“Таких як ми не люблять, тому що вважають, що у них все не як у людей,” – сказала мати доньці, сидячи на старій дерев’яній лавці біля хатини.
Сонце вже хилилося до заходу, забарвлюючи небо в червоні тони, ніби попереджаючи про чергову важку ніч. Мати, Марія, була жінкою років п’ятдесяти, з обличчям, порізаним зморшками, як суха земля після посухи.
Її руки, грубі від роботи, тримали шматок хліба, який вона повільно жувала, намагаючись розтягнути на довше. Донька, Анна, дівчинка тринадцяти років, сиділа поруч, дивлячись на матір великими сірими очима, повними сумніву та страху.
“Але чому, мамо? Чому ми не як люди? Ми ж їмо, спимо, працюємо…” – запитала Анна, її голос тремтів, як листя на вітрі.
Марія зітхнула, відвівши погляд до далечіні, де виднілися хати сусідів – великі, з цегли, з блискучими дахами. “Бо в нас немає того, що в них.
Грошей, щоб купити нові чоботи, коли старі розвалюються. Одягу, щоб не ходити в латаних спідницях. І ще… ми не кланяємося кожному, хто має більше.
Вони кажуть, що ми ліниві, бо не йдемо на фабрику, як усі. Але як я піду, хто тебе догляне? Твій батько пішов на той світ п’ять років тому, залишивши нас самих. А люди… люди завжди шукають, кого осудити, щоб почуватися краще.”
Історія цієї сім’ї почалася давно, в маленькому селі. Село звалося Зоряне, але зорі тут були тільки на небі, а на землі – брудні дороги, старі хати та безкінечна бідність.
Марія жила тут, виросла в родині селян, які ледве зводили кінці з кінцями. Вона вийшла заміж за Петра, чоловіка з сусіднього села, який мріяв про краще життя.
“Ми побудуємо нову хату, Маріє! З садом, з курми, з усім!” – казав він їй на весіллі, тримаючи за руку.
Але мрії розбилися об реальність: Петро працював на колгоспі, який розпався після незалежності, а потім на сезонних роботах, де платили копійки. Коли появилася Анна, вони вже ледь виживали.
“Пам’ятаєш, як тато приносив яблука з поля?” – запитала Анна, намагаючись пригадати щось хороше.
Марія кивнула, її очі зволожилися. “Так, доню. Він казав: ‘Це не крадіжка, це справедливість. Земля для всіх, а не для тих, хто скупив усе.’
Але люди шепотілися: ‘Петро – злодій, бере чуже.’ А чуже? То ж поле було нашим, колгоспним! Тепер воно в пана Коваленка, який сидить у місті й не знає, як виглядає соха.”
Сусіди завжди осуджували їх. Пані Ольга, товста жінка з будинку навпроти, яка мала магазинчик і завжди хизувалася новими речами, казала на базарі:
“Дивіться на ту Марію! Чоловіка не стало від пиятики, а вона з дитиною сидить удома, ніби королева. Чому не йде на роботу? Бо лінива, як і вся її родина. Такі, як вони, тягнуть село назад.”
Анна чула ці слова, ховаючись за рогом. “Мамо, чому пані Ольга така зла?” – запитувала вона ввечері.
“Бо в неї є гроші, а в нас – ні. Гроші роблять людей сліпими до чужого болю. Вона думає, що ми вибираємо бідність, ніби це гра. Але ми боремося щодня.”
Життя сім’ї було повне випробувань. Після втрати Петра – він перепрацювався на будівництві в місті – Марія залишилася сама.
Вона мила підлоги в школі, збирала гриби в лісі, продавала трави на базарі. Але грошей вистачало тільки на хліб і картоплю.
Хата їхня була старою, з дірявим дахом, який протікав під час дощу.
“Мамо, вода капає на ліжко!” – кричала Анна щоразу, коли злива починалася.
“Бери відро, доню. Поставимо під краплі. Завтра залатаємо,” – відповідала Марія, хоч знала, що латати вже нема чим.
Одного разу, взимку, коли сніг засипав село, у них скінчилися дрова. Марія пішла до лісу, набрала гілок, але повернулася з порожніми руками – лісник спіймав її.
“Що ти робиш, жінко? Це не твоє!” – гримнув він.
“А чиє? Хіба ліс не для всіх? Моя дитина мерзне!” – заплакала Марія.
“Іди геть, або викличу міліцію. Такі, як ти, тільки крадуть,” – відповів він.
Анна чекала матір удома, тремтячи під старою ковдрою. “Мамо, ти замерзла? Чому без дров?”
“Не вдалося, доню. Але нічого, обіймемося – зігріємося.”
Тієї ночі Анна не спала, думаючи про слова матері. “Чому нас не люблять? Ми ж не злі.”
Наступного дня в школі все стало гірше. Анна сиділа за останньою партою, в старому светрі, який був їй завеликий. Діти сміялися:
“Гляньте, Анна в дранті! Її мама жебракує на базарі.”
Вчителька, пані Ірина, втрутилася: “Діти, тихо! Анна, чому ти не в шкільній формі?”
