Андрій приїхав до матері в суботу, наприкінці жовтня, коли в селі вже стояли голі садки, а над дорогою висіла мокра імла. Він не попереджав. Хотів зробити сюрприз і заодно привезти ліки, які мати забула купити в районній аптеці.
Ганна Степанівна саме поралась біля печі. Побачила сина на порозі, сплеснула руками й усміхнулась так, наче йому знову було десять.
– Ти що, пішки йшов? Чого не подзвонив? Я б борщу наварила.
– Мамо, борщ у тебе є, я бачу. Он повна каструля. Ти на цілий полк варила?
– Та то на два дні. Роздягайся, сідай.
Він сів, поставив на стіл пакет з ліками й почав пояснювати, що пити зранку, а що ввечері. Мати слухала, кивала, але очі її бігали по кімнаті, і Андрій це помітив. Раніше вона дивилась на нього, коли він говорив. Тепер дивилась на двері до передньої кімнати, ніби чогось чекала звідти.
– Мамо, ти мене чуєш?
– Чую, синку. Зранку жовті, ввечері білі.
– Зранку білі, ввечері жовті. Ти все переплутала. Дай-но я напишу на коробках.
– Не треба писати, я запам’ятаю.
– Ти й торік запам’ятала. А потім тиск скочив, і тебе везли в район.
Ганна Степанівна махнула рукою й повернулась до печі. Андрій дістав із кишені телефон, подивився на нього й зітхнув.
– Мені потрібна довідка для пенсійного. Ірина казала, що вона лежить у синій папці, в шафі. Можна я піду пошукаю?
– Я сама знайду. Ти сиди.
– Мамо, ти ж ледве нахиляєшся. Я швидко.
– Андрію.
Але він уже встав. У передній кімнаті пахло нафталіном і сушеною м’ятою. Шафа, важка, ще бабусина, скрипнула, як завжди. На другій полиці лежала синя папка, а під нею стояла бляшана коробка з-під печива, перев’язана стрічкою. Андрій знав цю коробку з дитинства. Мати ніколи не дозволяла її чіпати. Казала лише одне: там моє, на скрутну годину.
Він не збирався її відкривати. Але стрічка була розв’язана, а віко ледь прилягало. Андрій підняв його просто щоб поправити.
У коробці лежав порожній конверт і папірець, списаний знайомим материним почерком, великим і трохи кривим.
Там було написано: «Було тридцять п’ять тисяч. Віддала Марті. Це борг, а не гроші».
Андрій перечитав двічі. Потім ще раз. Потім вийшов на кухню з коробкою в руках, і мати, побачивши її, повільно поставила ополоник на край каструлі.
– Що це? – спитав він тихо.
– Андрійку, поклади на місце.
– Що це, мамо? Де гроші?
– Я потім тобі розкажу.
– Зараз розкажи. Тут написано тридцять п’ять тисяч. Це ж твої, на похорон. Ти відкладала їх п’ять років. Ти мені сама казала, що нікому не віддаси.
– Я й не віддала нікому чужому.
– Марті, – повторив він. – Це яка Марта. Левківна, чи що. Та, що через дві хати.
– Вона.
Андрій поставив коробку на стіл так, що кришка підстрибнула.
– Мамо, це ж ті самі гроші. Це не якась дрібниця. Хто так робить. Хто віддає всі збереження сусідці й нічого не каже дітям.
Мати випросталась. Вона була невисока, суха, у вицвілій хустині, але в цю мить здавалась вищою за нього.
– То не гроші, – сказала вона.
– А що ж то таке?
– То не гроші, синку. Ти не розумієш.
– Так поясни. Я слухаю. Мені сорок один рік, я керую відділом із двадцяти людей, але чомусь не розумію, як моя мати за один день віддає все, що в неї було.
– Не кричи на мене в моїй хаті.
– Я не кричу.
– Кричиш.
– Я говорю голосно, бо ти мене не чуєш. Тебе, мамо, обдурили. Ти розумієш це. Таких, як ти, цілі бригади об’їжджають. Приходить жінка, плаче, розказує про хвору дитину, а ти й рада.
