У неділю до обіду в хаті Левка Івановича Мельника пахло так, як не пахло вже років десять. Запах був густий, кисло-теплий, із чимось димним і трав’яним. Матвій відчув його ще на порозі, коли знімав куртку, і одразу зрозумів, що день буде довгим.
Він приїхав із міста на вихідні разом із дружиною Катрею. Мати, Ірина Петрівна, зустріла їх у сінях і прошепотіла:
– Тільки без суперечок, добре. Баба вчора півдня готувала.
– А що готувала.
– Побачиш.
У кімнаті вже сиділи майже всі. Левко Іванович, високий, сивий, із важкими плечима, зайняв своє місце на чолі столу. Біля вікна примостилася сестра Матвія Мар’яна з чоловіком.
А на лавці біля печі, ніби нічого не сталося, сиділа баба Явдоха, мати Левка, зморшкувата й крихітна, з очима, що бачили кожного наскрізь.
– Сідайте, діти, – сказала вона. – Стигне.
На столі стояла велика глиняна миска. У ній парувало щось жовтувато-сіре, з білими нитками й темними крапками, а зверху плавали шматочки підсмаженої цибулі. Консистенція нагадувала середнє між кашею і супом. Матвій придивився уважніше.
– Бабусю, а що це.
– Їсти.
– Це я бачу. А як воно називається.
– Називається, як я назвала, – відрізала баба. – Бери ложку.
Левко Іванович розлив по тарілках, і всі мовчки взялися за ложки. Мар’яна скуштувала першою, зажмурилась, кивнула й промовила щось на кшталт «цікаво». Її чоловік їв, не піднімаючи голови. Катя спробувала обережно, ковтнула й ледь помітно підняла брови.
Матвій зачерпнув півложки, підніс до рота й завмер. Запах був ще різкіший зблизька. Він відклав ложку.
– Ти чого не їси, – запитав батько.
– Я їм. Просто трохи зачекаю.
– Чого чекати. Остигне, буде гірше.
– Тату, я ж кажу, зачекаю.
Левко Іванович повільно поклав свою ложку на стіл.
– Матвію, подивися на бабу.
Матвій подивився. Баба сиділа рівно, склавши руки на колінах, і дивилася просто на нього. У її погляді не було ні докору, ні благання. Було тільки очікування, і саме воно було найважчим.
– Бабусю, не ображайся, – сказав він. – Я просто не звик до такого. Воно дивне на вигляд.
– На вигляд, – повторила баба спокійно. – Ти колись їв моє, коли був малим. Просив ще.
– Мені було шість років.
– Шлунок у шість років і в тридцять один той самий.
– Баба має рацію, – втрутився батько. – Їж.
– Тату, мені не смакує.
– Ти навіть не спробував як слід.
– Я спробував.
– Півложки це не спроба. Це образа.
Матвій відкинувся на спинку стільця.
– Ну от, уже образа. Я приїхав у гості, а не на іспит.
– Ти приїхав до своєї родини, – холодно сказав Левко Іванович. – А родина інколи ставить на стіл те, що вміє.
Ірина Петрівна тихо зітхнула й спробувала згладити:
– Левку, може, не варто. Нехай хлопець сам вирішить.
– Ірино, не втручайся. Тут питання не в страві.
– А в чому, – запитала Мар’яна, не відриваючись від тарілки.
– У повазі.
Матвій відчув, як усередині щось стискається. Він знав цей тон батька. Так той говорив, коли рішення вже було ухвалене, а все решта була лише формальністю.
– Тату, давай чесно, – сказав він. – Ніхто не їсть із задоволенням. Мар’яна ледве ковтає, Катя теж.
– Не вплутуй мене, – тихо озвалася Катя.
– Я не вплутую, я просто кажу, як є.
– Мар’яно, ти скуштувала, – звернувся Левко Іванович до доньки. – Тобі смакує.
Мар’яна завагалася. Вона кинула швидкий погляд на баб
у, потім на брата.
– Воно незвичне. Але їстівне.
– От бачиш, – кивнув батько. – Їстівне. А ти вдаєш із себе вельможу.
– Я нічого не вдаю.
– Ще й як вдаєш. Живеш у місті, звик до ресторанів. А тут тобі земля, тобі піч, тобі бабині руки.
– Не перекручуй, будь ласка.
– Я нічого не перекручую. Я бачу, що ти їсти не хочеш те, що наша родина їла сто років.
– Сто років, – повторив Матвій. – Тату, це якась яєчна жижа. Вибач, але інакше я її назвати не можу.
Настала тиша. Баба Явдоха ледь помітно здригнулася, та не промовила жодного слова. Мар’яна поклала ложку. Її чоловік відсунув тарілку на пів сантиметра. Левко Іванович повільно підвівся.
– Повтори.
– Тату, я не хотів образити.
– Ти назвав страву моєї матері жижею. За її столом. У її присутності.
– Я назвав тим словом, яке прийшло на думку. Вона справді на неї схожа.
– Матвію, – прошепотіла Катя і торкнулася його руки.
Він відсмикнув руку.
