— Так я не матуся для вашого сорокарічного сина! А якщо вам не подобається, як ми живемо з чоловіком, то давайте я відправлю його жити до вас!
— Супчик, звісно, легенький такий вийшов… — голос Ірини Павлівни був рівним, майже лагідним, але ложка, якою вона помішувала золотаву рідину в тарілці сина, рухалася з хірургічною точністю, наче вишукуючи в бульйоні докази чогось. — Валерочці б зараз наваристішого, на кісточці. Для сил.
— Так, дієтичний, — Світлана, не повертаючи голови, стояла біля обробної дошки, спиною до столу, і відчувала погляд свекрухи на своєму потилиці — важкий, вивчаючий, як рентгенівський промінь. Вона знала цей погляд. Він з’являвся щоразу, коли Ірина Павлівна переступала поріг їхньої квартири. Це був не візит, це була інспекція.
Валера, її сорокарічний чоловік, сидів між ними, покірно схиливши голову над тарілкою. Він голосно втягував ложку за ложкою, демонструючи материнський суп як щось їстівне, але його мовчання було голоснішим за будь-які слова. Він не сказав: «Мамо, мені подобається, Світлана смачно готує». Він просто їв, наче виконував неприємну, але необхідну роботу, і цим мовчазним схваленням зраджував її просто тут, на їхній власній кухні.
— А сорочечку-то ти йому не відпарила, Світланочко, — продовжила Ірина Павлівна, змінивши об’єкт дослідження з супу на сина. Вона простягнула свою суху, обвішану кільцями руку і з материнською владністю розправила комірець на шиї Валери. Той навіть не смикнувся. — Бачиш, заломчики залишилися. Комірець треба відпарювати, а не просто прасувати. Тоді він лежить правильно, по-чоловічому.
Ірина Павлівна, задоволена оглядом комірця, перейшла до головного. Вона відсунула свою неторкану тарілку і склала руки на столі, приймаючи позу прокурора, готового зачитати обвинувальний висновок. Її погляд ковзнув по кухні, по ідеально чистих фасадах, по вимитій плиті, але затримався на кошику з речами, що чекала прання в кутку.
— Я от раніше Валерочці шкарпетки завжди руками затирала, перш ніж у машинку кинути, — промовила вона з ностальгічним подихом, наче згадувала про давно минулу золоту епоху. — Особливо п’яточки й носок. Господарським милом пройдешся, щіточкою потреш — і вони потім як нові. Біленькі-біленькі. Так вони й служать довше, не протираються.
Це було вже занадто. Це було не про шкарпетки. Це був прямий докір у саме серце її жіночої спроможності. Натяк на те, що вона неохайна і не здатна забезпечити елементарний догляд за чоловіком, якого їй «довірили».
Світлана припинила різати. Вона подивилася на чоловіка. Валера підвів на неї очі від тарілки. У його погляді не було підтримки. У ньому читалося лагідне, теляче здивування. Мовляв, а що такого? Мама діло каже. Він згідно кивнув своїй матері, а потім перевів на Світлану той самий погляд, який вона ненавиділа найбільше на світі. Погляд, який безмовно питав: «Ну чому ти не можеш просто зробити так, як каже мама? Хіба це так складно?»
Саме в цей момент щось усередині Світлани з оглушливим тріском зламалося. Вона повільно розвернулася. Жінка більше не дивилася в стіл або на стіну. ЇВона проігнорувала Валеру, наче він був порожнім місцем, предметом меблів, який не заслуговує на увагу. Вся її енергія, вся образа, що копилася місяцями, роками, тепер була сконцентрована в одній точці.
— Ірино Павлівно, я вам зараз одну річ скажу, а ви послухайте уважно, — її голос був на диво спокійний.
— А що тут говорити? Ти краще мене слухай і запам’ятовуй, як треба правильно все робити для мого Валерочки, а то…
— Так я не матуся для вашого сорокарічного сина! А якщо вам не подобається, як ми живемо з чоловіком, то давайте я відправлю його жити до вас! І ви разом будете згадувати, як правильно прати його шкарпетки і готувати йому котлети!