“У нас немає грошей на нову,” – прошепотіла Анна, опустивши голову.
“Тоді ходи в тому, що є. Але не скаржся, якщо інші сміються. Треба старатися,” – сказала вчителька, ніби це так просто.
Після уроків Анна побігла додому в сльозах. “Мамо, вони кажуть, що ми бідняки, і що в нас все не як у людей!”
Марія обійняла доньку. “Не слухай їх, Анно. Вони не знають, що таке справжня бідність. Пам’ятаєш, як ми з татом їли одну картоплину на трьох? А тепер ми вдвох, і все одно виживаємо. Ми сильніші за них.”
Але осуд не припинявся. На сільській раді голова, пан Василь, збирав людей. “Треба допомогти бідним родинам,” – казав він. Але коли мова йшла про Марію, він хмикав:
“Вона сама винна. Не хоче працювати на фермі Коваленка. Каже, що то рабство. А що, краще голодувати?”
Сусідка, баба Ганна, додавала: “І дитина в неї дика. Не ходить на гуртки, не грається з іншими. Такі, як вони, відлюдники.”
Марія чула ці розмови через паркан. Одного разу не витримала і вийшла на вулицю. “Ви всі тут судите, а хто з вас допоміг?
Коли Петра не стало, ніхто навіть хліба не приніс! Ви думаєте, ми вибираємо так жити? Ми боремося!”
Пан Василь засміявся: “Боріться, але не скаржтеся. Село не для ледачих.”
Анна стояла позаду матері, тримаючи її за спідницю. “Мамо, ходімо додому. Вони не зрозуміють.”
Та життя не стояло на місці. Весною Марія знайшла роботу – прибирати в будинку пана Коваленка, багатого фермера, який володів половиною земель села.
“Я йду туди, доню. Треба гроші на твою школу,” – сказала вона Анні.
“Але ти казала, що він поганий!” – заперечила дівчинка.
“Поганий, але платить. Іншого вибору немає.”
Перший день був жахливим. Пан Коваленко, товстий чоловік з червоним обличчям, кричав:
“Мий ретельніше, Маріє! Тут не твоя хата, де бруд скрізь!”
“Я стараюся, пане,” – відповідала вона тихо.
Його дружина, пані Людмила, додавала: “І не дивися на наші речі. Знаю я таких, як ти – тільки й чекаєте, щоб щось поцупити.”
Марія повернулася ввечері втомлена, з болем у спині.
“Не ходи туди, мамо! Ми якось проживемо.”
“Ні, доню. Треба. Для тебе.”
Анна почала допомагати – збирала ягоди в лісі, продавала на базарі. “Скільки за полуницю?” – питали покупці.
“П’ять гривень за склянку,” – відповідала вона.
Але часто чула: “Дорого! Іди геть, дівчинко. Твоя мама вчить тебе торгувати?”
Одного разу хлопець з школи, Іван, підійшов: “Анно, чому ти тут? Іди гратися з нами.”
“Не можу. Треба гроші,” – сказала вона.
Він засміявся: “Біднячка! Твоя сім’я – ганьба села.”
Анна заплакала, але не пішла. “Ми не ганьба. Ми чесні.”
Літо принесло нові біди. Дощ зруйнував дах їхньої хати. “Мамо, все мокре!” – кричала Анна.
Марія кликала сусідів на допомогу, але ніхто не прийшов. “Самі латайте,” – сказали.
Вони з Анною самі взялися за роботу – збирали солому, глину. “Ось так, доню, міси глину,” – вчила Марія.
“Це важко, мамо. Чому ніхто не допомагає?”
“Бо вважають, що ми не варті. Але ми покажемо, що варті.”
Після ремонту хата стояла, але криво. Сусіди сміялися: “Дивіться, циганська хата!”
Марія не витримала. Пішла до пані Ольги. “Допоможи, сусідко. Позич грошей на матеріали.”
“Ні, Маріє. Ти не повернеш. Ви завжди в боргах,” – відповіла та.
“Ми повернемо! Я працюю!”
“Працюй більше. Не проси.”
Анна чула це і вирішила діяти. Вона пішла до школи, до вчительки. “Пані Ірино, допоможіть нам. Ми бідні, але хороші.”
Вчителька зітхнула: “Анно, я не можу. Але ось, візьми хліб. І вчися добре – може, вирвешся звідси.”
“Дякую,” – сказала Анна, але в серці боліло.
Осінь принесла холод. Марія захворіла -, не могла встати. “Мамо, що з тобою?” – турбувалася Анна.
” Доню. Пройде.”
Але не проходило. Анна бігала до аптеки, але ліків не вистачало. “Скільки за сироп?” – питала.
“Сто гривень,” – казав аптекар.
“У мене тільки двадцять…”
“Іди геть, дівчинко. Без грошей нічого.”
Вона пішла до пана Коваленка. “Пане, позичте гроші. Мама хвора.”
Він засміявся: “Твоя мама – ледащо. Нехай одужує сама.”
Анна повернулася в сльозах. “Мамо, вони не допомагають!”