– Марта не приходила. Я сама до неї пішла.
– Тим більше. Значить, вона вже знала, до кого ти прийдеш.
Ганна Степанівна різко сіла на ослінчик біля печі й подивилась на сина довгим, важким поглядом.
– Ти зараз кажеш про людину, яку не знаєш.
– Я знаю її. Вона торік у Петра Кушніра взяла гроші на дах і не повернула.
– Повернула. Восени.
– Хто це сказав.
– Сам Петро й сказав.
– Ну добре. А тридцять п’ять тисяч навіщо вона взяла.
– Не твоя справа.
Андрій розсміявся, але сміх вийшов недобрий, колючий.
– Не моя справа. Мамо, ти розмовляєш зі мною, як із чужим. Я тобі щомісяця переказую гроші. Я за твою піч заплатив, за вікна заплатив. Я віддав ці ліки в аптеці у Франківську, бо тут їх нема. А мені кажуть, що це не моя справа.
– Я ніколи не просила в тебе нічого.
– Не просила. Я сам давав, бо турбуюсь.
– Турбуєшся, – повторила вона гірко. – Ти турбуєшся, як за хату, що може згоріти.
Він відкрив рота, щоб відповісти, але двері до кухні раптом відчинились, і на порозі стала Ірина, його дружина, у шапці й пальті, з великою сумкою в руках. Вона їхала слідом на другій машині, бо Андрій вирішив нічого їй не пояснювати зарані.
– Добрий день, мамо, – сказала вона обережно. – Що тут у вас. Я чую з вулиці.
– Чуєш, – буркнув Андрій. – Мама віддала всі гроші на похорон сусідці. Усі. Тридцять п’ять тисяч.
Ірина поставила сумку на підлогу й повільно зняла рукавички.
– Як віддала.
– Так. Взяла й віддала.
– Ганно Степанівно, – Ірина присіла поруч зі свекрухою, – це правда.
– Правда.
– А може, це якась помилка. Може, вона вам розповіла сумну історію, а ви, по доброті…
– Іро, не починай і ти, – тихо промовила Ганна Степанівна. – Я вже старша, ніж ви обоє разом. Я знаю, що роблю.
– Знаєш, – підхопив Андрій. – Тоді поясни.
– Не поясню.
– Чому.
– Бо ти в такому стані мене не почуєш.
– Я в нормальному стані.
– Ти в такому, коли любиш ображати.
Андрій різко відсунув стілець. Він ходив по кухні взад і вперед, як у дитинстві ходив перед батьковою хатою, коли той повертався пізно.
– Добре. Тоді я піду до неї сам.
– Не смій, – мати підвелась так швидко, що ослінчик перекинувся. – Не смій туди йти.
– Чому.
– Бо я тебе прошу.
– Просиш, а пояснити не хочеш. Мамо, я не маленький. Хочу знати, чи ти в безпеці. Чи нас не обкрадають.
– Нас. – Вона чомусь усміхнулась крізь сльози. – Нас, кажеш. Ти ж не живеш у цьому селі вже двадцять років.
– Це несправедливо.
– Справедливо. Ти приїжджаєш на свята, як у гості. А тут усе інакше.
– Андрію, – втрутилась Ірина, – може, не варто зараз.
– Варто, – відрізав він і взяв куртку. – Я дві хвилини.
Мати схопила його за рукав.
– Андрійку, благаю. Не йди. Марта горда. Вона не стерпить, якщо ти прийдеш і почнеш питати. Це її зламає.
– Мене зараз ламає те, що ти мовчиш.
– Я мовчу, бо так треба.
– Кому треба.
Вона не відповіла. Тільки відпустила рукав, і руки її повисли вздовж тіла, ніби в неї раптом закінчились сили. Андрій на мить завагався, але злість, яка копичилась усе життя через щось інше, нарешті знайшла вихід. Він вийшов з хати й гучно зачинив двері.
Вулиця була порожня. Лише вдалині гавкав чийсь пес, і з комина крайньої хати йшов тонкий дим. Андрій швидко пішов уздовж паркану, і з кожним кроком у голові наростало одне й те саме питання: чому. Чому мати, яка колись рахувала копійки на хліб, раптом віддає збереження цілого життя людині, про яку він майже нічого не пам’ятав.
