Зараз настали переломні та важкі часи для України, для мешканців східних регіонів, тай криза поглинає цей світ.
Більшість їде на роботу закордон, особливо молодь, ніхто не хоче працювати тижнями за копійки.
Люди їдуть в різні країни шукати кращої долі, миряться з законами іншої держави, з різними умовами роботи і іншим менталітетом.
Наші україночки надзвичайно вродливі, то багато іноземних чоловіків знайомляться, зустрічаються з дівчатами.
Молодь створює сім’ї і все не в нашому домі, все на чужині.
Тепло на душі стає, коли їдеш додому в Україну, проходиш митницю, ось і мова рідна душу гріє.
Але приїждаєш, і розумієш що це вже не твій дім, а дім в якому ти виріс, чи жив до того як поїхав.
Розумієш, що це черговий пункт в житті, перевал в якому можна видихнути, але не дім.
А де твій рідний кут?
Вже й сам не розумієш, бо через місяць, два збираєш речі назад, і розумієш, що все твоє життя вміщується в дві дорожні сумки.
І їдеш, чи назад на роботу повертаєшся, чи шукати щось нове і краще, а там вже як пощастить.
Приїжджаєш на роботу, нове житло, нові сусіди, друзі, можливо нове кохання.
Але розумієш, що все це тимчасово, пройде декілька місяців, чи рік і знову все по колу буде.
Цікаво жити і розуміти що ти всюди свій, і всюди чужий, але ніде не вдома.
І родичі з часом стають чужими людьми.
А найближчих людей не хочеться тривожити своїми проблемами, завжди відповідь ” все добре “, хоч на душі коти шкребуть.
Ніхто не знає випробувань, які ти проходиш, ніхто не знає яке це життя.
І я не знаю де мій дім.
А у вас як?
Автор: Аніна
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