Марія, лежачи в ліжку, сказала: “Не плач, доню. Ми впораємося. Пам’ятаєш, як тато казав: ‘Сильні не просять, вони беруть’.”
Але Анна не розуміла. Вона пішла до лісу, набрала трав, зварила відвар. “Пий, мамо. Це допоможе.”
Марія пила, посміхаючись крізь біль. “Ти моя розумниця.”
З часом Марія одужала, але слабка. Вона повернулася до роботи, але пан Коваленко скоротив платню. “Економія, Маріє.
Часи важкі,” – сказав він.
“Але ви купили нову машину!” – заперечила вона.
“То моє діло. Працюй або йди.”
Вона працювала. Вдома Анна готувала їжу – картоплю, буряк. “Смачно, доню?” – питала Марія.
“Так, мамо. Як у ресторані,” – брехала Анна, бо їжа була прісною.
Зима була суворою. Сніг засипав усе, електрики не було. “Мамо, темно!” – скаржилася Анна.
“Запалимо свічку. Розкажи казку.”
Анна розповідала: “Жила-була сім’я, бідна, але щаслива…”
Але щастя було мало. На Різдво сусіди святкували – музика, сміх. У них – тиша. “Чому ми не святкуємо?” – запитала Анна.
“Немає чим, доню. Але ось, я спекла пиріг з яблук.”
Вони їли, але Анна плакала. “Я хочу як у людей…”
Марія обійняла: “Ми як люди, тільки бідніші. Але любов у нас справжня.”
Весною Анна знайшла друга – дівчинку з школи, Катю, з бідної родини теж. “Анно, давай гратися,” – сказала Катя.
“Добре! Але в мене вдома бідно.”
“Мені байдуже. Мої батьки теж бідні.”
Вони гралися, сміялися. “Бачиш, мамо, не всі осуджують,” – сказала Анна.
Марія посміхнулася: “Так, доню. Є добрі люди.”
Але осуд тривав. На базарі пані Ольга кричала: “Марія краде клієнтів”
Люди вірили Ользі. Продажі впали.
Одного дня Анна пішла до річки, де зустрічала Івана. “Вибач, Анно. Я був не правий,” – сказав він.
“Чому ти змінився?”
“Бо побачив, як ви живете. Ви сильні.”
Вони стали друзями. “Мамо, Іван допоміг нести воду!” – розповідала Анна.
“Добре, але будь обережна. Люди змінюються.”
Літо принесло посуху. Урожай загинув. “Мамо, що їстимемо?” – турбувалася Анна.
“Знайдемо. Підемо на поле Коваленка – може, залишки.”
Вони пішли вночі. “Тихо, доню,” – шепотіла Марія.
Але їх спіймали. “Злодії!” – кричав охоронець.
Пан Коваленко приїхав: “Маріє, ти? Я знав, що ти така!”
“Ми не крали! Тільки залишки!” – плакала Марія.
“Викликаю поліцію!”
Анна благала: “Пане, пощадіть! Мама хвора!”
Він завагався: “Добре, ідіть. Але більше не приходьте.”
Вони повернулися додому. “Мамо, ми злочинці?” – запитала Анна.
“Ні, доню. Голод робить людей відчайдушними.”
Осінь принесла зміни. Анна добре вчилася, вчителька хвалила: “Ти талановита, Анно. Може, стипендія.”
“Дякую! Мамо, чуєш? Я вирвуся!”
Марія плакала від радості: “Так, доню. Ти будеш кращою.”
Але бідність не відпускала. Взимку Марія знову захворіла. “Мамо, тримайся!” – казала Анна.
Вона пішла просити допомоги. До пані Ольги: “Допоможіть ліками!”
“Ні. Ви самі винні.”
До пана Василя: “Будь ласка!”
“Ні. Село не благодійність.”
До Каті: “Допоможи!”
Катя принесла хліб. “Дякую, подруго.”
Іван приніс дрова. “Для вас.”
Марія одужувала повільно. “Дякую, діти. Ви – наше спасіння.”
Весною Анна виграла конкурс малювання. “Мамо, приз – сто гривень!”
“Чудово! Купимо їжу.”
На святі села пан Василь сказав: “Анна – гордість!”
Але пані Ольга шепотіла: “Все одно бідняки.”
Анна почула і сказала голосно: “Ми бідні, але чесні. А ви багаті, але злі.”
Люди замовкли.
З часом село змінювалося. Нові люди приїжджали, допомагали. Марія знайшла кращу роботу – шити одяг. “Мамо, ми багатіємо!” – сміялася Анна.
“Не багатіємо, але виживаємо.”
Анна виросла, пішла вчитися в місто. “Мамо, я повернуся, допоможу.”
“Іди, доню. Живи краще.”
Марія залишилася в селі, але тепер сусіди поважали. “Маріє, ти сильна,” – казала пані Ольга.
“Дякую. Але шкода, що зрозуміли пізно.”
Історія цієї сім’ї – про боротьбу, любов і осуд. Вони вижили, бо трималися разом. “Таких як ми не люблять,” – казала Марія, але додавала: “Але ми любимо себе.”
Валентина Довга
