Та “aварія” врятувала її життя. Хтось великий висмикнув мене з машини, і поставив на ноги

У кіно не все так, як у житті. Тому що того, що може статися в дійсності, буває, не вигадає навіть найдосвідченіший сценарист.

Тата не стало буквально за кілька місяців. Колись я думала, що горе – це сльози, усвідомлення втрати, тривожні думки про майбутнє. Нічого цього поки не було. Була тільки тяжка, всепоглинаюча біль від якої не було порятунку. Сама не знаю, як ми з мамою упоралися з усіма процедурами і паперами.

Напевно, просто хтось в мені знав, що мамі набагато гірше. І, крім моєї свідомості, допомагав знаходити потрібні слова і виконувати необхідні дії. Напевно, той же “хтось” здорово змінив моє уявлення про багато речей. Йому досить було тільки нагадати: “Папа це так любив ..” як мені починало здаватися, що я просто зобов’язана негайно вивчити, осягнути і теж полюбити те що раніше не цікавило. Інакше я ніколи б не наважилася сісти за кермо нашого автомобіля!

Боюся, що взагалі забула б про його існування назавжди, якби не мама. Якось, дочекавшись мене ввечері з роботи, вона тихо промовила: “Треба б провідати наш сімейний автомобіль. Крім тебе, доню, більше нікому …”. І швидко відвернулася, намагаючись приховати сльози.

Читайте також: Свого сина вони знайшли в купі сміття. Стрaшно й подумати що могло статись

Про те, що “є права” і “вмію їздити” не зовсім синоніми, я згадала, тільки підійшовши до гаражу. Крім курсів, покрутити баранку мені довелося всього пару раз в житті. Якимось дивом я примудрилася виїхати з ангара і навіть повернути на вузьку вуличку, коли я зрозуміла, що їду на першій передачі. Але переключитися я не встигла: машина в щось м’яко ткнулася і заглохла.

Я стояла, впершись носом в якийсь великий автомобіль, сріблястого, кольору  як у нашого “Опеля”. “Врізалась” – дійшло до мене через мить. Добре ж я подбала про все, що тато так любив Не в силах поворухнутися, я продовжувала сидіти, міцно тримаючись за кермо і дивлячись на світ незрячими очима.

У наступну мить мої водійські двері відчинилися, і хтось великий висмикнув мене з машини, як ріпку, і поставив на ноги. Кілька хвилин він мовчки мене розглядав, а я стояла по стійці “струнко”. Мені було так погано, що гірше ні при якому розкладі бути не могло.

-Жінка за кермом. Ім’я. прізвище? – уривчасто і сухо поцікавився гігант.

– Лена Паренкіна.

– Де живеш?

Я відповіла.

– Документи?

Я машинально пошарила з боків, намагаючись знайти сумочку. Амбал почекав хвилину заглянув в салон, і простягнув шукане мені. Уважно подивився права, паспорт, службове посвідчення. І так само холодно і ввічливо оголосив:

– Дівчинка, поїдемо до мами.

Мамо! Господи, що ж з нею буде, якщо вона дізнається про мій “подвиг”? Картонним голосом я прошелестіла:

– Благаю вас. Мамі не можна. Я всe зроблю, як треба, але їй не можна .Я віддам гроші. Я відпрацюю. Чесне слово!

– Так як тебе взагалі за кермо пустили?

Довелося пояснити, як і чому я опинилася за кермом.

– Телефони? – голос мужика був хльостким, як батіг. Я назвала йому все.

– Добре, відпрацювати, – сказав він сухо, і, безцеремонно відкривши мою машину, сів на водійське місце. – Гараж тільки свій покажи.

Я була так розчавлена ​​тим, що трапилося, що навіть не стала дивитися, що накоїла з машиною. Не дуже пам’ятаю, як приповзла додому. Роздяглася, вмилася і занурилася в сон.

Дзвінок телефону вихопив мене зі сну миттєво.

– Лена Паренкіна?

– Так.

– Чекаю біля під’їзду через півгодини. Будеш відпрацьовувати.

Серце гулко гупнуло, а в голові закрутилися не надто приємні думки. Втім. можливості дати задній хід у мене не було. Машинально прийняла душ. упакувалася в джинси і светр. написала мамі, що мене терміново викликають на роботу, і відправилася назустріч кошмару, створеного мною самою.

Кошмар з’явиться рівно в призначений час, на тій же машині, що і вчора. Уважно мене оглянув і скомандував: “Залазь”, – і, трохи покрутившись знайомими вулицями, виїхав на трасу, що веде за місто. Потім за вікнами замигтіли дерева, авто невблаганно згорнуло на ґрунтовку, і незабаром зупинилось.

– Виходь, – сказав він.

Я вийшла. Ми стояли на краю майданчика, найбільше він нагадував аматорський автодром, де мене вчили рушати, гальмувати і повертати в тому, далекому житті.

