— Тату, ти справді вирішив побудувати на дачі автоматизовану курячу ферму з керуванням зі смартфона, поки мами немає вдома?! Я, звісно, вірю в твої інженерні здібності, але півня про це заздалегідь хтось попереджав?!
Все почалося з того, що моя мама, Ольга Петрівна, вирішила вперше за десять років поїхати на цілих два тижні у санаторій. Вона дуже хвилювалася, залишаючи наш заміський будинок і невеликий город на батька. Мій тато, Степан Іванович, за фахом був інженером-електриком на пенсії, чий розум ніколи не знав спокою. Якщо в радіусі п’яти кілометрів щось не рухалося, тато обов’язково намагався причепити туди моторчик або датчик руху.
— Степане, я тобі залишила чіткий список, — повчала мама, стоючи на ганку з валізою. — Поливати помідори щовечора, годувати курей о восьмій ранку та о шостій вечора. І найголовніше: нічого не ремонтуй і не вдосконалюй, поки мене немає!
— Олю, ну про що ти говориш? — щиро обурювався тато, прикладаючи руку до серця. — Я що, дитина? Іди спокійно, відпочивай, пий мінеральну воду. Усе буде в найкращому вигляді!
Тільки-но мамин автобус зник за поворотом вулиці, тато повернувся до мене з розширеними від захвату очима.
— Аліно! — урочисто мовив він, потираючи долоні. — Час прогресу настав. Наш курник живе за законами минулого століття. Це ж неефективно! Кури мають отримувати корм за чітким розкладом через електронні годівниці, а двері курятника повинні зачинятися автоматично за датчиком освітлення!
— Тату, — обережно мовила я, згадуючи мамині на настанови. — Мама ж просила нічого не чіпати. Кури й так чудово несуться.
— Аліночко, це буде мій подарунок мамі до її повернення! Уявляєш: вона приїжджає, а тут усе працює від системи «розумний дім». Ми зекономимо купу часу!
З цього моменту спокійне дачне життя закінчилося.
Наступні три дні наш гараж перетворився на справжній науковий центр. Тато витяг із закроїв усі можливі дроти, пластикові труби, мікроконтролери, таймери й навіть стару електронну годівницю для рибок, яку він вирішив переробити під зерно.
— Дивись, план такий, — показував він мені креслення на звороті шпалер. — Нагорі курника ми ставимо бункер із зерном. За таймером відкривається заслінка, і корм насипається у жолоб. Паралельно вмикається приємна класична музика, щоб заспокоювати птахів. Дослідження доводять, що під Моцарта кури несуть більші яйця!
— А як щодо Наполеона? — запитала я.
Наполеоном звали нашого величезного породистого півня з пишним хвостом і дуже непростим характером. Він вважав себе єдиним і повновладним господарем подвір’я.
— Наполеон — птиця розумна, він оцінить комфорт! — упевнено заявив батько.
До п’ятниці монтаж обладнання було завершено. Зерновий бункер висів над годівницею, на стіні курятника з’явився динамік, а на дверцятах — сервопривід із фотореле. Тато сяяв від щастя, тримаючи в руках планшет.
— Ну що, донько, запускаємо тестовий режим! — проголосив він і натиснув кнопку на екрані.
З динаміка на весь двір гучно пролунала «Мала нічна серенада» Моцарта. У той самий момент заслінка бункера з гучним клацанням відкрилася, і на дерев’яну підлогу з гуркотом висипалося одразу п’ятнадцять кілограмів пшениці, утворивши величезну купу.
Кури від несподіванки й гучної музики злетіли на найвищі сідала, а півень Наполеон, розправивши крила, прийняв бойову стійку й почав голосно й обурено кукурікати прямо на новий динамік.
— Так, невеликі налаштування датчика дозування, — пробурмотів тато, трохи збентежившись, але не втрачаючи оптимізму. — Механіка працює, це головне!
Ми витратили дві години, щоб зібрати зерно назад у мішок. Тато відрегулював заслінку, зменшив гучність музики до м’якого фонового звучання й налаштував автозачинення дверей на дев’яту вечора, коли надворі стає темніше.
Увечері ми сиділи на веранді, пили чай і спостерігали за випробуваннями у реальному часі.
О дев’ятій вечора датчик освітлення спрацював. Дверцята курятника почали повільно опускатися з тихим жужжанням моторчика. Усі кури вже давно були всередині й спокійно сиділи на сідалах. Проте Наполеон вирішив, що автоматика зазіхає на його територію.
Він вискочив з курятника прямо перед дверцятами, що зачинялися, і перегородив їм шлях. Сервопривід, відчувши перешкоду, відповідно до програми, знову підняв двері вгору. Наполеон поважно пройшовся ґанком, кукурікнув, ніби святкуючи перемогу над роботом, і знову зайшов усередину. Дверцята знову почали опускатися. Півень знову вибіг назовні!
Цей цикл «людина й техніка проти півня» повторювався разів шість.
— Він же мені всю систему зламає! — бідкався тато, бігаючи навколо курятника з ліхтариком. — Наполеоне, заходив усередину, це ж для твого блага!
Нарешті батькові вдалося хитрощами, за допомогою шматочка свіжого хліба, заманити Наполеона всередину й вручну заблокувати систему.
До кінця другого тижня тато фактично відліпив усі «дитячі хвороби» своєї автоматики. Розумний курник працював як годинник: зерно видавалося суворо по двісті грамів, двері зачинялися без збоїв, а кури, здавалося, справді звикли до класичної музики й поводилися неймовірно спокійно.
Тато був на вершині тріумфу. Він записав відеопрезентацію на телефон і був готовий демонструвати її всім сусідам.
І ось настав день повернення мами. Вона зайшла у двір із валізою, відпочила, свіжа й готова до інспекції.
— Ну, як ви тут без мене? — суворо запитала вона, оглядаючи ідеально вишикувані грядки помідорів. — Нічого не трапилося? Кури живі?
— Олю! — урочисто сказав тато. — Проходь у наш інноваційний центр!
Ми підійшли до курятника. Звідти тихо лунали звуки вальсу Штрауса. Заслінка акуратно висипала ранкову порцію зерна, кури спокійно клювали корм, а Наполеон гордо сидів на сідалі, уважно слухаючи скрипку.
Мама заніміла від здивування. Вона дивилася то на тата, то на електронні блоки на стіні, то на півня, який поводився як справжній поціновувач високого мистецтва.
— Степане… — повільно мовила вона. — Ти навчив наших курей слухати Штрауса?
— І не тільки! — гордо відповів тато. — Усе працює від смартфона! Тепер ти можеш ходити в гості до сусідів, а курник сам усе зробить за розкладом!
Мама хитала головою, але на її обличчі повільно з’являлася тепла, щира посмішка. Вона підійшла до батька, обійняла його й тихо мовила:
— Інженер ти мій непосидючий… Головне, щоб вони в тебе завтра не попросили поставити їм телевізор!
очинає розправляти крила. Мама спочатку сподівалася, що на цьому раціоналізаторські експерименти закінчаться, і батько спокійно повернеться до більш традиційних дачних справ — наприклад, до лагодження паркану чи збирання кабачків. Але Степан Іванович уже не міг зупинитися.
Усе почалося наступного ж вівторка, коли мама зібралася варити велику каструлю свіжого борщу. Вона відкрила холодильник, розсіяно оглянула полиці й повернулася до нас із татом:
— Степане, Аліно, а де наша свіжа зелень? Я ж учора увечері нарізала цілий лоток кропу й петрушки й поклала на середню полицю.
Ми з татом перезирнулися.
— Олю, я до холодильника навіть не торкався, — чесно відповів батько, відриваючись від читання журналу про мікросхеми. — Я цілий ранок перевіряв калібрування фотореле в курятнику. Там, до речі, Наполеон уже розрізняє першу та другу частини Моцарта — під другу їсть набагато активніше!
