Настя вийшла з офісу о дев’ятій вечора і зрозуміла, що знову забула парасольку. Дощ лив так, ніби небо вирішило змити з Києва всі гріхи одразу.
На ній були старі балетки, які вона носила на роботу «поки не куплю нові», і світла сукня з секонд-хенду, яку вона перешила сама, бо «в магазині все дороге, а тут хоч тканина натуральна».
Вона стояла під дашком і рахувала копійки в гаманці: на таксі не вистачить, на маршрутку — теж сумнівно. До дому в Борщагівку їхати годину, а дощ тільки розгулявся.
«Ну й чудово, Настю, ти ж казала, що любиш дощ», — пробурмотіла вона сама до себе й ступила на тротуар.
І саме в цю мить біля неї загальмував чорний «Мерседес». Скло опустилося, і звідти визирнув чоловік років тридцяти п’яти, у дорогому пальто, але з абсолютно несерійною усмішкою.
«Дівчино, вас підвезти? Ви ж зараз перетворитесь на мокру».
Настя спочатку хотіла сказати щось у стилі «я не така», але дощ капнув їй прямо за комір, і вона здалася.
«Якщо ви нормальний, то… будемо вважати, що так», — відповіла вона й сіла на переднє сидіння.
Він засміявся.
«Захар. Залежний лише по каві після дев’ятої вечора. А ви?»
«Настя. Залежна по безкоштовному транспорту в дощ».
Він рушив із місця. У машині пахло деревом, шкірою й легким чоловічим парфумом. Грала тиха музика.
«Куди їдемо, Насте?»
«Борщагівка. Якщо вам не важко».
«Не важко» — це коли людина стоїть під дощем і відмовляється від допомоги. Адресу кажіть».
Вони їхали мовчки хвилин п’ять. Потім Захар спитав:
«А ви чому так пізно? Курси якісь?»
«Так. Веб-дизайн. Вчуся на другому курсі, але вже підробляю фрілансом. Сьогодні здала макет сайту для стоматології, ви б бачили, як я ті зуби намалювала…»
Він засміявся.
«Зуби — це завжди страшно. Я колись теж курси проходив в Лондоні. І теж дощ, тільки там він холодний і злий».
Настя глянула на нього збоку.
« Курси в Лондоні… А я думала, ви таксист».
«Ні, я просто люблю сам їздити. Так спокійніше. А так — співвласник IT-компанії. Нудно звучить, правда?»
«Дуже. Краще скажіть, що ви пірат Карибського моря, я більше повірю».
Він розсміявся так, що мало не пропустив поворот.
Вони доїхали до її будинку за сорок хвилин — Захар спеціально обрав довший шлях, щоб поговорити довше.
«Дякую, Захаре. Ви врятували мене від перетворення на русалку», — сказала Настя й уже взялася за двері.
«Зачекайте. Дайте номер. Я ж тепер відповідальний за те, щоб ви більше ніколи під дощем не мокли».
Вона знизала плечима, продиктувала номер і вибігла під дощ, бо парасольки так і не було.
Наступного дня о восьмій ранку Насті прийшло повідомлення:
«Доброго ранку, русалко. Кава після роботи? Я заїду. Захар (той, що не таксист)».
Вона прочитала й ледь не впустила телефон у каву.
Так почалося.
Вони зустрічалися майже щодня. Захар забирав її після курсів, возив по кав’ярнях, де вона ніколи не була. Він замовляв їй матчу і круасани з заварним кремом, а сам пив чорну, як його машина.
«Ти чому ніколи не питаєш, де я живу чи скільки заробляю?» — якось спитав він.
«Бо мені й так добре. А раптом ти живеш у замку, а я злякаюся?»
«У замку не живу. У квартирі на Воздвиженці. Але там є тераса з видом на весь Поділ. Можеш приїхати й перевірити».
Настя тільки сміялася.
Вона не розповідала йому, що живе в двокімнатній хрущовці з мамою й молодшим братом, що мама працює прибиральницею в школі, а тато пішов, коли їй було десять.
Що вона спить на розкладному дивані й мріє колись купити мамі нормальну квартиру. Що її сукні — це перешиті мамині з 90-х.
А він не розповідала, що його компанія коштує кілька мільйонів доларів, що він літав бізнес-класом сто разів і що на його день народження запрошують діджеїв із Берліна.
Вони просто говорили. Про музику, про подорожі, про те, як він у п’ятнадцять втік із дому до Києва з однією сумкою, а вона мріяла в п’ятнадцять поїхати до Львова на Різдво, але не було грошей.
Через місяць Захар запросив її на корпоратив своєї компанії. Це був кінець листопада, перший сніг.
«Настю, поїдемо разом? Це в «Парковому», буде багато людей, але я хочу, щоб ти була зі мною».
