Тетяна стояла на пероні залізничного вокзалу в Києві, тримаючи в руках стареньку валізу, яка пам’ятала кращі часи. Було раннє ранішнє сонце серпня, і повітря пахло свіжістю після нічного дощу.
Вона не бачила свою старшу сестру Надію вже сім років. Сім довгих років, наповнених роботою в маленькому містечку на Західній Україні, сімейними проблемами та мріями про краще життя.
Тетяна приїхала не просто в гості – вона шукала підтримки. Її чоловік втратив роботу, а донька вступала до університету. Гроші були потрібні, як повітря.
“Таню! Танюсю!” – почула вона знайомий голос. Надія махала рукою з натовпу, усміхаючись так само тепло, як у дитинстві.
Вона виглядала старшою, але все тією ж: високою, з коротким волоссям і в простій сукні. Обійми були міцними, ніби не минуло стільки часу.
“Надю, як я рада тебе бачити! Сім років – це вічність. Ти не змінилася анітрохи,” – сказала Тетяна, відступаючи, щоб роздивитися сестру.
“Та ну, постаріла, зморшок додалося. А ти все така ж красуня. Ходімо, бо маршрутка відійде. Я живу не в центрі, тож доведеться їхати,” – відповіла Надія, беручи валізу.
Вони сіли в переповнену маршрутку, яка тряслася по вибоїнах. Тетяна здивувалася: “А чому не таксі? Чи ти все ще економиш?”
Надія зітхнула: “Економлю, сестричко. Життя в столиці дороге. Квартира маленька, робота – так собі. Але нічого, проживемо. Головне, що ти приїхала.”
Маршрутка зупинилася біля старої панельної дев’ятиповерхівки на околиці. Квартира Надії була на третьому поверсі: однокімнатна, з потертими шпалерами, старовинним диваном і маленькою кухнею. На столі стояли бутерброди з маслом і лікарською ковбасою – проста їжа, яку Тетяна пам’ятала з дитинства.
“Сідай, їж. Я тільки з роботи, не встигла нічого приготувати. Чай заварю,” – сказала Надія, ставлячи чайник.
Тетяна вкусила бутерброд. Ковбаса була дешевою, але смачною. “Дякую, Надю. Розкажи, як ти живеш? Востаннє ми говорили по телефону два роки тому. Ти казала, що працюєш у фірмі, але деталей не розповідала.”
Надія сіла навпроти, наливаючи чай. “Та що розповідати? Робота в офісі, папери, звіти. Зарплата мінімальна, ледь на оренду вистачає. Цю квартиру знімаю вже п’ять років. Чоловік… ну, ти знаєш, розійшлися ми. Дітей немає, тож сама. А ти? Як твоя родина?”
Тетяна почала розповідати: про чоловіка Івана, який працював на заводі, але його скоротили; про доньку Олю, яка мріє стати лікарем; про те, як важко зводити кінці з кінцями.
“Знаєш, Надю, я приїхала не просто так. Може, ти допоможеш? Хоча б порадою. Оля вступає, а грошей на навчання немає.”
Надія кивнула: “Зрозуміло. Подумаємо разом. Але зараз відпочивай. Завтра покажу тобі місто.”
Вечір минув у розмовах. Вони згадували дитинство в селі: як бігали по полях, як мама варила борщ, як батько вчив їх їздити на велосипеді.
“Пам’ятаєш, як ти мене врятувала від собаки сусіда?” – сміялася Тетяна.
“Звичайно! Ти тоді так ревіла. А я взяла палицю і прогнала його. Сестри ж ми,” – відповіла Надія, але в її очах мелькнула тінь.
Наступного дня вони знову поїхали маршруткою в центр. Надія показувала Тетяні Хрещатик, Майдан, Софію Київську.
Обідали в маленькому кафе – знову бутерброди, які Надія принесла з дому. “Навіщо витрачати гроші на ресторани? Краще заощадити,” – казала вона.
Тетяна дивилася на сестру і дивувалася. Надія завжди була амбітною: вчилася на відмінно, поїхала до Києва на університет, працювала в престижній компанії.
“А пам’ятаєш, як ти мріяла про великий будинок? Казала, що будеш жити за містом, з садом,” – запитала Тетяна.
Надія засміялася: “Мрії дитинства. Життя вчить скромності. Тепер я рада, що маю дах над головою. А ти? Ти ж теж мріяла про подорожі.”
“Мріяла. Але з грошима туго. Ось, Надю, може, ти позичиш? Хоча б на перший семестр для Олі. Я поверну, обіцяю.”
Надія мовчала хвилину. “Подумаю. Але в мене самої ледь вистачає. Давай не про гроші зараз. Ходімо, покажу тобі парк.”
Вони гуляли парком, годували качок. Тетяна розповідала про сусідів, про те, як Іван намагається знайти роботу. Надія слухала, кивала, але часом здавалася відстороненою.
