Богдан стояв на балконі старої трикімнатної квартири. За вікном вечір січня був мокрим і холодним: сніг з дощем, ліхтарі розмазані в калюжах, трамваї дзеленчали десь унизу. Йому було тридцять два, і вперше за довгий час він відчував себе вдома.
Квартира дісталася йому несподівано. Бабусі Олени не стало восени, тихо, уві сні, у вісімдесят дев’ять. Заповіт був простий і чіткий: усе майно — онуку Богданові.
Не мамі, не татові, не Златі — саме йому. Бабуся завжди казала: «Ти, Богдане, спокійний, як я. Ти не розтратиш». Вона любила повторювати це, коли вони вдвох пили чай на цій самій кухні, а Злата в своїй кімнаті гримала музикою й кричала в телефон подругам.
Богдан не сперечався. Він просто прийняв ключі від нотаріуса, перевіз свої небагаті речі з орендованої однокімнатки на Городоцькій і почав повільно облаштовуватися.
Полагодив дверцята шафи, які скрипіли ще з тих часів, повісив нові штори, купив нормальний диван замість бабусиного, що провалювався до підлоги.
Він не поспішав. Працював фрілансером — верстав сайти, робив логотипи, іноді брав проєкти на іноземних біржах. Грошей вистачало на життя, але не на розкіш. І найголовніше — він був сам.
Жодної дівчини вже два роки. Останні стосунки закінчилися тихо й без скандалів: вона поїхала до Канади за кращим життям, а він залишився.
Злата була іншою. Молодшою на шість років, яскравою, гучною, завжди в центрі уваги. У школі — королева класу, в університеті — душа компанії. Закінчила маркетинг, працювала в агенції, але стабільності не любила.
Жила з батьками в їхній двокімнатці, але мріяла про «своє». І ось, коли їй виповнилось двадцять шість, з’явився Влад.
Влад був високий, з татуюваннями на руках, їздив на старому BMW і працював діджеєм в клубах. Злата познайомилася з ним на афтепаті після якогось фестивалю і через місяць вже розповідала всім, що це — серйозно. Вони хотіли жити разом, але орендувати квартиру в центрі на їхні зарплати було дорого. А тут — ідеальний варіант.
Злата приїхала до Богдана одного недільного вечора. Принесла пляшку і коробку тірамісу».
— Богданчику, — почала вона солодко, обіймаючи його біля дверей, — ти ж у мене найкращий брат на світі, правда?
Він усміхнувся. Злата завжди вміла просити так, що відмовити було важко.
— Що треба на цей раз?
— Та нічого страшного! Просто… ми з Владом хочемо пожити окремо. А в тебе тут три кімнати, ти ж один. Пусти нас на півроку, га? Поки не знайдемо щось своє. Ми будемо тихенько, платитимемо комуналку, прибирати будемо…
Богдан подивився на неї. Злата стояла в його светрі (який, до речі, взяла без запитання ще в підлітковому віці й досі не повернула), з великими очима й усмішкою, від якої в дитинстві завжди розтавали батьки.
— Злато, це моя квартира. Я щойно сюди в’їхав.
— Ну й що? Ти ж добрий! І ти ж все одно планував на заробітки їхати, я чула від мами. До Польщі чи куди там. То ми тут поживемо, а ти спокійно заробиш грошей. Півроку — й усе. Обіцяю.
Богдан зітхнув. Він справді думав поїхати. Був проєкт у Варшаві — велика агенція шукала дизайнера на півроку з можливістю продовження. Гроші хороші, досвід теж. А тут — сестра просить. Відмовити — значить посваритися з усією родиною.
Мама відразу почне: «Ти що, рідну сестру на вулицю виганяєш?»
— Добре, — сказав він нарешті. — Але тільки півроку. І ви платите комуналку, і порядок тримаєте. І коли я повернуся — ви їдете. Домовились?
Злата запищала від радості, обійняла його так сильно, що він ледь не впав, і поцілувала в щоку.
— Ти найкращий! Я тебе люблю! Ми з Владом будемо як мишки — ти нас і не почуєш!
Вони в’їхали через тиждень. Богдан допоміг перевезти речі — кілька валіз одягу Злати, апаратуру Влада, величезний телевізор, який той купив у кредит.
Попрощався, замкнув свою кімнату на ключ (там залишився комп’ютер і деякі особисті речі), залишив Златі запасний комплект ключів і поїхав.
У Варшаві час летів швидко. Робота, нові люди, польська зима. Він знімав маленьку квартиру на Празі-Пулноц, щовихідних гуляв Старим Містом, навіть сходив на кілька побачень. Але думав про дім. Дзвонив Златі раз на місяць — питав, як справи.
— Все супер! — відповідала вона завжди веселим голосом. — Ми тут порядок тримаємо, не переживай. Комуналку сплатили. Ти коли назад?