– Катю, не треба. Я не зробив нічого злочинного. Я просто не люблю цю страву.
– Не любиш, – голос Левка Івановича став тихим, і від цього гіршим. – Добре. Тоді скажи мені одну річ. Ти розумієш, про що ми останнім часом говорили з нотаріусом.
Матвій помовчав.
– Про будинок.
– Про будинок, про садок і про землю біля річки. Усе, що наш рід збирав. Я збирався розділити порівну між тобою і Мар’яною.
– І що змінилося.
– Те, що я бачу, хто здатен цінувати дім, а хто тільки морщить ніс.
Матвій розсміявся, але сміх вийшов гіркий.
– Тату, невже через якусь незрозумілу жижу з яйцями, яку приготувала баба, ти готовий мене викреслити із заповіту.
– Не через жижу, – відповів Левко Іванович. – Через те, як ти про неї говориш.
– Я ж просто сказав правду.
– Правда буває без зневаги.
– А де тут зневага. Я не кричав, не кидав тарілку, не вийшов із-за столу.
– Ще встигнеш.
– Ось бачиш, ти вже вирішив за мене. Ти вирішив, що я піду, що я зневажаю, що я зрадник. А я навіть не відкривав рота, поки ти не почав тиснути.
– Я тиснув.
– Ти вимагав, щоб я їв, наче мені п’ять років.
– Бо тобі п’ять років і є, – різко сказав Левко Іванович. – Уся твоя поведінка дитяча. Ти не розумієш, що за цією мискою стоїть.
– То поясни.
– Не буду. Сам повинен розуміти.
– Тату, це несправедливо. Ти хочеш, щоб я відчув те, чого мені ніхто не розповів.
Баба Явдоха за цей час жодного разу не ворухнулася. Нарешті вона заговорила, і від цього тихого голосу всі замовкли.
– Левку, сядь.
– Мамо, я не…
– Сядь, кажу.
Він сів, важко, мов мішок.
– А ти, Матвію, чого розкричався, – повернулася вона до онука.
– Я не кричав, бабусю.
– Кричав. Не голосом, то нутром. Я чула.
Матвій опустив очі.
– Мені прикро, що так вийшло. Я не хотів, щоб це перетворилося на скандал.
– Не ти один. – Баба розгладила на колінах хустку. – Я цю страву не для того варила, щоб вас сварити. А тепер сиджу й дивлюся, як вона розсіює родину.
– Мамо, не кажіть так, – озвався Левко Іванович.
– А як казати. Правду. Ти, Левку, на сина кинувся, як ніби він тобі на мозоль наступив. А він тільки сказав, що не смакує.
– Він назвав її жижею.
– Жижа вона і є, – спокійно мовила баба.
Усі завмерли. Мар’яна прикрила рот долонею, ховаючи усмішку. Катя здивовано кліпнула. Ірина Петрівна підняла голову.
– Мамо.
– Що мама. Я сорок років на цій печі готую і знаю, що виходить. Це не борщ і не пампухи. Це затірка з яйцем і кисляком, її варили в голодний рік, коли більше нічого не було. Вона не мусить смакувати. Вона мусить нагадувати.
– Про що нагадувати, – обережно запитав Матвій.
– Про те, що твій прадід її їв тоді, коли хліба не лишилося ні крихти. Ми її їли, і ніхто не помер. Тому я і варю раз на рік, на згадку.
Матвій мовчав. Левко Іванович теж. У хаті було чути лише, як потріскує піч.
– Чому ж ви мені ніколи не розповідали, – нарешті сказав Матвій, дивлячись на батька.
– Я думав, що ти знаєш.
– Звідки.
– Від мене. Від матері. Від когось.
– Тату, мені ніхто нічого не казав. Я пам’ятаю тільки, що кожної осені баба щось варила, а я тікав на подвір’я.
– Тікав, – підтвердила баба. – Бо малий був. Тоді ще пробачала.
– А тепер не пробачаєте.
– Тепер я кажу, що ти вже дорослий, а все ще тікаєш.
Матвій відчув, як щоки запалали.
– Бабусю, це несправедливо. Я приїжджаю, коли можу, допомагаю, привожу продукти.
– Привозиш, – кивнула вона. – Але ти не сідаєш. Ти завжди на порозі. Одна нога тут, друга там.
– Це не так.
– Матвію, – тихо втрутилась Мар’яна, – трохи так.
Він обернувся до сестри.
– І ти туди ж.
– Я не проти тебе. Я просто кажу, що ти справді рідко залишаєшся довше, ніж на день.
– У мене робота, Мар’яно. У мене Катя. У мене своє життя.
– У всіх своє життя, – відповіла вона. – Але я знаходжу час.
– Бо ти живеш за двадцять кілометрів, а я за триста.
– Ми не про відстань зараз.
– А про що тоді.
– Про те, що тато злиться не на жижу, – сказала вона. – Він злиться, бо йому здається, що ти віддаляєшся.
Левко Іванович різко повернувся до доньки.
– Мар’яно, ніхто не просив тлумачити мої почуття.
– Тату, я просто кажу те, що бачу.
