Коли мій дорослий син увійшов на кухню, я була зайнята приготуванням обіду. Сама не помітила, як він з’явився за моєю спиною. Його голос, раптом різкий і дивний, пробив мене крізь звуки каструль та сковорідок.
— Маvj, дай мені по пиці! — вимовив він.
Я різко обернулася, поставивши каструлю на плиту. Що це з ним?
— Що? — перепитала здивовано. — Навіщо?
Він почухав потилицю й зітхнув, наче шукаючи, як краще пояснити.
— Бо я зробив таку помилку, соромно й казати.
Його погляд, хоча й досить впевнений, мав якийсь тіньовий відтінок провини. Я почала відчувати тривогу.
— Що сталося, синку? — обережно запитала я, бо зазвичай він так себе не поводив. Звісно, ми всі робимо дурниці, але це було щось інше.
Син глибоко зітхнув і сів за стіл, опустивши голову.
— Я зустрів Злату.
У мене перехопило подих. Злата… Це ім’я вже давно не звучало у нашій розмові. Моя думка одразу понеслася до тієї дівчини, з якою він був кілька років тому. Вона завжди здавалася мені чудовою дитиною, але вони розійшлися. Щось пішло не так і мій син повернувся до свого холостяцького життя. Я тоді не стала вдаватися в їхні справи, адже він вже дорослий.
— Це ж треба! Ну і як вона? — запитала я спокійно, хоча у душі закипала цікавість.
Син нервово ковтнув.
— Погано, матусю. Дуже. У тому і справа.
— Що сталося? — запитала я.
— Розумієш. Прийшов я на зустріч із партнерами. А там Злата зі своїм батьком. І я, під час перерви на каву підходжу до неї та кажу: «Привіт, Златко! Гарний капелюшок. Я бачу, те, що ми розбіглися, пішло тобі на користь. Схудла, блиск в очах є. Неймовірна красуня!» — Він витер долоні об штани, ніби ще раз переживаючи ту розмову. — Вона на мене так трохи здивовано подивилася і каже: «Навряд чи на користь, але я вірно зробила, коли послала тебе під три чорти!» І пішла.
Син знову зітхнув, намагаючись зібратися з думками, а я сиділа мовчки, слухаючи. Моє серце стиснулося — це точно була не проста сварка.
— Я отетерів, — продовжив син. — А потім до мене підходить Ігор Олександрович, її батько, й каже, що я… не буду казати поганого у свою адресу. А знаєш, чому?
Він зробив паузу, і я побачила, як його очі блищать, а потім продовжив:
— Злата хвора і лікарі нічого не можуть зробити, ні за які гроші світу.
Ці слова пронизали мене наскрізь. Я не знала, що сказати й відчула, як холод поступово наповнює моє тіло. Сиділа мовчки, намагаючись усвідомити почуте. Мій син дивився на мене, наче шукаючи розуміння чи підтримки, але я поки що не могла нічого сказати.
Запанувала тиша.
Син глибоко зітхнув і схопив голову руками.
— Матусю, я не хотів, я не знав, — його голос тремтів, а я вперше побачила, що він дійсно розкаюється.
— І що тепер? — запитала я вже більш м’яко. Адже зараз було важливо не тільки дорікати, а й знайти вихід із ситуації.
— Тепер я не знаю, — він підвів голову і я побачила його очі, повні розпачу. — Я хочу якось допомогти, але що я можу? Вона мене не підпускає до себе.
— Не знаю, що сказати, — мовила я. — Але якщо ти хочеш допомогти, то зараз не час для гордості чи образ. Злата, можливо, найбільше потребує підтримки саме зараз.
— Але ж вона мене вигнала. Як я можу?
— Ти просто повинен спробувати. Поговори з нею. Вона, може, не хоче тебе бачити, але ти не маєш права залишати це так. Якщо не спробуєш, це відчуття провини буде гризти тебе зсередини все життя.
Син мовчав, а потім повільно підвівся.
— Ти права, — тихо сказав він, — я мушу спробувати.
Я подивилася на нього і зловила себе на думці, що, попри всі його помилки, він намагається виправити те, що сталося. І саме це було для мене головним.
Син дзвонив їй щодня, писав повідомлення та висилав смішні фотографії. Проте дівчина з ним не хотіла спілкуватися. Вона передивлялася всі повідомлення, але у відповідь мовчала, і це мовчання дратувало сина. Він став сумним та звинувачував себе у всьому.
Минув тиждень і син забіг до мене у кімнату посміхаючись:
— Мамо, – вигукнув він. – Злата надіслала смайлик! Так, це сумний смайлик, але я так радий, що хоч якась відповідь від неї надійшла. У мене є шанс з нею побачитися та поговорити.
На цій ноті син сподівався, що Злата відповість на його дзвінок і з нетерпінням чекав ранку. Я бачила, як він готує промову, як проговорює, що їй сказати. Тільки на ранок все стало неочікуваним. Слухавку вона не взяла й повідомлення не бачила. Всі спроби подзвонити до дівчини закінчувалися автовідповідачем, що абонент не в мережі. Тільки через кілька днів на її сторінці з’явилась фотографія зі свічкою та короткий підпис: “Шкода, що ти пішла так рано….”
Син був у розпачі кілька тижнів. Так він хотів її повернути та виправити все, що накоїв, але того не сталося. Через місяць він заявив:
— Мамо, це мені урок на все життя. Я навчуся з цим жити, хоч мені й важко, але якщо зустріну ще колись дівчину, то цінуватиму її, ніби вона єдина на всьому світі.