Вона промовила це рівно, без жодної зайвої емоції. На кухні на мить стало так тихо, що було чути, як гуде старий холодильник. Обличчя Ірини Павлівни почало повільно змінюватися. Маска благопристойної, турботливої батьківщини сповзла, оголивши гримасу ображеного власника. Її губи стулилися, а в очах спалахнуло колюче вогнище.
— Ти… ти що собі дозволяєш? — прошипіла вона, її голос зірвався з показного спокою на верескливі ноти. — Ти подивися на неї, Валерочко! Ти чуєш, як вона з твоєю матір’ю розмовляє? Я тобі сина віддала, довірила тобі свого хлопчика, а ти… Ти невдячна!
Слова полилися потоком, відпрацьованим за десятиліття маніпуляцій. Це був її коронний номер. І це спрацювало. Як завжди. Валера схопився зі стільця так різко, що той із гуркотом від’їхав назад. Його обличчя, зазвичай м’яке й безвільне, забагряніло від образи.
— Світлано, ти при собі? Перед мамою вибачся негайно! — гримнув він. Це був наказ, а не прохання. Він не намагався розібратися, не шукав компромісу. Він просто транслював волю своєї матері. — Ти не маєш права так з нею говорити! Ти мусиш слухатися кожного її слова!
Але Світлана навіть не подивилася в його бік. Її погляд, як і раніше, був прикутий до Ірини Павлівни, яка вже входила в раж, заламуючи руки в театральному жесті.
— Я ночей не спала, ростила його, все йому віддавала, а тепер якась…
— Забирайте назад, — перебила її Світлана, не підвищуючи голосу.
Вони обоє замовкли й витріщилися на неї.
— Що? — перепитав Валера, не вірячи своїм вухам.
— Що чув, — Світлана перевела на нього свій важкий погляд. У її очах не було ані любові, ані жалю. Тільки холодна, випалена порожнеча. — Раз я така погана, раз не вмію доглядати за вашим хлопчиком, то забирайте його собі. Прямо зараз. Місця у вас багато, будете знову йому шкарпетки руками затирати і бульйончики на кісточці варити.
До Валери нарешті почав доходити те, що відбувається. Це була не просто сварка. Це був бунт. Замах на основи його світобудови, де дружина має бути покірною, а мама — завжди правою.
— Ти… Ти мене виганяєш?! З мого дому?! — його голос зірвався від обурення.
Ірина Павлівна одразу вхопилася за цю фразу, як за рятувальний круг.
— Синочку, ти чуєш?! Вона тебе на вулицю виставляє! Тебе, господаря! Ось вона, її справжня сутність!
Світлана криво всміхнулася. Вона обвела поглядом свою кухню, свій дім, кожну плитку й кожну каструлю, куплену на її гроші й вимиту її руками.
— Господар, кажеш? — вона зробила крок у бік коридору, що вів у спальню. — Що ж. Час господарю збирати речі.
Вона розвернулася і, не звертаючи більше уваги на їхні крики й голосіння, твердим кроком пішла в кімнату. Розмову було закінчено. Починалися дії.
Світлана ввійшла в спальню, і вони, потяглися за нею. Валера йшов першим, його обличчя все ще виражало праведний гнів, змішаний з повним нерозумінням. Ірина Павлівна слідувала за ним. Але Світлана не стала відчиняти шафу. Вона рвонула на себе дверцята так, що старі петлі жалібно скрипнули.
Потім почалося те, чого вони ніяк не могли очікувати. Вона не стала акуратно знімати його сорочки з вішалок. Вона запустила обидві руки вглиб шафи й загребла все, що потрапило під руку — дорогі сорочки, дешеві футболки, розтягнуті светри, — і одним рухом вивалила цю м’яту купу на підлогу. Вішалки з брязкотом посипалися на ламінат.
— Ти що робиш?! Це ж мої речі! — заревів Валера, роблячи крок до неї.
Світлана проігнорувала його. Вона метнулася на балкон і повернулася звідти з двома величезними картатими сумками-баулами. Вона кинула їх на підлогу поруч із купою одягу. Дешевий поліетилен зашурхотів, розправляючись.
— Ти зовсім з глузду з’їхала? — обурився чоловік.
