Ольга стояла на кухні маленької двокімнатної квартири в Харкові, розмішуючи борщ у старій каструлі. За вікном сіяв холодний осінній дощ, а в кімнаті панувала напруга.
Її двоє дітей – десятирічний Максим і восьмирічна Аня – сиділи за столом, малюючи щось у зошитах. Чоловік, Сергій, давно пішов, залишивши її саму з дітьми після скандалу про гроші.
Життя було важким: робота прибиральницею в супермаркеті ледь покривала рахунки, а діти росли, потребуючи все більше.
– Мамо, а коли ми поїдемо в парк? – запитала Аня, піднімаючи голову від малюнка. Її очі блищали надією.
Ольга зітхнула, повернувшись до доньки.
– Скоро, сонечко. Тільки тато… Ні, я сама зароблю гроші. Ми поїдемо не тільки в парк, а й на море!
Максим, старший і більш скептичний, фиркнув.
– Мамо, ти завжди так кажеш. А грошей все немає. Тато пішов, і тепер ми їмо тільки кашу.
Сергій пішов до іншої жінки, залишивши їх напризволяще. Вона мусила щось робити.
– Діти, послухайте мене, – сказала вона, сідаючи за стіл. – Я знайшла спосіб. Подруга порадила поїхати на заробітки до Італії. Там платять добре – за місяць можна заробити стільки, скільки тут за рік. Я поїду, попрацюю рік-два, зароблю на квартиру, на вашу освіту, і повернуся. Обіцяю!
Аня широко розплющила очі.
– До Італії? Там піца і Колізей? А ти нам привезеш подарунки?
– Звичайно, доню! Шоколад, іграшки, все, що захочете. А ти, Максиме, отримаєш новий велосипед, про який мріяв, – усміхнулася Ольга, намагаючись звучати впевнено.
Максим похитав головою.
– А хто з нами буде? Бабуся?
– Так, бабуся Наталя приїде з села. Вона вас догляне. Я дзвонитиму щодня, надсилатиму гроші. Це ненадовго, діти. Для нашого майбутнього.
Аня обійняла маму.
– Добре, мамо. Тільки повертайся швидко!
Ольга поцілувала їх у маківки, ховаючи сльози. Вона знала, що це ризиковано, але вибору не було.
Через тиждень вона вже сиділа в автобусі до Києва, а звідти – літаком до Риму. Подруга влаштувала її на роботу доглядальницею за старою пані в маленькому містечку неподалік Неаполя.
Перші місяці були важкими. Ольга жила в маленькій кімнатці, працювала по 12 годин на день, мила, готувала, доглядала за бабусею. Але гроші надходили – вона надсилала по 500 євро щомісяця додому.
– Діти, як ви? – запитувала вона по відеодзвінку ввечері.
– Мамо, бабуся варить смачний суп, але ми сумуємо за тобою! – відповідала Аня, показуючи малюнок.
Максим додавав:
– Я добре вчуся, мамо. А ти коли повернешся?
– Скоро, синку. Ще трохи, і я куплю нам будинок. Люблю вас!
Але життя в Італії змінювало Ольгу. Вона почала вивчати мову, ходити на курси, знайомитися з людьми. Одного дня в кафе, куди вона зайшла після роботи, вона зустріла Антоніо – високого, усміхненого італійця, власника маленької пекарні.
Привітався він, подаючи їй каву. – Ви нова в місті?
Ольга посміхнулася, червоніючи.
– Так, з України. Працюю тут.
– Україна? Красива країна! Я Антоніо. А ви – Ольга? – запитав він, почувши її ім’я від бармена.
Вони розговорилися. Антоніо був вдівцем, мав дорослого сина, любив готувати і розповідати історії про Італію. Він запросив її на вечерю.
– Ольга, ви така гарна. Чому ви одна? – запитав він за столом у ресторані.
– У мене діти в Україні. Чоловік пішов. Я тут на заробітках, – зізналася вона.
– Діти – це щастя. Але ви заслуговуєте на краще життя. Залишайтеся тут, зі мною, – запропонував Антоніо, тримаючи її руку.
Ольга засміялася.
– Ні, я обіцяла повернутися. Вони чекають.
Але зустрічі повторювалися. Антоніо водив її на прогулянки Неаполем, показував Везувій, годував пастою та морепролуктами.
Ольга відчувала себе живою вперше за роки.
– Антоніо, ти такий добрий. Але в мене сім’я, – казала вона.
– Ольга, кохана, життя коротке. Твої діти виростуть, а ти? Залишся, ми одружимося, я дам тобі все, – переконував він.
Місяці минали. Дзвінки додому ставали рідшими. Ольга надсилала гроші, але розмови скоротилися до “як справи?”.
– Мамо, чому ти не дзвониш щодня? – запитувала Аня.
– Вибач, доню, робота. Скоро повернуся, – брехала Ольга.
Максим мовчав, але в очах був біль.
