— Ти добре все зважила, Іро? У вас же діти. Та ще й підлітки, — зітхнула мама.
— Мамо, у них цей «перехідний вік» майже завжди. То що, терпіти, поки не пороз’їжджаються по своїх сім’ях?
— І як ти їм поясниш?
— А вони й так усе знають. Зараз нічого не приховаєш — усе на виду. Якщо хочеш знати, саме від них я й дізналася. Інтернет, мамо! Їхній тато — такий щасливий зі своїм малюком, який, між іншим, з’явився на тому тижні. Для нас він нібито у відрядженні, а для них — ось він, тато-герой.
— Що? Прямо в інтернеті?
— Та, звісно, не він сам це виставив. Це його нова «дружина» все розписала.
— «Дружина»? Може, коханка?
— Та не знаю я. Мені то не цікаво. Пам’ятаю, він усіх жінок коханками називав, а ця якась особлива, що дитину йому на світ привела. Ніби своїх йому мало. І вона у нього не перша. Тож не відмовляй мене, мамо. Плакати я не збираюся.
— Ну, тоді звісно, доню. Я ж нічого не знала… А такий порядний здався…
— Отож, саме що здався.
— А ти йому вже сказала?
— Авжеж. І речі його збираємо. Як приїде — чемодан у руки й прощавай. З чим прийшов — з тим і піде.
— І правильно.
Телефонну розмову перервав дзвінок у двері.
— Це свекруха, — глянула у вічко Іра. — Зараз почнеться. Бувай, мамо, потім передзвоню.
— Добрий день, Маріє Романівно. Проходьте.
— Що це ти надумала? — з порога обурилася свекруха. — Розлучення! А ти Льоню хоч спитала? Він не хоче розлучатися.
— Ой, вибачте, Маріє Романівно, забула вас привітати. З онуком вас, з поповненням у сімействі!
— Чого ти уникаєш розмови?
— Та й ви мої вітання якось «повз вуха» пропустили.
— Ми зараз не про онука, а про розлучення. Не можна дітей без батька залишати, — наполягала жінка.
— Ніхто їх без батька не залишає. Він же батько моїх дітей. А тепер і не тільки моїх.
— От язиката ти, Іринко! Завжди така була.
— Ну, я язиката, а ваш син хто?
— Та що ти розумієш! Йому так зручно. Тут родина, ви, а там він у відрядженнях часто. Не в готелі ж йому постійно жити й не їсти абищо.
— Ага! Зручно! Тут він у квартирі дружини живе, а там у коханки. Ви самі чуєте, що кажете? Маячня якась! Тепер родина у нього там, а тут хай мама залишається. Ви речі сина заберете одразу?
— Подумай, Іро. Не можна отак зопалу. Він не хоче розлучення. А як же діти? Подумай про дітей.
— Ми з дітьми подумали. Вони все знають.
— Та як же можна таке обговорювати з дітьми?
— Це йому треба було думати раніше. А тепер пізно. У мене справи, а вам час.
Випровадивши свекруху, Іра повернулася до валізи. Разом із дітьми вони вирішили зібрати все, що належало батькові. Заодно й від усього зайвого позбавитися, що роками лежав на лоджії: старі вудки, які десять років пилом припадали; лижі, які він дуже «хотів», але так жодного разу й не вийшов на трасу; капелюх із величезними полями; старий радіоприймач, який привіз від матері; дві пари чобіт; величезні відра; рюкзак; санки з його дитинства, які свекруха «для онуків» віддала. Усе це роками лежало вантажем. «Викидати не можна — знадобиться», — казав завжди Льоня. Не можна, так не можна. Забере з собою, — подумала Ірина.
Діти повернулися зі школи. Добре, що у неї ще тиждень відпустки, встигне й речі зібрати, і на розлучення подати.
— Мамо, а давай на лоджії ремонт зробимо. Я в інтернеті бачив, — сказав п’ятнадцятирічний Кирило.
— От завтра від речей позбудемося, і зробимо. Батько ж завтра приїжджає, — відповіла Іра, а потім додала: — і відразу їде.
