Марія Іванівна поправила свою незмінну хустку і, спершись на тин, голосно, щоб чули не лише сусіди, а й горобці на стрісі, випалила:
— Та куди вона летить? У місто вона зібралася! Побачите, через тиждень назад приповзе, у корівник піде працювати, хвости крутити. У місті і без неї таких «красавиць» вистачає. Там мізки треба мати, а не тільки губи малювати!
Її невістка, Олена, саме закидала останню валізу в багажник таксі. Вона чула кожне слово, але лише міцніше стиснула кермо.
— Мамо, я ж не на край світу їду, а вчитися і працювати, — спокійно відповіла дівчина, хоча всередині все клекотіло. — Ігор підтримав моє рішення.
— Ігор підтримав, бо він дурний від кохання! — верескнула свекруха. — Ось побачиш, обдеруть тебе там як липку, і повернешся до розбитого корита. Місто таких, як ти, на сніданок їсть!
Рік по тому: Місто vs Село
Минув рік. Олена не повернулася. Більше того, вона заснувала невелику кондитерську студію, яка за шість місяців стала найпопулярнішим місцем у районі. А в селі тим часом «прийшла біда».
У Марії Іванівни спочатку «полетів» старий котел, потім сусідський собака розірвав її улюблених курей, а наостанок — прикра травма ноги, через яку вона не могла навіть до хвіртки дійти.
— Ой, лишенько, — стогнала Марія Іванівна в слухавку синові. — Нога синя, як баклажан! Хата холодна! Хто ж мені склянку води подасть? Ти на роботі цілими днями, а я тут сама буду?
— Мамо, — зітхнув Ігор, — я не можу кинути об’єкт. Але Олена сказала…
— Що вона сказала? Сміється небось? Каже, що так мені й треба?
— Ні, мамо. Вона сказала, щоб ви збирали речі. Вона найняла машину, вас привезуть до нас у місто. Поки підлікуєтесь, поживете в нас.
Свекруха замовкла на хвилину. Гордість боролася з холодом у хаті. Холод переміг.
— Ну, добре… Тільки хай знає, я перевірятиму, як вона там господарює! — буркнула вона сусідам, сідаючи в машину. — Їду до «любої невісточки», рятувати їх треба, бо пропадуть без мого нагляду!
Велика битва на кухні
Коли Марія Іванівна переступила поріг просторої міської квартири, вона одразу почала «інспекцію».
— Це що за запах? Хімією якоюсь пахне! — зморщила вона носа.
— Це лаванда і ваніль, мамо, — посміхнулася Олена, допомагаючи їй зняти пальто. — Я щойно пекла макаруни на замовлення.
— Макарони? Хто ж їх пече? Їх варять! — вигукнула свекруха. — І взагалі, чому в тебе пил на телевізорі? Ти що, тільки по виставках ходиш, а в хаті ладу немає?
Вечеря перетворилася на справжнє поле бою.
— Олено, це що, салат? Де м’ясо? Чоловік має їсти м’ясо, а не цей силос! Ти його голодом мориш! — Марія Іванівна відсунула тарілку з вишуканим нісуазом.
— Мамо, Ігор сам попросив щось легке. У нього був важкий день, — терпляче відповіла Олена.
— Важкий день? Та він блідий як стіна! Це все твоє місто. І ця твоя «робота»… Печиво малювати — це не робота. Це забавки! Ось у корівнику — там робота, там користь! А тут що? Тьху!
Олена відклала виделку. Її терпіння, яке вона плекала місяцями, нарешті дало тріщину.
— Знаєте що, Маріє Іванівно? — голос дівчини став крижаним. — Ви цілий рік розповідали всьому селу, що я нікчемна. Ви чекали, що я приповзу назад. Але подивіться навколо: цей стіл, цей дах над вашою головою і навіть те лікування, яке я вам оплатила в приватній клініці завтра — це все результат моїх «забавок».
— Ой, подивіться на неї! — сплеснула руками свекруха. — Розмовляти навчилася! Гонор свій показуєш? Та ти без мого сина…
— Без вашого сина я була б такою ж, бо я маю професію. А от ви зараз тут, бо ваша «справжня робота» в селі не допомогла вам, коли котел зламався. Може, досить насмішок?
Фінал з присмаком карамелі
Марія Іванівна прожила в місті місяць. За цей час вона встигла посваритися з усіма сусідами в під’їзді, навчити консьєржа «правильно» мити підлогу і… потайки з’їсти цілу коробку Олениних тістечок.
Одного вечора вона зайшла на кухню, де Олена допізна пакувала замовлення. Свекруха довго мовчала, а потім невміло підійшла і взяла стрічку.
— Давай, поможу, чи що… А то нав’язала тут вузлів, як курям на сміх.
— Дякую, мамо, — ледь чутно відповіла Олена.
Перед від’їздом назад у село, Марія Іванівна, стоячи на зупинці з величезним пакунком солодощів «від невістки», знову говорила з сусідкою по телефону:
— Та що ти кажеш, Ганно! Моя Оленка — золоті руки! У неї там черги стоять, як за ковбасою в дев’яностих! Я ж завжди казала — вона в мене цілеспрямована. Місто її любить, бо вона в мене… найкраща!