– Бачиш більше, ніж треба.
– Бо хтось має.
Ірина Петрівна встала й поставила чайник на плиту, ніби це могло розрядити повітря. Вона не озиралася, але плечі її були напружені.
– Ви всі дуже схожі, – сказала вона, не повертаючись. – Кожен гордий, кожен упертий, кожен чекає, що перший вибачиться інший.
– Я не збираюся вибачатися, – сказав Левко Іванович.
– А я за що, – запитав Матвій.
– За слова.
– Тоді ти за тиск.
– Який тиск.
– Той, що я мушу їсти, бо інакше мене викреслять.
– Я не казав, що викреслю.
– Тату, ти прямо сказав, що збирався ділити порівну, але тепер бачиш, хто цінує дім.
– Я висловився невдало.
– Невдало, – повторив Матвій. – Дуже навіть вдало. Я зрозумів усе дуже чітко.
– Нічого ти не зрозумів.
– Тоді поясни так, щоб я зрозумів.
Левко Іванович провів долонею по обличчю. Раптом він здався старшим, ніж був годину тому.
– Я боюся, – сказав він нарешті.
Усі підвели очі.
– Чого, – запитала Катя тихо.
– Що коли мене не стане, будинок опустіє. Що ти його продаси, і піч розберуть, і садок зрубають. Що все, що ми будували, піде за гроші.
– Тату, я ніколи не казав, що продам.
– Але й не казав, що збережеш.
– А ти питав.
– Не питав, бо боявся відповіді.
Матвій помовчав. Гнів, що кипів у ньому хвилину тому, раптом осів, лишивши по собі втому.
– Тату, ти міг би просто запитати.
– Міг.
– І що б я відповів, по-твоєму.
– Не знаю. Тому й не питав.
– Я б сказав, що не знаю теж, – чесно мовив Матвій. – Що люблю цей дім, але живу далеко. Що не хочу, щоб він зникав, але й не знаю, як його берегти.
Баба Явдоха хмикнула.
– От бачиш, Левку. Хлопець не такий уже й пропащий.
– Мамо, я не казав, що пропащий.
– Ти сказав, що викреслиш. Це гірше.
– Я перегнув.
– Перегнув, – погодилась вона. – Тепер вибачайся.
– Перед ким.
– Перед усіма, хто тут сидить. Бо ти нас налякав.
Левко Іванович глянув на сина.
– Матвію, я погарячкував.
– Я теж.
– Ти назвав страву матері жижею.
– А ти пригрозив позбавити мене спадщини через ложку каші.
– Затірки.
– Затірки, – слухняно виправився Матвій і ледь помітно всміхнувся.
Мар’яна не втрималась і пирснула. Її чоловік закашлявся. Катя вперше за день розслабила плечі.
– Мамо, – звернувся Левко Іванович до баби, – вибачте, що зірвався.
– Я не ображена, – відмахнулась вона. – Я стара, мене нічим не здивуєш. Мене непокоїть інше.
– Що саме.
– Що ви всі злякалися слова, а не змісту. Жижа, не жижа, а історія та сама. Прадід їв і вижив. Тому ви тут сидите.
– Бабусю, – озвався Матвій, – можна я спробую ще раз.
– Спробуй.
Він узяв ложку, зачерпнув уже з холодної миски й обережно відправив до рота. Смак був кислуватий, трохи солоний, із ледь відчутним димком. Він жував повільно, прислухаючись до себе.
– Ну як, – запитала баба.
– Не те щоб мені дуже смакувало, – чесно сказав він. – Але я розумію, чому це тримається в родині.
– Чому.
– Бо воно не про смак. Воно про пам’ять.
Баба Явдоха кивнула й вперше за вечір усміхнулася всім обличчям.
– Розумний. Хоч і впертий.
– Це в родині, – зауважила Ірина Петрівна, розливаючи чай.
– Це по батьковій лінії, – одразу відгукнулась Мар’яна.
– Це по бабиній, – буркнув Левко Іванович.
– Я не впертий, я принциповий, – сказала баба, і всі розсміялися.
Після чаю Матвій допоміг прибрати зі столу. Левко Іванович стояв біля вікна й дивився на садок, де вже темніло.
– Тату, – озвався Матвій, ставши поруч.
– Що.
– Я приїжджатиму частіше.
– Не обіцяй, якщо не зможеш.
– Постараюся. Чесно.
– Тоді я постараюся не погрожувати через страви.
– Домовилися.
– А заповіт, – батько уважно подивився на сина, – буде таким, як був.
– Я не просив.
– Я знаю. Тому й залишу.
Вони постояли мовчки. З кухні долинав сміх, дзенькіт чашок і бабин голос, що вже вчив Катю, як правильно заправляти кисляк.
– Тату.
– Що.
– А наступної осені я допоможу бабі варити.
Левко Іванович повернув голову й вперше за цей день усміхнувся так, як усміхався колись, коли Матвій був маленьким.
– Вона тебе заставить мішати три години.
– Переживу.
– Побачимо, – сказав батько й поклав важку долоню синові на плече.
Олеся Срібна
