я б два мішки взяв. Скільки скажете.
Ніна Семенівна випросталася, зсунула кепку на потилицю й оглянула його з ніг до голови, особливо кросівки.
— Продаю, — сказала вона. — Своїм по вісімсот.
— Я не свій.
— Ось я й кажу. Тисяча.
Соня за моєю спиною фиркнула й відвернулася до сараю. Марк дістав телефон, потім зрозумів, що переказом не вийде, поліз за гаманцем. Відрахував дві тисячі готівкою, акуратно, купюрами вниз, як, напевно, у них на роботі відраховують повернення. Ніна Семенівна перерахувала, засунула гроші в нагрудну кишеню й застебнула її на ґудзик.
Марк узяв перший мішок за горловину й поніс до машини. Мішок розгойдувався, бив його по колінах. На півдорозі Ніна Семенівна крикнула йому вслід, що так носять тільки міські й що мішок беруть за нижні кути.
Марк зупинився, поставив мішок на доріжку, подумав і перехопив за кути.