— У січні, як і планували.
— Ой, класно! Чекаємо!
Півроку минуло. Богдан купив квиток на потяг Варшава–Львів на 30 грудня. Хотів зустріти Новий рік вдома, у своїй квартирі. Написав Златі: «Приїжджаю 30-го ввечері. Готуйтеся звільняти місце :)»
Відповідь прийшла через годину: «Окей, поговоримо, як приїдеш».
Щось у цьому «поговоримо» йому не сподобалось, але він вирішив не накручувати себе.
30 грудня він вийшов з потяга на Головному вокзалі о дев’ятій вечора. Мороз, сніг, ялинки скрізь. Взяв таксі й поїхав додому.
Серце стукало — нарешті своя квартира, спокій, тиша.
Піднявся на третій поверх. Подзвонив у двері.
Відчинила Злата. У домашньому костюмі, з розпатланим волоссям, ніби щойно прокинулася.
— О, привіт, — сказала вона байдуже. — Заходь.
У квартирі пахло їжею й напоями. На вішалці — чужі куртки, на підлозі — взуття, якого він не знав. З кухні вийшов Влад у спортивних штанях, з тарілкою в руках.
— Здорова, — кивнув він Богданові, ніби той був випадковим гостем.
Богдан поставив валізу в коридорі.
— Ну що, як справи? — запитав він, намагаючись бути привітним. — Я приїхав, як і домовлялися. Ви вже щось знайшли?
Злата пішла на кухню, налила собі кави.
— Та ні, поки що ні. Сідай, може, чаю хочеш?
— Злато, ми ж домовлялися. Півроку — і ви їдете. Термін вийшов.
Вона повернулася, сперлася об дверний косяк і подивилася на нього з якоюсь новою, незнайомою інтонацією.
— Слухай, Богдане… А куди нам їхати? Ми ж нічого не знайшли. Оренда зараз космос. А тут — центр, усе поруч. І взагалі…
Влад сів на диван, увімкнув телевізор.
— Та не парся, чувак. Поживеш якось з нами. Місця вистачить.
Богдан відчув, як у грудях щось стиснулося.
— Вибачте, але ні. Це моя квартира. Я вам дозволив пожити тимчасово, поки мене не було. Тепер я повернувся. Я хочу жити сам.
Злата закотила очі.
— Ой, Богдане, ну ти серйозно? Ти хто взагалі такий, уявив тут із себе? Квартира тобі халявно дісталася — бабусі не стало, тобі заповіла, і все, король? А ми з Владом працюємо, платимо тут усе, прибираємо, а ти півроку десь гуляв і тепер прийшов виселяти?
Богдан завмер. Він не очікував такого тону. Злата завжди була егоїсткою, але щоб отак — прямо в обличчя?
— Злато, ти що несеш? Це моя квартира за законом. Я власник. Я тобі допоміг, бо ти сестра. Але це не означає, що ви тут назавжди.
Вона поставила чашку так сильно, що кава хлюпнула на стіл.
— Ага, власник. Велика справа. Бабуся тобі заповіла, бо ти завжди був її улюбленцем — тихий, слухняний, «спокійний, як я». А я що, гірша? Я її теж любила! І взагалі, це сімейна квартира. Мама каже, що це несправедливо, що все тобі.
— Мама так каже? — Богдан відчув, сильне обурення.
— Так, каже! І тато теж. Вони вважають, що ти мав би поділитися. Хоч би одну кімнату мені віддати. А ти — “жмот”.
Влад зареготав з дивана.
— Та добре, Злата, не гарячкуй. Хай брат поживе в своїй кімнаті, а ми в двох інших. Усе нормально.
Богдан подивився на нього.
— Вибач, Владе, але ти тут взагалі ні при чому. Це сімейна справа.
Влад підняв брови.
— Ого, сімейна? А я що, не сім’я? Ми зі Златою вже рік разом. Скоро, може, й одружимося.
Злата усміхнулася йому й сіла поруч, поклавши голову на плече.
— От бачиш, Богдане. Ми серйозно. А ти один, як палець. Тобі три кімнати нащо? Щоб пил збирати?
Богдан мовчав. Він відчував, як усе всередині кипить. Він пригадував, як у дитинстві завжди поступався Златі — іграшками, місцем біля телевізора, увагою батьків. Як позичав їй гроші, коли вона «забула» гаманець. Як допомагав з переїздами, з ремонтом телефону, з усім. І ось тепер — це.
— Я хочу, щоб ви з’їхали. До кінця січня. Це останнє, що я прошу по-хорошому.
Злата встала різко.
— А якщо ми не з’їдемо? Що ти зробиш? Поліцію викличеш на рідну сестру? Міліцію? Ха! Усі дізнаються, який ти.