Валерій спробував схопити її за руку, щоб зупинити, але Світлана смикнулася, і він мимоволі відступив. У її очах не було нічого, крім бридливості.
— Не чіпай мене, — процідила вона крізь зуби.
Ірина Павлівна, бачачи, що син втрачає контроль над ситуацією, втрутилася.
— Валерочко, подивися, на кого вона перетворилася! Усе, що ми їй дали, усе, що ти для неї зробив… і ось подяка! Викидає речі чоловіка, як сміття!
Але її слова більше не діяли. Вони були просто фоновим шумом, під який Світлана працювала швидко й злагоджено, як вантажник на вокзалі. Вона почала запихати одяг у сумки, не складаючи, не розбираючи. Чисте перемішувалося з брудним, м’яте з прасованим. Вона відкрила ящик комода й почала вигрібати звідти його шкарпетки, звалюючи їх зверху на сорочки.
Потім її погляд упав на приліжкову тумбочку. На ній стояла ігрова приставка, два джойстики й стопка дисків. Його святилище. Місце, де він проводив вечори, оглушений навушниками, тікаючи від реального світу. Світлана підійшла і без жодного вагання вирвала проводи з розетки й телевізора. Вона не стала їх акуратно змотувати. Вона схопила всю цю павутину з проводів, приставку й джойстики і поклала їх у другу сумку.
— Мою приставку не чіпай! — закричав Валера. Це був крик відчаю. — Я за неї гроші платив!
— Заплатиш ще раз, — кинула Світлана, прямуючи до ванної.
За мить вона повернулася, тримаючи в руках його зубну щітку, бритву, майже повний флакон дорогих парфумів і банку з гелем для волосся. Усе це полетіло в ту саму сумку, просто на диски з іграми. Вона діяла як механізм зачистки, безжально видаляючи зі свого дому будь-які сліди його присутності.
Ірина Павлівна бігала по кімнаті, не знаючи, за що вхопитися. Її голосіння ставали дедалі голоснішими й безглуздішими. Вона взивала до совісті, до здорового глузду, але натикалася на глуху стіну.
Світлана, важко дихаючи, застібнула блискавки на обох сумках. Вони вийшли потворними, роздутими, з-під блискавок стирчали рукави светрів і куточки футболок. Вона схопила їх за ручки і, кряхтя від натуги, потягла до виходу зі спальні.
Світлана волокла баули по вузькому коридору. Кожен сантиметр давався важко, сумки чіплялися за дверні одвірки, але вона тягла їх уперед з упертістю ломової коня. Валера й Ірина Павлівна слідували за нею, їхні голоси зливалися в один суцільний гул, що складався з докорів і нерозуміння. Вони все ще не вірили, що це відбувається насправді.
Дійшовши до вхідних дверей, Світлана відпустила ручки і, важко дихаючи, повернула ключ у замку. Двері відчинилися на сходи. Тьмяне світло під’їздної лампочки вихопило з напівтемряви пильні поручні й обшарпані стіни.
— Що ти робиш? Зовсім очманіла? Занеси речі назад! — наказав Валера, все ще намагаючись грати роль голови сім’ї.
Жінка виставила сумки за двері.
— Я сказав, занеси речі! — повторив чоловік, роблячи крок до неї.
Вона не відповіла. Мовчки підштовхнула чоловіка за двері. Ірина Павлівна стояла в коридорі, її обличчя спотворилося.
— Прокляну! Чуєш, прокляну! Ти в цьому домі згниєш сама! Ніхто на тебе не подивиться! Він від тебе пішов би сам, якби мене слухав!
Вона не договорила. Валерій потягнув матір за руку, і коли та опинилася за порогом квартири, жінка мовчки закрила двері на замок. Вона залишилася стояти в коридорі, притулившись спиною до холодного дерева дверей. З того боку ще долинали якісь крики, стукіт, але вони були вже глухими, чужими, наче долинали з іншого світу.
Світлана повільно видихнула. Вона не думала про те, що буде завтра. Вона не відчувала ані радості, ані смутку. Тільки величезне відчуття звільненого простору. Вона стояла посеред свого коридору. У своїй квартирі. Сама.