— А можна я сам? Ти б знала, як гарно буде!
— Подумaю.
У дітей свої турботи. Звісно, сумно, що батьки розлучаються, але що поробиш? А може, й не так сумно. Якщо подумати, то батько ними особливо й не займався, просто був десь поруч. А діти не маленькі, п’ятнадцять і тринадцять років, усе бачать й розуміють.
Увечері повернувся Леонід.
— А чого ти рано? У тебе ж відрядження до завтра.
— Нам треба поговорити. Без дітей.
— Ну поговоримо. Тільки це нічого не змінить.
— Ти вже все знаєш. Так вийшло. Пробач.
— Так, знаю. Дякувати інтернету. Всі знають. Взагалі інтернет — чудова штука.
— А ти навіть не переймаєшся? Сварку не хочеш влаштувати? — здивувався чоловік.
— А що мені сваритися? Усе скінчено. А ти думав, я плакати буду?
— Ні, почекай. Ну зрозумій мене! Мені як бути? — не вгамовувався Леонід.
— Нічого не чекати. Речі зібрані. Валіза у передпокої, решту зараз винесемо. Як бути, то вже твоє питання. А що буде далі, можу навіть передбачити. Хочеш послухати? — жінка ледь усміхнулася.
— Що? — здивувався чоловік.
— Прогноз на найближче майбутнє. Слухай уважно. Ти зараз із речами їдеш до мами або до своєї коханки. Я подаю на розлучення. Ти платиш аліменти. Усі щасливі. Особливо твоя коханка.
— Почекай, не можна так одразу. Які аліменти? — не зрозумів чоловік.
— На двох дітей. Кирило і Юля. Забув, що у тебе їх двоє?
— Але ж у мене маленька дитина. Йому багато треба. От коли підросте, тоді й платитиму. У тебе ж хороша зарплата. Справишся.
— Три, п’ять, скільки років чекати, поки твоїй дитині там стане легше? Ай, молодець! Як зручно придумав. І мати твоя каже, що тобі зручно. Тут сім’я, там «відрядження». Добре влаштувався. Тепер там сім’я, а тут аліменти. Ключі на стіл, речі забирай, і до мами. А я впораюся. Можеш не перейматися, — випалила дружина.
— А куди я з лижами влітку? — намагався заперечити Леонід.
— Ну, це вже твої проблеми. Готуй сани влітку, а воза — взимку. На лижах та ще й у цьому капелюсі, взагалі красень будеш, — сказала Іра, подаючи капелюх із величезними полями.
Від уявних картинок їй стало навіть весело.
— От скрізь знайдеш, що сказати. І ще смієшся. А приймач мені навіщо? І відра, і плащ-палатка… Це ж мотлох! — визнав чоловік після стількох років збереження “цінних” речей.
— Це все твоє. Нам чужого не треба. А якщо й тобі не треба, смітник знаєш де. А, ще! Твоя колекція банок з під напоїв. Вибач, якщо якась зім’ялася – але ледве в мішок утрамбували.
— Ну ти і… — намагався щось сказати чоловік, але жінка його перебила.
— Все. Тобі час.
— А вечеря? Я ж із відрядження повернувся.
— Усе в мами. І вечеря, і ночівля. Прощавай. Мамі привіт і мої вітання. Ключі! — Іра простягла руку.
Леонід повільно дістав ключі й поклав на тумбу. Так само повільно почав виставляти речі на сходовий майданчик.
— Прощавай, зручне життя. Привіт, аліменти, — у слід сказала йому Ірина.
За годину зателефонувала свекруха. Отже, доїхав.
— Іра, ти що робиш?
— А що таке?
— Навіщо мені цей мотлох?
— Це ви про сина?
— От вже ж… Про все, що він привіз. Навіщо мені всі ці речі?
— Ну, це він сам вирішив, або на смітник, або до вас. Користуйтеся.
Іра натиснула «відбій» і заблокувала номер свекрухи. Вона й не очікувала, що розлучення може бути таким веселим. І навіть не думала, що здатна жартувати так легко. Ну не плакати ж. У неї діти.