«Захаре… я не маю що вдягти. Там же всі в сукнях по 1000 доларів».
«Я куплю».
«Ні. Я не хочу бути тією, кому купують».
Він мовчав день. Потім написав:
«Тоді приїдь у чому хочеш. Мені байдуже, головне — ти».
Настя три дні шила сукню. Знайшла в секонді стару шовкову тканину кольору ночі, переробила мамину вечірню сукню 2003 року, додала свій пояс, сама пофарбувала старі туфлі срібною фарбою. Виглядало… незвично. Але красиво. Як вона.
Ввечері Захар заїхав за нею. Побачив — і завмер.
«Настю… ти виглядаєш, як зірка. Тільки справжня».
Вона сором’язливо посміхнулася.
«Не смійся. Я старалася».
На корпоративі все було, як вона боялася: дівчата в сукнях від українських дизайнерів, чоловіки в костюмах по 3000 євро, фотограф .
Настя трималася за його руку й відчувала себе чужою.
Одна дівчина — Аліна, маркетинг-директор — підійшла й сказала гучно:
«Захаре, це хто? Нова секретарка?»
Захар холодно посміхнувся.
«Це Настя. Моя дівчина».
Аліна підняла брову.
«Ого. А я думала, ти з моделями тільки… Ну, приємно познайомитись».
Настя відчула, як у горлі пересохло. Вона відійшла до бару, замовила воду.
Захар підбіг за нею.
«Настю, пробач. Аліна — не те сказала. Не слухай».
«Захаре, я тут не своя. Я бачу, як на мене дивляться. Я в саморобній сукні, а вони…»
«Ти красивіша за всіх них. Ти справжня».
Вона хотіла піти. Він не пустив.
«Зачекай. Є одна річ».
Він вивів її на терасу. Сніг падав великими пластівцями.
«Настю, я знаю, що ми з різних світів. Але мені байдуже. Я хочу бути з тобою. Не з моделями, не з доньками бізнес-партнерів. З тобою. Ти смієшся — і я забуваю, скільки нулів на моєму рахунку. Ти плачеш — і я готовий усе продати, щоб ти не плакала».
Вона дивилася на нього й не знала, що сказати.
«Захаре… а якщо я ніколи не впишуся в твій світ?»
«Тоді я вийду в твій».
Він дістав коробочку. Там були туфлі. Не просто туфлі — кришталево-блакитні, наче з казки про Попелюшку. Сваровські, ручна робота.
«Я замовив їх у майстра в Мілані. Твій розмір. 37. Щоб ти знала: ти не Попелюшка. Ти вже принцеса. Просто ще не віриш».
Настя розплакалася. Прямо там, на терасі, під снігом.
Вона взула туфлі. Вони сяяли, як зірки.
Тієї ночі вони поїхали до нього. Вперше.
Вранці Настя прокинулася в його величезній квартирі з видом на Поділ. Захар приніс їй каву в ліжко.
«Доброго ранку, принцесо. Туфлі ще на тобі?»
Вона засміялася.
«Ні, я їх сховала під подушку, щоб фея не забрала».
Через пів року вони жили разом. Настя закінчила курси, отримала роботу в топовій студії, сама купила мамі квартиру на Троєщині — маленьку, але нову.
Аліна з роботи звільнилася — не витримала, що Захар публічно в Інстаграмі називає Настю «моєю королевою».
На Різдво Захар повіз її до Львова — те, про що вона мріяла в п’ятнадцять. Вони гуляли по засніженій Ризі, пили чай на ярмарку, цілувалися під годинником на площі Ринок.
«Пам’ятаєш, ти казала, що хочеш сюди в п’ятнадцять?» — спитав він.
«Пам’ятаю».
«А тепер ти тут. І зі мною».
Вона кивнула. Сльози були, але щасливі.
На Новий рік він зробив пропозицію. На даху своєї ж будинку, під феєрверками. Кільце було просте — з маленьким діамантом, бо знав, що вона не любить кричуще.
«Настю, вийдеш за мене? Я не принц. Я просто чоловік, який без тебе не може».
Вона сказала «так» ще до того, як він договорив.
Весілля було маленьке — двадцять людей. Настя в сукні, яку сама пошила. Туфлі — ті самі, кришталеві.
Мама плакала. Брат кричав «гірко» гучніше за всіх.
А після весілля вони поїхали в медовий місяць — не на Мальдіви, як радили всі, а в Карпати. У маленьку хатинку без інтернету. Бо їм вистачало одне одного.
І туфлі Настя так і не втратила. Стояли в шафі, поруч із її старими балетками.
Бо казка закінчилася не опівночі.
Вона тільки почалася.
Тетяна Макаренко
