Тетяна накривала на стіл для сніданку і, як завжди, віддано дивилася на чоловіка, очікуючи його побажань. Павло втупився у телевізор, ковтаючи їжу механічно. На дружину він навіть не поглядав.
— Що сталося, Пашенька?
— Тетяно, батька завтра виписують. Ти сама розумієш, він самотній, йому потрібен догляд, та й у його квартирі треба прибрати.
— Я все розумію, я все зроблю, — відповіла дружина.
Адже наймати доглядальницю — марна витрата, погодилася вона з чоловіком, гроші треба берегти, та й рідна ж людина. Чоловік працює, а вона вдома в’яже шапки, заробляє небагато, тому цілком може зробити перерву.
— Ти там прибери, потім зустрінеш батька і поїдеш до нього на час. Він звик до своєї квартири, не сюди ж його перевозити. Поживеш там, поки він до тями не прийде.
Тетяні не хотілося їхати від чоловіка.
— Як же ти тут будеш, Пашка, сам?
— Та якось упораюся, їжу в кулінарії куплю, сам приготую, буду на зв’язку, приїду ввечері.
Тетяна й Павло були разом вже майже 10 років. Познайомилися через друзів. У їхній компанії всі були одружені. Їх зводили то жартома, то всерйоз. Тетяні було вже майже 30, Павлу — ще більше. Тетяна переїхала до його квартири.
Дітей у них не було. Тетяна обстежувалася, у неї все було в порядку, а Павло категорично відмовлявся пройти обстеження. Іноді Тетяна ловила його погляд, у якому читався докір. Павло хоч і не говорив нічого, мовчки звинувачував дружину в тому, що в нього немає спадкоємця.
Колись Тетяна слухалася батьків. А тепер у всьому слухалася чоловіка. Така вже була її натура. У домі все вирішував Павло. Вона позбулася подруг, в’язала свої шапки, прибирала квартиру, готувала й вважала чоловіка тим, кого обрала на все життя. А отже, треба миритися, десь помовчати й вже зовсім не робити зауважень своєму чоловікові.
Сергій Іванович, батько Павла, давно овдовів, останнім часом погано почувався і от потрапив до лікарні. Тетяна його поважала. Цілком природно, що вона до нього переїде.
— Виклич таксі, мені ніколи, я працюю. Відвезеш батька додому, — давав їй вказівки чоловік. — У квартирі зробиш прибирання.
Як завжди, він не поцікавився, що вона думає. Так вирішив Павло, отже, так і треба. Тетяна все зробила, вимила всю квартиру, провітрила, додому не поїхала. Наступного дня викликала таксі й привезла до квартири свекра. І раптом тут, у тиші, за відсутності чоловіка, Тетяна зрозуміла, як їй добре без нього.
Тихо, ніхто не вимагає постійного дотримування якихось правил, не чути його зауважень. Її ніби відпустило. Вона зрозуміла, що вдома завжди була в напрузі, в очікуванні того, що скаже чоловік. У неї навіть думки пропадали. То монотонно в’яже шапки, то думає про те, як йому догодити, то вислуховує його промови.
Сергій Іванович дивився телевізор, читав книги, вони годинами розмовляли про все. Він уважно її слухав і навіть питав її думку. Тетяна зрозуміла, що не хоче повертатися до чоловіка. Той переказував гроші на картку, приїжджав дуже рідко. За тиждень він знайшов соціальну путівку в санаторій для реабілітації та придбав ще один курс. Сергій Іванович поїхав до санаторію майже на 2 місяці.
Тетяна повернулася додому до чоловіка. Знову обслуговувала, прибирала, готувала. Якось їй стало зовсім сумно, і вона вирішила заїхати до квартири свекра, посидіти в тиші, подумати про життя.
Двері не відчинялися. Вона прислухалася: у квартирі лунали якісь звуки. Тетяна збентежилася. Що таке, хто там. Хотіла телефонувати чоловікові, але потім наважилася й подзвонила у двері. Двері відчинилися. Симпатична молода жінка у спортивному костюмі з подивом дивилася на Тетяну.
— Ви до кого?
У Тетяні все переплуталося в голові. Це родичка Сергія Івановича? І тут у коридорі з’явився Павло. Побачивши дружину, він розгубився.
— Тетяно, ти навіщо тут, ти що тут забула? Тато ж у санаторії.
Тетяна не стала нічого з’ясовувати. Побігла сходами. Їхала додому, у голові лише стукала думка: «Я ж там все мила, прибирала, а вони…»
Те, що в чоловіка є інша, її не здивувало. Всередині вона давно була до цього готова. Адже в неї немає дітей, а йому так хочеться дитини. Розмовляти їм майже ні про що. «Я ніби служниця», — пожаліла себе Тетяна. — «Там мию, тут мию».
Вона проїхала свою зупинку, йшла вулицею, ледве переставляючи ноги. Сіла на лавочку у дворі якогось будинку. Довго дивилася в одну точку, не помічаючи нічого навколо. Поруч присіла літня жінка.
— Вам погано?
Тетяні не хотілося нічого говорити. Беззвучно бігли сльози. Жінка обняла її.
— Що ж ви, дорогенька, що з вами сталося?
Підбігла маленька дівчинка, років п’яти.
— Бабусю, ходімо додому, я їсти хочу.
— Знаєте що, ходімо з нами.