— Я власник. Я маю право.
— Ну то йди в суд! — крикнула вона. — Побачимо, хто кого виселить. А поки що — живи, як хочеш. Ми нікуди не поїдемо.
Влад увімкнув музику — баси загриміли так, що стіни задрижали.
Богдан стояв посеред коридору з валізою в руках і розумів: війна тільки починається.
Наступні дні були пеклом. Злата з Владом поводилися так, ніби його не існує. Гримали музикою до ночі, запрошували друзів, курили на балконі й кидали недопалки в бабусині горщики з квітами.
Богдан зачинявся в своїй кімнаті — тій, що замкнув перед від’їздом. Там стояв його комп’ютер, його речі, його спокій. Але навіть через стіну чув їхні розмови.
— …та він думає, що може нами керувати. Прийшов і все.
— Не переживай. Хай спробує нас вигнати. Ми тут уже прижилися.
Богдан дзвонив мамі.
— Мамо, що це таке? Злата каже, що ви вважаєте заповіт несправедливим.
Мама зітхнула в трубку.
— Богданчику, ну ти ж розумний хлопець. Злата з Владом хочуть сім’ю, а ти сам. Може, віддаси їй квартиру, а собі щось менще купиш? Ти ж заробляєш.
— Мамо, це бабуся мені заповіла. Її воля.
— Та бабуся вже не скаже нічого. А Злата — жива. І плаче мені щовечора.
Богдан поклав трубку. Він відчував себе зрадженим усіма.
Він пішов до нотаріуса. Той розвів руками:
— Заповіт чіткий. Ви — єдиний спадкоємець. Вони не мають жодних прав.
— А як їх виселити?
— Пишіть заяву в поліцію про незаконне проживання. Або в суд про виселення. Але це довго.
Богдан повернувся додому. Злата зустріла його в коридорі.
— Ну що, королю, походив по інстанціях? Дізнався, що ми тут назавжди?
— Злато, чому ти така? Ми ж родина.
Вона подивилася на нього холодно.
— Родина? Ти завжди був сам по собі. Тихий, правильний. А я боролася за все. І тепер, коли в мене нарешті щось є — ти хочеш відібрати.
— Я нічого не відбираю. Я просто хочу свого.
— Свого, — передражнила вона. — Іди купи собі своє. А це — наше з Владом.
Тієї ночі Богдан не спав. Він лежав і дивився в стелю, де ще залишилися старі тріщини, які бабуся заклеювала газетами. Він згадував, як вона сиділа в цьому ліжку й розповідала йому казки.
Як казала: «Ти, Богдане, сильний. Не дозволяй себе ображати».
На ранок він зібрався й пішов до дільничного.
Дільничний прийшов через два дні. Постукав, показав посвідчення. Злата відкрила з усмішкою.
— О, добрий день. Чай будемо?
Дільничний був суворий.
Отримано заяву від власника квартири про незаконне проживання.
Влад вийшов з кімнати.
— Та ви що, серйозно? Це ж сестра його!
— Заповіт перевірили. Власник — Громадянин Богдан Миколайович. Ви маєте звільнити помешкання добровільно.
Злата почала плакати.
— Та він нас на вулицю викидає! У нас нікуди їхати!
Дільничний зітхнув.
— У вас є батьки. Є друзі. Є оренда. Але тут ви перебуваєте незаконно.
Вони не поїхали. Почали тягнути час. Злата дзвонила мамі, мама — Богданові, тато теж телефонував і кричав.
Богдан подав до суду.
Суд тривав три місяці. Злата з Владом найняли адвоката — дешевого, але гучного. Адвокат кричав про «моральний аспект», про те, що «сімейні зв’язки важливіші за папірець». Богдан сидів мовчки й показував документи.
Суддя винесла рішення: виселити протягом 14 днів.
Злата кричала в коридорі суду:
— Ти виграв, задоволений? Ти мене ненавидиш, правда?
Богдан подивився на неї.
— Я тебе любив. Завжди. Але ти перейшла межу.
Вони виїхали в травні. Забрали свої речі, залишили бруд, поламані меблі й купу сміття. Злата перед від’їздом сказала:
— Я тобі цього не пробачу. Ніколи.
Богдан залишився сам у порожній квартирі. Він довго прибирав, викидав їхні речі, мив підлогу, лагодив те, що зламали. Потім сів на балконі з чаєм і подивився на місто, що розквітало бузком.
Він не відчував радості перемоги. Тільки порожнечу й смуток.
Через місяць Злата написала: «Мамі погано. Вона каже, що через тебе».
Богдан не відповів.
Він просто жив далі. Сам. У своїй квартирі. Яка дісталася йому, а тому, що бабуся вірила: він не розтратить.
Галина Червона
