— Синочку, може, я з тобою з’їжджу на море, поки дружина в лікарні? Що ж путівкам-то дарма пропадати?
Коли Даша вийшла заміж за Артема, багато подруг по-доброму їй заздрили. Чоловік у неї був спокійний, роботящий, не з тих, хто любить по компаніях тинятися чи гроші витрачати. А головне — свекруха зустріла невістку так привітно, що Даша спочатку навіть не вірила у своє щастя. Здавалося, що Ніна Вікторівна знайшла в ній рідну дочку.
— Ну нарешті в мене в домі жінка з’явилася, — сміялася вона, ляскаючи Дашу по плечу. — А то з двома чоловіками я тут зовсім здичавіла, все сама та сама. Тепер будемо разом пироги пекти!
Даша усміхалася у відповідь і відчувала, як щиро до неї тягнеться свекруха. Сама вона була сирота, батьків втратила рано, і тому лагідне «доню», яке вимовляла Ніна Вікторівна, гріло її особливо сильно.
Перший рік сімейного життя пролетів швидко й майже непомітно. Молоді облаштовували свою двокімнатну квартиру, раділи кожному новому предметові меблів, обирали штори, сперечалися про колір пледа у вітальню. Вечорами вони часто заходили до Ніни Вікторівни на чай: вона разом із молодшим сином жила неподалік, у сусідньому кварталі. У домі завжди пахло випічкою, і на столі обов’язково стояв самовар — звичка, що збереглася в неї ще з молодості.
— Артемко в мене ще з дитинства чай літрами п’є, — розповідала вона завзято, підливаючи окропу. — Я вже думала, що в нього в венах не кров, а заварка тече.
Артем хмикав, робив вигляд, що ображається, але чашку підставляв завжди. Даша сиділа поруч, слухала їхні розмови й раділа: у них у родині все так ладно, без тих вічних сварок і образ, про які вона чула від подруг.
Минув рік. З приходом весни Даша запропонувала чоловікові:
— Артеме, а давай улітку на море з’їздимо? Ми ж жодного разу разом до ладу не відпочивали.
Пропозиція, хоч і була несподіваною, але Артем підтримав дружину:
— Чудова думка! На роботі якраз поки що можна погодити відпустку на потрібну дату. Давай путівки підберемо.
Вони цілий вечір просиділи за ноутбуком, вибираючи, куди б поїхати. Фотографії пляжів миготіли на екрані одна за одною. Даша вже уявляла, як буде сидіти біля самої води, мружачись від сонця й відчуваючи під ногами гарячий пісок.
Про свої плани вони, звичайно ж, розповіли свекрусі. Ніна Вікторівна слухала уважно, кивала, а потім раптом сплеснула руками й артистично зімкнула долоні:
— От би й мені з вами з’їздити… Я ж усього один раз у житті море бачила. Зовсім дівчинкою була, років сімнадцять мені було. І з тих пір усе мрію ще хоч разочок побувати.
Запала пауза. Даша ніяково всміхнулася, Артем завагався. Він розумів, що мати каже щиро, але відпустку вони все ж уявляли провести вдвох.
— Мам, — обережно почав він, — давай зробимо так: ми зараз з’їздимо, а тобі я окремо путівку куплю. Пізніше. Обов’язково. Обіцяю. Просто зараз ми хотіли відпочити вдвох… Розумієш?
— Та я все розумію, — квапливо відмахнулася Ніна Вікторівна. — Я ж не маленька. Звичайно, молодим удвох треба більше часу проводити. Ви їдьте, я за вас тільки рада буду.
Сказала начебто спокійно, але в очах майнула тінь — чи то жаль, чи то образа. Даша помітила, але промовчала. Вирішила, що це природно: будь-кому прикро, коли хтось їде відпочивати, а ти залишаєшся вдома.
На цьому нібито й вирішили. Даша з Артемом продовжили готуватися до поїздки. Вечорами обговорювали, які екскурсії відвідують, де спробують місцеву кухню. Даша сміялася, що неодмінно їстиме кукурудзу на пляжі, хоч це й банально. Артем обіцяв, що неодмінно покатає її на катамарані.
Їхня маленька квартира цими днями ожила по-новому: у передпокої стояла валіза, на дивані була ціла гора речей, Даша постійно щось перекладала, приміряла, крутилася перед дзеркалом. Артем жартома бурчав:
— У нас нібито ціла експедиція на Місяць намічається, а не відпустка на два тижні на море.
— Нічого ти не розумієш, — усміхалася вона. — Жінка на морі без цих дрібниць — як риба без води.
Вони сміялися, будували плани, сперечалися про дрібниці — усе це було так по-домашньому й радісно.
За кілька днів до поїздки несподівано зателефонувала Ніна Вікторівна. Голос її звучав урочисто, навіть трохи схвильовано.