– Марш за кермо, – скомандував мій супутник.

– Навіщо? – не зрозуміла я.

– Відпрацьовувати будеш.

Нічого не розуміючи, але підкоряючись як маріонетка, я залізла на місце водія.

– Ближче. Вище. Дзеркала налаштувала, командував цей дивний тип, як інструктор в автошколі, примушуючи мене рухати автомобільне крісло і розбиратися з численними кнопочками і джойстиками, натиканими в машині.
– Зручно?

Як не дивно, мені дійсно було зручно.

– Добре, – і він, зачинивши двері, відійшов від машини.

– Перша передача – і рушила! – загримотіло в салоні. Я отетеріло озирнулася. Мужик стояв метрах в 20 від мене, тримаючи в руках щось, схоже на телефон.

– Газ, я сказав!

Я з переляку дала газу і включила передачу.

– Другу, і пішла навколо майданчика.

Нарешті до мене дійшло, що трубний глас доноситься з динаміка включеної рації.

– Стоп. Тепер включила реверс і пішла заднім ходом!

Незабаром я вже не думала ні про що, крім як про максимально чітко дотримуватися команд, хоча змокла, як солдат на зарядці. Не знаю, скільки часу тривало це шоу, але коли у мене стали безбожно нити плечі, руки, спина і поперек, мене вигнали з-за керма, і  відвезли додому. Єдине, що я ще почула в той день від свого неймовірного супутника, було: “До завтра”.

Назавтра повторилося те ж саме. А в понеділок він підняв мене о пів на сьому. І рівно за п’ять хвилин до початку робочого дня з незмінним “До завтра” висадив біля офісу.

Наші дивні зустрічі вранці тривали близько місяця. Я навіть звикла до щоденних ранніх підйомів і автомобільної гімнастики, яку мене чогось примушували виконувати.  Ще через якийсь час я так бадьоро носилася по автодрому, що господар срібною “Субару” (так, виявляється, називалася підбита мною машина), визнав за можливе особисто сісти в салон і почати ганяти мене по місту. Я намагалася, як могла, і в якийсь момент перебування за кермом не тільки перестало бути мені тягарем, але навіть почало доставляти деяке задоволення.

Я стояла у власному гаражі, кліпала очима і нічого не розуміла. “Опель” був цілий. На сіренькій машинці не було ніяких слідів авaрії, з якої почалося саме дивне з усіх моїх знайомств.

Справа в тому, що ім’я мого таємничого інструктора я не знала. Він не представився, а я спочатку страшенно його боялася, а потім якось незручно було запитати. Про події минулого місяця я продовжувала думати навіть уві сні. І чомусь була цим задоволена.

Ранок почався, як завжди. Дзвінок, збори, вихід.  Я хвилину повагалася, обійшла машину і відкрила його двері.

– Вибачте. Сьогодні у мене інші плани. Мені дуже потрібно з вами поговорити! Тільки, якщо це не секрет, скажіть, будь ласка, як вас звуть?

Не знаю, якої реакції я чекала від нього, але його відповідь застала мене зненацька. Він посміхнувся так, що на вулиці стало світліше, і промовив:

– Ну, нарешті-то ти ожила, зачарована дівчинка Оленка. Судячи з усього, з’їздила в гараж і зрозуміла, що ніякої шкоди жодній машині твій виїзді не завдав. Був страх, тільки страх, і нічого більше. Добре, що він пройшов! А оскільки тепер вас з автомобілем можна випускати в місто без побоювання, то і нав’язувати тобі свою компанію я не буду. А ось запропонувати – запропоную. Чи не відмовишся ти випити зі мною кави?

– Не відмовлюся! – запевнила я, з подивом відчуваючи, що щоках стало мокро. Вперше за довгий час я плакала, фізично відчуваючи, як з кожною сльозинкою тонше і прозоріше стають стіни, так довго що відокремлювали мене від життя. Я заплющила очі, щоб приборкати солоний потік, і відчула як могутня ручища незграбно гладить мене по голові.

– Не плач, Оленко! – пробасив мій знайомий. Кава, звичайно, страшний звір, але я не дам тебе йому образити.

А побачивши вдячну посмішку на моїй заплаканим фізіономії, додав:

– Мене звати Ігор.

Смepть близької людини – велике горе. Кажуть, час лікує, але іноді людина до кінця так і не може впоратися з  втратою. Навіть якщо поруч інша рідна людина, друзі і улюблена робота. Адже перше бажання у всіх-потішити, пошкодувати, допомогти. Від цього стає ще болючіше, рaна не загоюється, вона дає про себе знати в співчутливих поглядах оточуючих.

І тут головне, щоб знайшовся чоловік, здатний співчувати не пасивно, а дієво. Розвіяти і не розмовами, а якоюсь справою, заняттям. Біль не пройде відразу і назавжди, але він не закриє собою весь світ.

Джерело

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram