Телефон продовжував настирливо дзвонити. Тоня таки схилилася над ним, щоби дізнатися, кому вона раптом стала настільки потрібною

…Тоня не любила, коли дощ стояв стіною, а небо розкидалося блискавками, – їй завжди було дуже лячно. Тому вона зачинялася у своїй затишній кухні та пекла сирний пиріг. З родзинками, цинамоном і ваніллю.

…Коли дівчина заледве приїхала сюди – в маленьке село далеко-далеко від міста, їй здавалося, що надовго вона тут не залишиться.Ось тільки набереться сил, відпочине від навчання й роботи, присвятить себе творчості. Нехай цей період стане такою собі її особистою казкою. Нехай тут просто будуть її мольберт, фарби, маленький ескізник, багато рецептів варення, салатів і випічки, пару книжок із віршами та про сад – і рік спокою.Але рік закінчився три місяці тому, а Тоня все ще була тут. І все ще нікуди не збиралася. Дівчина вчила сільських дітей малювати. Улаштувала вечірні читання для молодиць. Записувала в товстий нотатник розповіді старших людей, а на диктофон – їхні голоси й пісні.Навчилася розпалювати грубку й підрізати трояндові кущі. На її тоненькому обличчі знову стали помітними щоки – як у дитинстві. І рум’янець,який завжди так тішив її батьків.…Гроза гуркотіла все більше, у шибки посипало градом. Тоня вже майже приготувала тісто й потяглася за родзинками та ваніллю.

Телефон задзвонив так несподівано, що дівчина ледь не випустила з рук скляночки зі смаколиками. Їй так давно ніхто не дзвонив. А ще вона боялася розмовляти телефоном у грозу. Звісно, цей страх був безглуздим, як і більшість її страхів, від яких вона намагалася звільнитися тут, у своїй маленькій казці.

Читайте також: Інколи це кохання їй боліло… Але потім вона знову дивилася в його обличчя й укотре собі повторювала, що щастя бути поруч вартує того бoлю.

Вона з осудом глянула на апарат і сказала йому: «Ти ж бачиш, я зараз готую. Якщо я розмовлятиму, то зіпсую пиріг. Я не можу робити дві важливих справи одночасно».

Але це не допомогло, і телефон продовжував настирливо дзвонити. Тоня таки схилилася над ним, щоби дізнатися, кому вона раптом стала настільки потрібною.

На екрані висвітився номер її колишнього колеги – того, з великими амбіціями. Напевно, він нарешті пішов із роботи й почав щось своє. Мабуть, улаштовує вечірку – він любить робити все з великим розмахом, щоб усі ним захоплювалися й аплодували йому. Краще відмовитися зразу.

– Так, пане Сергію.

– Тоню?

– Так, це я.

– Привіт… Ти зараз вільна?

Дівчина потерла рукою чоло й одразу взялася його витирати від борошна фартушком.

– Чи вільна я? Ні, зовсім ні. Я дуже зайнята. У мене зараз важлива справа. Я готуюся до… зустрічі. Важливої зустрічі.

– Ну, я не мав на увазі зараз… А взагалі. Я тут фірму відкрив…

«Яка ж я все-таки здогадлива!» – промайнуло в неї в голові.

– …І шукаю хороших спеціалістів. Кращих за тебе я наче й не знаю…

«Тільки не треба!»

– Я подумав… порахував… Пам’ятаю, ти хотіла взяти рік «канікул» чи як ти там це називала. Рік минув. Ти готова повернутися до справжнього життя?

– До, перепрошую, якого життя? – вирвалося в Тоні

– Ну, я мав на увазі, – тон пана Сергія різко змінився на улесливий, вкрадливий, – я мав на увазі, що ти можеш більше… Що не варто заривати себе десь у провінції…

– Пробачте, але мені треба бігти, – знову не встигла прикусити язика дівчина.

– Ти подумаєш?

– Неодмінно, пане Сергію. І вітаю вас із новим починанням.

– Дя…

Тоня вимкнула телефон і взялася виливати тісто. Її улюблений сирний пиріг – утіха й заспокоєння в бурю. У будь-яку бурю.

Молода господиня вже встигла звикнути до всього справжнього й вартісного, що було тут. До днів, які вона могла проживати, відчуваючи кожну мить, кожну секунду. До вечорів, які не пролітали, як подих весняного вітерця, а які тривали. Інколи занадто довго, але переважно – просто достатньо для того, щоби встигнути насолодитися їх закінченням.

Чомусь дівчині перестало уявлятися щасливе життя у великому місті. Хоча…

За матеріалами “Теплі історії до кави” Надійки Гербіш