— Тату, які частини Моцарта! — вигукнула я, сміючись. — Зелень справді зникла! Я сама бачила, як мама її туди клала.
Мама зітхнула, відсунула велику банку з маринованими огірками й раптом витягла з глибини холодильника… пластикову баночку з під сухих вітамінів, у якій замість таблеток лежали зелені стеблини, обмотані кольоровим скотчем.
— Степане! — мама суворо підняла брову. — Що це таке? Чому наша петрушка запакована як детонатор у шпигунському фільмі?
— А-а-а! — зрадницьки зрадів тато, підхоплюючись зі стільця. — Олю, це ж мій новий вакуумний контейнер на сонячній батареї! Я помітив, що зелень швидко в’яне. Тому я взяв корпус від старого ліхтарика, приєднав маленький компресор від акваріума й зробив автоматичне відкачування повітря. Вона там може лежати місяць і залишатися свіжою, ніби тільки з грядки!
— Степане, — дуже спокійно мовила мама, — але щоб дістати дві гілочки кропу для борщу, мені тепер треба мати вищу інженерну освіту й набір викруток?
— Та ні, там усього одна кнопка! — тато гордо підійшов до столу, натиснув на верхівку баночки, і вона видала голосний звук, схожий на шипіння розлюченого гусака.
З баночки вилетіла невелика хмаринка дрібно нарізаної петрушки й прямокутна пластмасова кришка, яка впала прямо в мамин незавершений борщ.
— Оце так вакуум… — тихо мовила мама, витираючи серветкою щоку від кропу. — Техніка майбутнього, не інакше.
Ми реготали всією сім’єю так, що аж сусід через паркан, дядько Микола, зазирнув дізнатися, що в нас відбувається.
— Що ви там святкуєте? — гукнув він через сітку. — Степане, твій курячий концерт іще триває? Бо мої качки під вашого Штрауса почали відкладати яйця вдвічі швидше!
— Не заважай, Миколу! — засміялася мама, дістаючи ложкою кришку з каструлі. — У нас тут випробовують космічні технології для зберігання овочів!
Увечері, коли борщ все ж таки був успішно зварений (правда, за допомогою звичайного ножа й дерев’яної дошки, без залучення вакуумних компресорів), ми зібралися на альтанці. Погода була чудова, дув теплий осінній вітерець, а з боку курятника лунала тиха, заспокійлива мелодія.
— Знаєш, Степане, — мовила мама, подаючи татові пиріжок з яблуками, — я хоч і сварюся на твої винаходи, але з тобою точно не засумуєш. Інші чоловіки на пенсії на дивані лежать та телевізор дивляться, а ти то курям консерваторію влаштовуєш, то петрушку в космос запускаєш.
— Олю, це ж прогрес! — зауважив тато із задоволеним виглядом. — Людина повинна постійно творити! Ось я зараз думаю: а що, як нам зробити автоматичний збирач яблук? Щоб не трусити дерево, а поставити м’яку сітку з датчиком ваги…
— О ні! — вигукнули ми з мамою в один голос. — Тільки не яблука!
Ми знову заходилися щирим сміхом. І в цей момент з боку стежки поважно вийшов Наполеон. Він підійшов до альтанки, подивився на нас своїм мудрим пташиним поглядом, зробив коротке «ко-ко» й сів поруч на лавку, ніби теж вимагав свою порцію яблучного пирога за участь у випробуваннях.
— Ну от, — посміхнувся тато, погладивши півня по золотистому пір’ю. — Наполеон уже повністю адаптувався до високотехнологічного життя. Тепер ми з ним — одна команда!
Цей теплий вечір нагадав усім нам, що найбільше щастя полягає в таких ось простих, кумедних і дуже щирих родинних моментах, коли кожен винахід — це лиш привід зібратися разом і по-справжньому посміятися.
