Таня не змирилася з втратою коханого, поїхала у глухе село, та доля її і там знайшла

– Три доярки поспіль заміж вийшли да в місто поїхали! У мене працювати скоро буде нікому! – журився Іван Васильович, голова радгоспу – прямо шлюбний сезон якийсь відкрили.

Ще кілька місяців тому у нього був повністю укомплектований штат, робітниць вистачало, всі навчені, досвідчені, а зараз що – одна нова, інший ще руку тренувати і тренувати, а третя – найдосвідченіша, не встигає.

– Танькиних рук справа, так? – Іван покосився на Ольгу, одну зі своїх працівниць.

Вона лише весело розсміялася у відповідь.

– Іване Васильовичу, так сім’я ж найважливіше, без сім’ї людина, подібно дереву без коріння, самі ж говорили.

– Так говорити щось говорив, а ось найкращих працівниць важко Олю відпускати. Ну ти йди, робота стоїть.

Він озирнувся, і махнувши рукою сів у машину і поїхав. Треба було ще забрати Сашку від сусідки, яка люб’язно погодилася доглядати за донькою і заїхати в магазин купити продуктів до вечері. А з думок все не йшла ця Тетяна, недавно ще міська жителька, ось уже півроку як трудилася на благо села в місцевому поштовому відділенні, і за цей час встигла повидавати заміж всіх завидних наречених.

Іван боявся зізнатися собі в тому, як Тетяна стала дорога його серцю за цей час. Їхні шляхи часто перетиналися, то в магазинчику, то на весіллях, він ніби як і намагався доглядати, проявляти симпатію, але жінка нібито спорудила глуху, непробивну стіну між ними.

– Ти, Іване, почекай, нареченого її не стало зовсім нещодавно, – сказала якось сусідка його, тітка Рая, і звідки вона все знала то

Тетяна приїхала в село з однлю маленькою валізою, старенький будиночок, що залишився від бабусі допоміг підлатати сусід дядько Михайло, жила вона зовсім одна, але хоч була милою і доброзичливою, про своє минуле життя згадувати не любила.

Мати помepла, коли Таня навчалася ще в початкових класах, а через рік поріг їхнього будинку переступила чужа жінка, яку дівчинка так і не змогла полюбити. Не дивно, що закінчивши школу, Тетяна поспішила випурхнути з батьківського гнізда. Потім послідувалo навчання в технікумі, а за кілька місяців до закінчення навчального закладу дівчина зустріла його.

Костянтин, Костя, Костенька … весь світ раптом замкнулося на цьомуго хлопці. Вони клялися один одному в коханні, зустрічали разом світанки, навіть встигли подати заяву в загс і орендувати квартирку на околиці міста, як раптом і його забрала доля у Тетяни. Більше вона не могла знаходиться в цьому місті. Воно лише відбироал, нічого не даючи взамін. Пам’ятаючи про стару бабусину хату, Тетяна не довго думаючи купила квиток на автобус і зібравши речі вирушила назустріч новому життю.

… Настала осінь, Іван продовжував доглядати за Тетяною, де букет квітів подарує, де запропонує проводити після робочого дня, частенько Сашка залишалася з нею на пошті, поки батько роз’їжджав по своїх робочих справах. Дівчинка так прив’язалася до жінки, що і день і ніч твердила батькові про неї.

– Тату, а тьотя Таня мені подарувала книжку з казками, – якось сказала вона батькові, а потім сумно подивилася у вікно і додала – чому вона не моя мама? Давай візьмемо її до себе танто, вона така гарна.

– Я б радий донечко, але всьому мабуть свій час, – посміхнувся Іван і обійняв дівчинку.

Сашка дуже сумувала за материнською ласкою і теплом, її рідна мати втекла в місто багато років тому і жодного разу не з’явилася і не запитала про дочку. Подейкували, що в місті вона вийшла заміж і наpoдила дитину, а про минуле намагається не згадувати.

Так би і жили, але у долі мабуть були свої плани.

Якось Іван пропав, день немає, два, третій пішов. Таня стpивожилася.

– Любo, а Ваня з Сашенькою не заходили? Може ми розминулися де? – запитала вона у своєї начальниці.

– Так як, ти хіба не знаєш?

– Ні, що сталося то?

– Поїхав він у місто, Саша захвopіла, кажуть опеpaція потрібна. Я думала тобі відомо все.

Тетяна здригнулася, а потім взяла Любу за руки і благаюче вимовила:

-Відпусти меня, будь ласка, на кілька днів, поїду я до них. Може чим допомогти, у мене батько – лікар.

Того ж вечора Тетяна поїхала в місто. Знайшла лікарню, блідого, змарнілого Івана Васильовича.

– Чому ви мовчали? Нічого не сказавши поїхали? Я хвилювалася.

– Вибач, Танюшо, я хотів подзвонити, але часу не було. Сашка ж майже одужала, ми проходили обстеження – все було в порядку, а тут заново все, засумувала вона дуже за тобою, по матері.

Таня обняла Івана і зі сльозами на очах промовила:

– Пробач мене, обіцяю тепер завжди бути з вами.

– А як же…

– Це все в минулому. А тепер мені потрібно зателефонувати батькові, він у мене лікар, можливо порекомендує хороших фахівців.

Читайте також: “Міша ніколи увагою мене не балував, ставився, як до сестри, правда, на сіновал кілька разів водив. А потім сталося те, про що я і подумати не могла”

Грудень пройшов у клопотах і турботах про Сашку, дівчинка відмінно перенесла опеpaцію і йшла потихеньку на поправку, весь цей час поруч з нею були двi її найрідніших людини – мама і тато.

Напередодні Нового Року дівчинку виписали. В той день яскраво світило сонце, під ногами рипів і поблискував сніг, що випав буквально тиждень тому. Саша, міцно тримаючи за руки тата і маму, вийшла з лікарні і вдихнула на повні гypди морозне повітря.

– Я знаю тепер, що загадаю на Новий рік – посміхнулася вона, і подивилася на батьків – я хочу щоб ми тепер завжди були разом і ніколи – ніколи не розлучалися.

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram