— Та ми ж просто хотіли дізнатися, звідки виростає веселка! Там, за тими пагорбами, точно мав бути її початок, прямо із землі!
іто тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року в селі Зелений Гай видалося надзвичайно спекотним. Дні тягнулися повільно, наче густий липовий мед, а дітлахи з вулиці Сонячної вже не знали, чим себе зайняти. Вони перепробували геть усе: будували курені у високій траві біля річки, змагалися, хто найдалі закине плаский камінчик по воді, і вигадували нескінченні історії про старий млин на околиці.
Шестирічна Злата була наймолодшою серед дев’яти друзів, але за завзяттям і вигадливістю нічим не поступалася старшим. Разом із нею у компанії були її брат Максим, сусідські близнюки Тарас і Артем, непосидюча Оленка, поважний Денис, який завжди носив у кишені заіржавілий компас, а також малі Мишко, Софійка й Юрко.
Того липневого дня пообіді над селом пронеслася коротка, але потужна злива. Вона прогнала задуху, вмила пильні листя яблунь і залишила по собі величезні дзеркальні калюжі на ґрунтовій дорозі. А коли останні краплі ще стукали по шиферних дахах, на небі, прямо над далеким сосновим лісом, спалахнула неймовірно яскрава семибарвна дуга.
— Ого, дивіться, яка велика! — вигукнув Тарас, вибігаючи на розпарену вулицю просто босоніж.
— Вона не просто велика, вона торкається землі прямо за пагорбом! — захоплено мовила Злата, прикриваючи очі долонею від яскравого сонця.
Дітлахи згрупувалися біля паркану. Денис витяг свій компас, покрутив його в руках і поважно мовив:
— Моя бабуся казала, що там, де веселка впирається в землю, лежить підземне джерело. А хто до нього доторкнеться, той знайде справжній скарб або здійснить будь-яке бажання.
— Справді?! — розплющила очі Софійка. — А ми можемо туди дійти?
— Та це ж зовсім поруч! — упевнено вигукнув Максим. — Бачите, он за тими вербами, за сталим ставом, буквально хвилин двадцять ходу!
— Якщо ми підемо зараз, то встигнемо до вечора повернутися й усім розказати! — вигукнула Злата. — Усі згодні?
Ідея виявилася настільки захопливою, що ніхто з дев’яти дітей навіть не замислився над тим, щоб попередити батьків. Вони були переконані, що барвиста дуга стоїть прямо за сусіднім полями, і повернення додому займе максимум годину.
Десятки кроків швидко перетворилися на кілометри. Сонячний день непомітно згасав, а дуга, яка здавалася такою близькою, із кожним пройденим пагорбом віддалялася все далі й далі за горизонт.
— Денисе, а твій компас точно правильно показує? — запитала стомлена Оленка, зупиняючись біля крайнього стовпа польової дороги. — Ми йдемо вже дуже довго. Сонце он уже за дерева сідає.
— Компас показує схід, — поважно відповів Денис, хоча сам уже з острахом поглядав на темні силуети дерев попереду. — Веселка була там. Просто гори й поля завжди здаються меншими, ніж є насправді.
Діти пройшли повз сусіднє село, перетнули широку балкою, перейшли через дерев’яний місток над невідомою річечкою й заглибилися в незнайомий лісовий масив. Взуття в багатьох промокло ще на початку шляху, хлібні скоринки, які вони взяли з собою в кишенях, давно закінчилися, а вечірня прохолода почала стискати обійми.
— Злато, я їсти хочу… — тихо мовила Софійка, шмигаючи носом.
— Нічого, скоро дійдемо, — підбадьорювала її Злата, хоча сама вже ледве переставляла ноги. — Дивіться, он за тими соснами світло!
Проте замість чарівного початку барвистої дуги перед ними відкрилося безкрає кукурудзяне поле, за яким простягався нескінченний степ. Веселка вже давно розчинилася у вечірньому небі, поступившись місцем першим вечірнім зорям.
— Вона зникла… — сумно мовив Юрко. — Ми йшли даремно.
— Ми пройшли дуже багато, — мовив Артем, озираючись навкруги. — А де наше село? У яку сторону вертатися?
Навколо панувала суцільна тиша, переривана лише сюрчанням цвіркунів та шумливим подихом вечірнього вітру. Вони зрозуміли, що заблукали серед чужих полів і лісосмуг, пройшовши загалом понад двадцять кілометрів від рідного дому.
Тим часом у Зеленому Гаю панував справжній гармидер. Коли сонце остаточно зайшло, а дев’ятеро дітей так і не повернулися до вечері, батьки почали стукати в усі двері. За годину про зникнення всієї дитячої компанії знало вже все село.