Олена, яка стояла поруч, лише хитро примружилася. Вона знала: характер свекрухи не змінити, але повагу можна вибороти.
Навіть якщо для цього треба пережити сотню скандалів і тисячу макарунів.
Повернувшись у село, Марія Іванівна не просто привезла із собою три валізи міських подарунків, а справжню «революційну ідею». Тепер на лавці під хатою вона не лузала насіння, а поважно розглядала фотографії в телефоні.
— Дивись, Степанівно, — тицяла вона екраном у ніс сусідці. — Це моя Оленка зробила. «Десерт Павлова» називається. Повітряне, як хмара, і солодке, як перше кохання. Це тобі не твої дубові пряники!
— Та бачу, бачу, — буркнула Ганна Степанівна. — Тільки в нас у селі таке ніхто не купуватиме. Нам аби поситніше.
Марію Іванівну ці слова зачепили за живе.
— Не купуватимуть? Та ви просто смаку справжнього не знаєте! Я ось відкрию тут «філію», побачите тоді!
Стартап по-сільському
Наступного ранку Олена здригнулася від дзвінка.
— Альо, Оленко! Ти там не зайнята? Слухай сюди: я тут вирішила бізнес розширювати. Висилатимеш мені автобусом ці свої кольорові сухарики, як їх там… макарони? А я буду тут реалізовувати.
— Мамо, вони називаються «макаруни», і вони дуже крихкі. Вони не доїдуть у нашому ПАЗику! — намагалася стримати сміх Олена.
— Доїдуть! Я з водієм, Петром, домовилася — він їх на переднє сидіння поставить, як ікону. Давай, не сперечайся зі свекрухою, я вже й рекламу зробила!
Через три дні до центру села підкотив автобус. Марія Іванівна чекала його в парадному костюмі та з новим манікюром. Вона вихопила коробки і попрямувала до місцевого магазину, де збиралися всі «вершки суспільства».
— Так, розійдіться! — командувала вона, виставляючи на прилавок яскраві тістечка. — Це ексклюзив від моєї невістки. Хто хоче відчути себе в Парижі, підходь по одному!
Велика сварка за рецепт
Проте бізнес пішов не за планом. Голова сільради, скуштувавши десерт, заявив, що «занадто мало тіста за такі гроші», а баба Палажка поскаржилася, що «крем занадто ніжний, зуби не відчувають опору».
Марія Іванівна розлютилася. Вона знову набрала Олену.
— Олено! Це неподобство! Люди кажуть, що твої макаруни — то для дюймовочок. Треба рецепт міняти!
— Як міняти, мамо? Це класична французька рецептура!
— Слухай, що мати каже! Замість цього твого мигдалевого борошна насип звичайного, пшеничного. І всередину не крем цей твій «ганж» чи як його, а поклади шматочок домашнього сала. Або хоча б густого повидла, щоб трималося купи!
— Сало в макаруни?! Мамо, це ж десерт! Ви розумієте, що ви кажете? Це як у борщ додати згущене молоко!
— Ти мені не переч! — кричала в слухавку Марія Іванівна. — Я краще знаю свого споживача! Ти там у місті відірвалася від землі, а я тут на передовій! Або робимо по-моєму, або я сама почну пекти!
Кулінарна катастрофа
Наступного тижня Марія Іванівна вирішила взяти справу у свої руки. Вона замісила тісто «на око», додала туди рожевого харчового барвника (який виявився пасхальною фарбою для яєць) і напхала всередину домашнього сиру з часником — «аби ситніше було».
Коли «шедеври» вийняли з печі, вони нагадували не французькі десерти, а маленькі рожеві цеглини.
— От! — гордо вигукнула вона, виставляючи їх перед сусідами. — Це наш, національний продукт! «Макарун по-селянськи»!
Але після першого ж дегустаційного заходу до хати Марії Іванівни прийшов дільничний.
— Іванівно, на вас скарга. Кажуть, ви людей фарбованим бетоном пригощаєте. У кума зуби тріснули!
Примирення
Олена приїхала на вихідні без попередження. Побачивши на кухні в свекрухи гори зіпсованих продуктів і сумну Марію Іванівну, вона не стала сміятися.
— Мамо, ну навіщо ви так? — Олена тихо сіла поруч. — Кожен має займатися своїм. Ви ж найкраще в районі робите вареники з вишнею. Чому б нам не продавати їх? Я в місті організую доставку «від бабусі», у крафтових коробках. Це зараз справжній тренд — еко-продукти.
Свекруха підняла очі, в яких блиснула сльоза.
— Правда? Твої міські будуть їсти мої вареники?
— Вони за ними битися будуть! Тільки ніякої фарби і ніяких експериментів з «цеглинами».
Марія Іванівна витерла руки об фартух і вперше за довгий час щиро посміхнулася:
— Ну, добре… Тільки дивись мені, Оленко, щоб коробки були найкрасивіші! Бо я не дозволю своїм вареникам у чому попало їздити. Вони в мене — королівські!
Тетяна Макаренко