Ввечері в квартирі Надія знову наготувала бутербродів. “Лікарська ковбаса – моя улюблена. Пам’ятаєш, як мама її купувала на свята?”
“Пам’ятаю. Але, Надю, ти ж казала, що працюєш у фірмі. Невже зарплата така мала? Може, знайди іншу роботу?”
“Пробувала. Але криза, конкуренція. Нічого, витримаємо.”
Третій день минув подібно. Маршрутка, прогулянки, проста їжа. Тетяна почала помічати дрібниці: Надія мала дорогий телефон, але ховала його; її одяг був простим, але взуття – якісне; іноді вона відповідала на дзвінки шепотом, ніби ховаючись.
“Хто дзвонив?” – запитала Тетяна.
“З роботи. Нічого важливого.”
Тетяна не витримала: “Надю, щось не так. Ти завжди була успішною. Чому ти живеш так скромно? Може, проблеми?”
Надія зітхнула: “Проблеми в усіх. Давай не про мене. Розкажи про Олю. Яка вона?”
Тетяна розповідала про доньку: як вона вчиться, як любить малювати, як мріє про медичний. “Вона така схожа на тебе в молодості – розумна, наполеглива.”
Надія усміхнулася: “Добре. Може, допоможемо їй.”
Четвертий день. Вони поїхали маршруткою до ринку. Надія купувала овочі, торгувалася за кожну копійку. Тетяна допомагала нести сумки.
Вдома, готуючи вечерю – знову бутерброди, – Тетяна сказала: “Надю, я бачу, ти економиш. Може, я поїду раніше? Не хочу обтяжувати.”
“Ні-ні, залишайся. Ти ж на тиждень приїхала. Давай поговоримо по душах. Чому ти не дзвонила сім років?”
Тетяна опустила очі: “Знаєш… Після того, як ти позичила нам гроші на весілля, а ми не повернули вчасно… Я соромилася. А потім життя закрутилося.”
Надія кивнула: “Гроші… Вони завжди між людьми. Але ми ж сестри.”
Вони говорили довго. Тетяна розповідала про труднощі, Надія – про самотність. “Іноді думаю, чому я не вийшла заміж вдруге. Може, боюся,” – зізналася Надія.
П’ятий день. Тетяна прокинулася від шуму: Надія говорила по телефону. “Так, все йде за планом. Вона нічого не підозрює. Завтра розкажу.”
Тетяна завмерла. Що це значить?
Вдень вони поїхали до музею. Маршрутка була переповнена, Надія трималася за поручень. “Пам’ятаєш, як ми в дитинстві їздили на автобусі до бабусі?” – запитала вона.
“Пам’ятаю. Але, Надю, вчора я чула твою розмову. Що за план?”
Надія зблідла: “Нічого. Робочі справи.”
Тетяна наполягала: “Не обманюй. Ти щось приховуєш.”
Надія мовчала до вечора. В квартирі, за бутербродами, вона нарешті сказала: “Гаразд, Таню. Завтра все розкажу. Але обіцяй не сердитися.”
Шостий день. Надія сказала: “Сьогодні поїдемо не маршруткою. Я замовила таксі.”
Таксі привезло їх за місто. Тетяна дивилася на краєвиди: поля, лісочки. Вони зупинилися біля великого гарного будинку з садом, басейном і гаражем.
“Це що?” – здивувалася Тетяна.
“Мій дім,” – відповіла Надія, відчиняючи двері.
Всередині було розкішно: сучасні меблі, кухня з мармуру, картини на стінах. В гаражі стояв блискучий автомобіль.
Тетяна оніміла: “Але… квартира? Бутерброди? Маршрутка?”
Надія сіла на диван: “Сідай. Розкажу. Сім років тому, коли я позичила вам гроші, ви не повернули. Я не сердилася, але це змусило задуматися. Потім я досягла успіху: відкрила бізнес, купила будинок, машину. Їм у ресторанах, подорожую. Але коли ти подзвонила і сказала, що приїдеш, я подумала: а якщо вона приїхала за грошима? Хотіла перевірити, чи любиш ти мене як сестру, чи тільки за користь.”
Тетяна заплакала: “Надю, як ти могла? Звичайно, я приїхала до тебе, а не за грошима! Хоча й просила допомоги…”
Надія обійняла її: “Вибач. Я помилялася. Ти справжня. Тепер допоможемо Олі. І більше ніяких таємниць.”
Вони говорили цілий день. Надія показала будинок, сад. Вечеряли в ресторані – справжній обід, не бутерброди.
“Для чого це все було?” – запитала Тетяна.
“Щоб зрозуміти, хто ми одна для одної. І я зрозуміла: сестри назавжди.”
Тетяна залишилася ще на тиждень, вже в справжньому домі. Вони їздили на машині, їли в ресторанах, говорили про все. І більше ніяких обманів.
Олеся Срібна