Сусіди збиралися біля сільради з ліхтарями, велосипедами та мопедами. Сформувалися кілька пошукових груп. Бабусі згадували всі можливі прикмети, а дідусі обстежували береги ставу та старий млин.
— Вони казали щось про веселку! — згадала мати Оленки. — Вони пообіді сиділи на паркані й дивилися в бік соснового лісу!
— Це ж треба було додуматися! — бідкався батько Злати й Максима, заводячи свого старенького мотоцикла. — Це ж вони пішли в бік сусіднього району!
А тим часом малі мандрівники, збившись до купи біля високого стогу сіна на краю поля, намагалися зігрітися. Вони сиділи в обіймах один одного, розповідали кумедні історії, аби не сумувати, і чекали на допомогу.
Близько другої години ночі вдалині з’явилися рухомі вогники ліхтарів і прозвучали гучні вигуки:
— Злато! Максиме! Денисе! Оленко!
— Ми тут! Ми біля сіна! — закричали діти з усіх сил.
За п’ять хвилин до стогу під’їхали кілька мотоциклів із причепами та сходилися десятки втомлених, але полегшено зітхнувших селян.
Та зустріч була емоційною й запам’яталася малечі на все життя. Нагадування про цю спонтанну мандрівку виявилося дуже відчутним.
— Ну що, знайшли свій скарб під веселкою? — суворо, але з полегшенням у голосі запитав батько, обгортаючи Злату своєю теплою курткою.
— Знайшли… — тихо відповіла Злата, притуляючись до батька. — Ми зрозуміли, що найкращий скарб — це коли тебе шукають і знаходять!
Той похід на двадцять три кілометри став головною легендою села Зелений Гай на багато років. А дев’ятеро друзів відтоді завжди радилися з дорослими, перш ніж вирушати у нові дивовижні мандрівки.
Минуло двадцять років. Село Зелений Гай змінилося, але старий край поля біля соснового лісу залишався таким же мальовничим. Щоліта, вже дорослими й зі своїми власними родинами, давні друзі намагалися збиратися разом на тому самому місці, де колись закінчилася їхня знаменита «експедиція за веселкою».
Того вечора біля вогнища сиділи доросла Злата, її брат Максим, Денис, який тепер працював інженером-картографом, та Оленка з близнюками. Поруч у траві бавилися їхні власні діти, розпитуючи про легендарний похід.
— Мамо, а ви правда пройшли понад двадцять кілометрів пішки за один день? — захоплено запитав восьмирічний син Злати, роздивляючись зоряне небо.
— Правда, синку, — посміхнулася Злата, підкладаючи сухі гілки до вогню. — Ми тоді були твердо переконані, що веселка стоїть одразу за сусіднім пагорбом. І що далі ми йшли, то більше вірили, що от-от торкнемося її руками.
— А дідусь дуже сварився, коли вас знайшов? — допитливо спитала мала донька Оленки.
— О, дідусь тоді зібрав усе село! — засміявся Максим. — Поки ми сиділи біля стогу сіна й ділили одну на всіх скоринку хліба, за нами їхали мотоцикли, трактори й десятки людей із ліхтарями. А зустріч із кропивою та акацією ми запам’ятали на все життя!
— Зате це навчило нас двох важливих речей, — додав Денис, повертаючи в руках сучасний смартфон із супутниковою навігацією. — По-перше, завжди перевіряти маршрут і попереджати близьких, куди ти йдеш. А по-друге — цінувати людей, які готові шукати тебе цілу ніч, незважаючи на втому й темряву.
Діти слухали історію з відкритими ротами, дивилися на вогонь і намагалися уявити той далекий дев’яносто дев’ятий рік, коли їхні батьки були такими ж маленькими й мрійливими непосидами.
— Знаєте що? — підхопилася з місця Злата. — Справжнього початку веселки ми тоді не знайшли, бо вона завжди переміщується разом із нами. Але сьогодні ми можемо показати вам дещо краще!
Вона витягла з туристичного рюкзака великий тригранний скляний призма-кристал і потужний ліхтарик. Коли промінь світла пройшов крізь скло, на стіні намета й на листі сусіднього куща спалахнула маленька, але дуже яскрава семибарвна дуга.
— Ого! Вона справжня! — заплескали в долоні діти.
— Справжня, — лагідно мовила Злата, обнімаючи сина. — Дива завжди поруч, якщо вміти їх бачити. І зовсім не обов’язково бігти за ними на край світу, бо найцінніший скарб — це наш дім, наша родина та наші вірні друзі.
Над Зеленим Гаєм панувала спокійна зоряна ніч. Вогнище тихо тріщало, віддаючи тепло, а дорослі й діти ще довго сиділи разом, співали пісень і ділилися теплотою, яка єднає серця крізь роки.