— Артеме, приїжджайте з Дашею в гості. У мене є привід.
— Який привід? — здивувався він.
— Секрет! — засміялася мати. — Потім розкажу, тільки приходьте обов’язково.
Увечері вони прийшли. Ніна Вікторівна зустріла їх на порозі з таким сяючим обличчям, що Даша одразу подумала: невже в неї з’явився чоловік? Але виявилося інше: свекруха з гордістю оголосила, що влаштувалася на віддалену роботу. Тепер їй не потрібно вставати рано, бігти кудись, часу вільного стане набагато більше.
— Я давно мріяла про це, — зізналася вона, розливаючи чай. — Ось тепер збулося. Сиджу за комп’ютером, і гроші капають. Краса!
Вона сміялася, жваво жестикулювала, і здавалося, що сама помолодшала на кілька років.
На столі стояв великий рум’яний пиріг, від якого йшов солодкуватий аромат. Ніна Вікторівна з гордістю поставила його в центр і сказала:
— Ось, сама пекла, за старим сімейним рецептом. Пригощайтеся, мої дорогі!
Атмосфера була найтепліша. Пили чай, розмовляли, сміялися. Артем і собі вставляв дотепні жарти, Даша підтримувала розмову. Здавалося, все йде чудово.
І все ж у якийсь момент Даші здалося, що Ніна Вікторівна надто пильно дивиться на неї, наче чогось чекає. Вона швидко відігнала думку — ну що за дурниці! Просто в свекрухи настрій піднесений.
Даша поклала шматочок пирога на тарілку, і солодкий аромат став ще яскравішим. Вона відкусила невеликий шматочок, запила гарячим чаєм і всміхнулася свекрусі:
— Дуже смачно, дякую!
Артем теж похвалив матір:
— Мам, ну ти, як завжди, на висоті.
Пиріг справді був м’який, ніжний і дуже смачний. Але не встигла Даша з’їсти весь свій шматок, як відчула дивне першіння в горлі. Вона спочатку вирішила, що обпеклася гарячим чаєм, але неприємне відчуття швидко посилювалося.
— Щось… горло дере, — прошепотіла вона й підвела очі на чоловіка.
Артем нахмурився:
— Ти нормально? Може, води?
Але вже за хвилину Даші стало важко дихати. Обличчя зблідло, по шкірі пішли червоні плями.
— Дашко! — скрикнув Артем, схопившись зі стільця.
Вона намагалася вдихнути, але повітря наче не проходило. Губи почали синіти.
— Господи, та що це з нею?! — закричала Ніна Вікторівна, схопившись за голову.
— Алергія… — прохрипіла Даша, перш ніж остаточно втратила можливість говорити.
Артем зрозумів миттєво. Він зірвався з місця, на руках виніс дружину в коридор і буквально бігом поніс до машини.
У голові гуло, серце билося так сильно, що, здавалося, вирветься з грудей. Він знав: у Даші з дитинства тяжка алергія на мед. Ще в інтернаті вона потрапляла до лікарні, тоді лікарі ледве відкачали її. Потім був ще один напад, уже коли вони зустрічалися з Артемом, щоправда не такий важкий, але Артем запам’ятав на все життя – навіть крапля меду може спричинити страшні наслідки, він матір свою попереджав.
З кожною секундою Даші ставало гірше: очі закочувалися, дихання збивалося. Він тримав її руку й повторював, наче заклинання:
— Терпи, рідна, зараз, зараз, ще трішечки…
Дощ хльостав по обличчю, але Артем навіть не помічав. У голові билася одна думка: швидше, тільки б встигнути.
До найближчої лікарні довелося їхати десять хвилин, але здавалося, що минула вічність. Даша хрипіла, хапала повітря ротом, її тіло трясло.
— Нічого, нічого, ми вже поряд, — заспокоював її Артем, хоча сам був близький до паніки.
Вбігши до лікарні з Дашею на руках, він із порога закричав:
— Лікаря! Терміново! Алергія!
Йому назустріч вибігли медсестра й лікар у білому халаті. Вони швидко поклали Дашу на каталку, Артема відтіснили вбік.
Артем чув тільки уривки фраз: «тиск падає», «кисень», «ставте крапельницю». Його серце готове було вискочити з грудей. Він метався по коридору, не знаходячи собі місця, і весь час ловив себе на тому, що руки зрадливо тремтять.
Раптом за спиною почув швидкі кроки — це Ніна Вікторівна прибігла, захекавшись.
— Артеме! Що з нею? — в очах матері був справжній страх.
— Мамо, — він обернувся до неї з обличчям, спотвореним болем, — ти ж знала! Знала, що в Даші алергія!
Вона замахала руками:
— Артемко, ну я ж… я не подумала! Зовсім з голови вилетіло! — зачастила вона. — Рецепт старий, ще бабусі моєї, я ж завжди туди мед додавала!
Син стиснув кулаки, але промовчав. У цей момент з реанімації вийшов лікар.
— Стан вкрай тяжкий, — сказав він суворо. — Але ми зробили все необхідне. Вашій дружині пощастило, що ви привезли її так швидко. Тепер тільки спостерігати й чекати стабілізації.
Артем кивнув, ледве стримуючи сльози.
Годинник у коридорі цокав голосно й гулко, мов удари молота. Час від часу повз проходили лікарі й медсестри, але для Артема світ звузився до одних лише дверей.
Ніна Вікторівна сиділа поруч, шепотіла молитви. Потім обережно сказала:
— Синочку… а може, як уже так вийшло, я з тобою з’їжджу на море, поки Даша в лікарні? Що ж путівкам-то дарма пропадати?
Артем обернувся до неї з таким поглядом, що в неї перехопило подих.
— Ти серйозно? — його голос був низький і хрипкий. — Даша там, між життям і смертю, а ти про море думаєш?!
Ніна Вікторівна опустила очі й більше не вимовила жодного слова.
Ніч була довгою. Артем так і не пішов з лікарні, він сидів на стільці, не відриваючи погляду від дверей. Коли, нарешті, дозволили зайти, він побачив Дашу під крапельницею, бліду, але живу.
— Рідна моя, — прошепотів він, узявши її за руку. — Ти мене чуєш?
Вона ледь помітно кивнула. Сльози полегшення самі покотилися по його щоках.
Поступово стан Даші поліпшувався. Набряк спав, дихання стало рівнішим. Артем увесь цей час був поруч: то приносив води, то поправляв подушку, то просто сидів, тримаючи її за руку.
Ніна Вікторівна теж приходила. Вона плакала, просила вибачення, клялася, що це була випадковість.
— Доню, пробач мені, старій, — говорила вона, втираючи сльози. — Зовсім з голови вилетіло, що тобі меду не можна. Ну що ж я за мати така, що не догледіла! Я винна, я знаю… але ж не зі зла, не зі зла! Повір, я б і ворогові не побажала такого…
Слова текли потоком, вона схлипувала, витирала очі хустинкою. Але між цими словами все ж прослизнуло інше:
— Шкода, що відпустка зірвалася… Дарма Артем відмовився поїхати зі мною.
Даша слухала мовчки, але всередині в неї все холонуло. Вона вже не могла вірити в те, що це була проста забудькуватість.
Коли сили почали повертатися, Даша вперше наважилася заговорити про це з Артемом:
— Знаєш, я вирішила, що більше до твоєї мами в гості не піду. І їсти її частування я теж більше не стану. Навіть якщо ти образишся за це.
Артем сів поруч, узяв її за руку.
— Звичайно. Я й сам більше не хочу, щоб ти туди ходила.
Вона кивнула, і на очах у неї блиснули сльози.
— Дякую, що ти поруч.
Артем стиснув її руку сильніше, наче клявся ніколи не відпускати.
Путівки вони здали. Про море мови більше не йшло. Усі дні Артем проводив біля дружини, забувши про роботу, про справи.
— Головне, щоб ти була жива і здорова, — сказав він Даші, — а відпустка… ми обов’язково поїдемо, як тільки ти одужаєш.
Ніна Вікторівна телефонувала, питала про здоров’я, приходила з фруктами та соками, але Даша більше не брала з її рук ані крихти.
Коли Дашу виписали з лікарні, Артем буквально носив її на руках: готував, прибирав, не дозволяв зайвий раз напружуватися.
Даша поступово приходила до тями: гуляла вечорами з Артемом, знову раділа дрібницям — запаху липи в парку, кумедному фільму, новій книжці. Про море Даша навіть не заїкалася, але ось одного вечора Артем підійшов до неї з телефоном у руках:
— Дивись, що я знайшов. Є гарні тури на серпень. Ми ще встигнемо.
— Ти серйозно? — вона округлила очі.
— Абсолютно. Я не хочу, щоб це літо залишилося в пам’яті тільки лікарнею й слізьми. Ми заслужили свою відпустку.
І ось вони вже йшли по гамірній набережній, тримаючи одне одного за руки. Теплий вітерець грайливо тріпав волосся, умиротворливий шум прибою глушив усі непотрібні думки, налаштовуючи на безтурботну легкість. Даша зняла босоніжки й пішла босоніж по гарячому піску.
— Ось воно, щастя! — промовила вона й розсміялася.
На морі вони провели тиждень. Купалися, загоряли, фотографувалися. Даша вперше за довгий час почувалася вільною й по-справжньому щасливою.