Одного вечора Антоніо зробив пропозицію.
– Ольга, виходь за мене! Ми будемо щасливі. Я маю будинок, бізнес. Твої діти можуть приїхати пізніше.
Ольга вагалася, але погодилася.
– Так, Антоніо. Я люблю тебе.
Весілля було скромним – в маленькій церкві, з друзями Антоніо. Ольга надіслала фото додому, але не сказала правду.
– Діти, це мій друг. Я ще попрацюю, – писала вона.
Але після весілля все змінилося. Ольга переїхала до Антоніо, почала допомагати в пекарні, насолоджувалася життям. Дзвінки припинилися. Гроші надходили рідше.
Діти в Україні страждали. Бабуся Наталя старалася, але здоров’я підводило.
– Діти, ваша мама скоро приїде, – казала вона.
Але Аня плакала ночами.
– Бабусю, мама нас забула?
Максим злився.
– Вона там з якимось італійцем! Я бачив фото в її профілі!
Роки минали. Ольга привела в світ доньку від Антоніо – Матільду. Вона забула про минуле, насолоджувалася делікатесами, подорожами.
– Антоніо, я така щаслива! – казала вона.
– Кохана, ти моя муза, – відповідав він.
Діти стали “сиротами”. Максим працював після школи, Аня мріяла про маму.
– Та вони і так наче сироти, матір за кордоном делікатесами всякими харчуються, а діти он тільки макарони швидкого приготування запарюють, – казали сусіди.
Але одного дня Максим написав листа.
– Мамо, чому ти нас кинула?
Ольга не відповіла. Вона забула.
Роки минули. Діти виросли без неї.
– Та вони сироти, – шепотіли сусіди.
А Ольга їла трюфелі, забувши обіцянку.
Минуло три роки. Ольга стояла на балконі будинку Антоніо в Неаполі, дивлячись на море. Марія, їхня донька, гралася в саду.
– Мамо, пограємося? – запитала маленька.
– Звичайно, доню! – усміхнулася Ольга.
Антоніо підійшов, обійняв.
– Ти щаслива?
– Так, любий. Все ідеально.
Але в Україні все було інакше. Максим, тепер тринадцятирічний, працював після школи в магазині, щоб допомогти бабусі. Аня, одинадцятирічна, малювала сумні картини.
– Бабусю, мама дзвонила? – запитувала Аня щовечора.
Наталя зітхала.
– Ні, дитино. Мабуть, зайнята.
Максим злився.
– Зайнята? Вона там з тим італійцем! Я бачив – весілля, дитина. Вона нас кинула!
Наталя плакала.
– Не кажи так, Максиме. Вона обіцяла повернутися.
– Обіцянки! Три роки минуло. Ми їмо макарони, а вона делікатесами!
Одного дня Максим написав повідомлення.
– Мамо, чому ти нас забула? Нам погано без тебе.
Ольга побачила повідомлення, але не відповіла. Вона була на вечірці з друзями Антоніо.
– Ольга, хто це? – запитав Антоніо, побачивши екран.
– Ніхто, старий знайомий, – збрехала вона.
Вона видалила повідомлення.
Аня захворіла – ангіна. Наталя позичила гроші на ліки.
– Бабусю, мамі подзвони, – просила Аня.
Наталя набрала.
– Олю, дочка, Аня хвора. Надішли гроші.
Ольга, почувши дзвінок, скинула. Потім написала: “Зайнята. Надішлю пізніше.”
Але не надіслала.
Максим вирішив.
– Я поїду до неї! Знайду!
Наталя зупинила.
– Ні, синку. Вона обрала інше життя.
Ольга тим часом подорожувала до Риму.
– Антоніо, Колізей – мрія!
– Для тебе все.
Вона подарувала Антоніо ще сина – Джованні.
– Наша сім’я росте, – радів Антоніо.
Діти в Україні стали незалежними. Максим пішов на роботу, Аня – в художню школу на стипендію.
– Ми без неї впораємося, – казав Максим.
– Але я сумую, – шепотіла Аня.
Сусіди пліткували.
– Бідні діти, як сироти. Мати в Італії з багатим чоловіком, делікатесами харчується, а вони макарони запарюють.
Наталя захищала.
– Вона заробляє.
Але знала правду.
Ольга повністю забула. Її нове життя було ідеальним – без минулого.
– Я щаслива, – казала вона собі.
Але вночі іноді снилися діти.
– Мамо, повернися! – кричали вони у снах.
Вона прокидалася і забувала.
Минуло п’ять років. Максим, вісімнадцятирічний, вступив до університету.
– Бабусю, дякую за все. Мами немає, але ми сильні.
Аня, шістнадцятирічна, виставила картини.
– Це про маму, яка пішла.
Вони вижили без неї.
Ольга жила в розкоші, забувши обіцянку.
Історія закінчилася. Діти стали сильними, мати – чужою.
Тетяна Макаренко