Жінка взяла Тетяну за руку й повела за собою. Тетяна слухняно пішла за нею. Їй було все одно, аби не повертатися додому. У маленькій затишній і світлій кухні вони сиділи за столом і пили чай. Тетяна зігрілася. Вона дивилася на дівчинку й думала про те, як би хотіла мати таку дитину. І раптом посадила її собі на коліна. Дівчинка затихла й задрімала. Тетяна віднесла її на руках у кімнату. Бабуся йшла за нею.
— Сонечка давно вже не бачила маму, занудьгувала.
Тетяна нічого не розуміла. Поклавши дівчинку спати, вони повернулися на кухню, і Софія Михайлівна почала розповідати.
— Син одружився, не запитавши мене. Народилася Сонечка, а її мати утікла з якимось своїм парубком, потім заочно розлучилася з моїм сином. Вадим зараз у відрядженні, ми тут удвох. За мамою вона, звичайно, сумує. Ось і потягнулася до вас.
Вдома Тетяна зібрала речі й поїхала до своїх батьків. Із Павлом обмінялися черговими, сухими фразами. «Нам треба пожити окремо». Тетяна почала приходити у той двір, де зустріла Соню, сиділа на лавочці й нарешті побачила Софію Михайлівну з дівчинкою.
Бабуся запросила її до себе на чай.
— А давайте я вам приготую обід, ви мені так допомогли того разу, я теж хочу вам допомогти.
Бабуся погодилася.
— Давай, а то я вже зовсім погано бачу, і руки не слухаються.
Тетяна із задоволенням приготувала обід, вимила кухню. Дівчинка крутилася поруч, намагалася їй допомогти. «Ось моя сім’я», — раптом подумала Тетяна. — «Нічого іншого мені не треба». Вона почала приходити до них майже щодня.
Одного разу Софію Михайлівну забрали до лікарні, і Тетяна залишилася на ніч із Сонею. Розповідала їй казки, разом дивилися телевізор. Тетяні давно так добре не було. Спала спокійним, глибоким, здоровим сном. Поруч — її дівчинка.
Вранці пролунав дзвінок у двері, а потім хтось відчинив їх ключем. Тетяна накинула халат і вийшла на кухню. За столом сидів незнайомець і щось швидко їв із каструлі.
— Мамо, я зголоднів, їсти хочу, ти вже вибач…
Потім озирнувся, побачив Тетяну й ахнув.
— Вибачте, я щось не розумію, а де мама?
Тетяна запахнула халат глибше, сіла на табурет.
— Ви, мабуть, Вадим? А Софію Михайлівну вчора відвезли до лікарні. Але нічого страшного, сказали, лише на кілька днів. Я її знайома, просто залишилася посидіти з Сонею.
Вадим завагався.
— Ой, вибачте, я тут, мабуть… Я все з’їв.
— Нічого, нічого, я зараз ще приготую. Не соромтесь, ви ж у себе вдома.
— Тато, таточко приїхав! — прибігла Соня.
Тетяна задумалася. Треба йти. А так не хотілося. Вадим подивився на неї, на Соню.
— Тетяно, якщо ви не проти й у вас немає інших справ, може, залишитесь тут на час, поки Софію Михайлівну не випишуть? А то в мене робота, справи.
І поклав на стіл пачку грошей. Тетяна спалахнула.
— Знаєте, грошей не треба, я й так усе приготую. Ми з Сонею подружилися.
Ввечері Вадим притягнув купу продуктів. Тетяна сміялася, розбираючи пакети. «Та тут на цілий місяць їжі вистачить». Вона із задоволенням готувала, гуляла з Сонею, грала з нею. Ввечері розходилися по двох різних кімнатах: Тетяна з Сонею, а у Вадима була своя кімната. За кілька днів Софію Михайлівну виписали.
Вона дякувала Тетяні і розхвалювала її синові. Було видно, що їй хотілося, аби вони стали жити разом, та й дівчинка прив’язалася до Тетяни. Вадим ніяковів, а потім запросив Тетяну на побачення. Із Павлом вона розлучилася. Він на розлучення погодився одразу. На квартиру Тетяна не претендувала, тож просто зібрала речі, що залишилися, і відвезла їх до своїх батьків.
Під час чергового візиту до консультації лікарка довго дивилася на неї, посміхаючись.
— Вітаю вас, жінко, у вас буде дитина.
Тетяну здивувало. Як так? Адже я стільки років ходила по лікарях — безрезультатно.
— Все правильно, у вас усе в порядку.
Народився хлопчик. Тетяна йшла з коляскою двором і якось непомітно дійшла до того будинку, де вони жили з Павлом. Побачила його машину. Колишній чоловік відчиняв дверцята. Вийшла та сама жінка, яку Тетяна зустріла у квартирі свекра.
Жінка зверхньо віддавала розпорядження.
— Віджени машину, ти що, не бачиш, як ти її поставив? Я пішла, не затримуйся.
Тетяна усміхнулася. Мабуть, знайшов те, що шукав. «Я йому не подобалася — така слухняна, тиха, та ще й без дітей». Вона з любов’ю поглянула на малюка в колясці й тихенько пішла у бік Павла. Той побачив її й завмер.
— Тетяно, як ти? Це чия дитина?
— Це моя дитина, — з гордістю промовила Тетяна.
Павло зніяковів, завагався й раптом, дивлячись кудись убік, тихо сказав:
— Таню, повертайся, у нас же все було добре. У тебе хлопчик? Я його прийму.
— Так, хлопчик, — спокійно відповіла Тетяна. — А ще — чоловік і чудова сім’я. Тож живи, Павле, як знаєш.