Хата Марти Левківни стояла в кінці вулиці, низька, з потемнілим шифером і вікнами, завішеними білими фіранками. Біля воріт лежала купка дров, накрита поліетиленом. На порозі стояли дитячі чобітки, маленькі, з червоними застібками.
Андрій постукав. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз, сильніше.
– Хто там, – озвався з-за дверей хрипкий жіночий голос.
– Це Андрій. Син Ганни Степанівни.
За дверима довго мовчали. Потім засув відсунули, і на порозі з’явилась висока жінка років сімдесяти, з сірим волоссям, зібраним у вузол, і очима, в яких не було ні здивування, ні страху. Лише втома.
– Прийшов по гроші, – сказала вона не питаючи.
– Прийшов поговорити.
– Це одне й те саме. Заходь, раз прийшов.
У хаті Марти пахло лікарнею. Не ліками навіть, а тією особливою тривогою, яка оселяється в оселях, де хтось довго й тяжко хворіє. У кутку топилася стара груба, на лежанці під картатою ковдрою лежав хлопчик років семи, блідий, з синюватими тінями під очима. Він дивився мультфільм на старому планшеті й не відірвав погляду від екрана, коли ввійшов чужий дядько.
Марта Левківна стала посеред кімнати, склавши руки на грудях.
– Сідай, коли вже прийшов. Чаю не пропоную.
– Я не за чаєм.
– Знаю, за чим ти. Потім скажеш, чи я вгадала. Ти прийшов перевірити, чи я не шахрайка.
– Я прийшов зрозуміти.
– Що саме.
– Чому моя мати, якій сімдесят літ, віддає вам усе, що відкладала п’ять років, і пише в записці, що це борг. Я ніколи не чув про жоден борг.
– Бо не питав.
– Мене ніхто й не розповідав.
– А ти спитав би, якби розповіли. – Вона раптом усміхнулася, але гірко. – Ти такий самий, як твій батько. Тільки той кричав через горілку, а ти кричиш через порядок.
Андрій стиснув щелепи.
– Мого батька не чіпайте.
– Я й не чіпаю. Він уже двадцять п’ять років лежить на кладовищі, йому однаково. Це тобі не однаково.
– Марто Левківно, скажіть просто. Скільки ви взяли.
– Тридцять п’ять. Двадцять вже поїхало до Львова, в клініку. Ось квитанція. – Вона підійшла до комода, дістала аркуш і сунула йому в руки. – П’ятнадцять лежить у мене. Хочеш, забирай зараз.
Він глянув на квитанцію. Назва клініки, прізвище дитини, сума. Усе було справжнє. Він відчув, як у ньому щось осідає, наче він наступив на лід, який виявився тонший, ніж здавалося.
– Хто цей хлопчик.
– Данилко. Онук мій. Серце в нього з народження. Малим було легше, а тепер лікарі кажуть, що відкладати не можна. Операція коштує сто вісімдесят тисяч. Мати його у Польщі, прибирає в чужих домах, надсилає, скільки може. Батько на фронті, ти ж знаєш, що там платять. Зібрали ми дев’яносто п’ять із людьми, з волонтерами. Не вистачає.
– І ви пішли до моєї матері.
– Я до неї не ходила, – різко сказала Марта. – Скільки разів повторювати. Це вона прийшла. Мені Олька з аптеки розбовкала, що ти матері ліки привозиш, а я за свої гроші нічого не можу докупити. Мати твоя вчора зайшла, поклала цей конверт на стіл і пішла. Я кинулася навздогін, а вона вже за хвірткою. Я сказала їй, що не візьму. А вона сказала, що то не гроші.
– Що то не гроші, – повторив Андрій.
– То борг. І що я його вже двадцять п’ять років не беру, а вона двадцять п’ять років спати не може.
Цієї миті хлопчик на лежанці закашлявся, глухо й довго, і Марта миттю опинилася біля нього. Вона поправила подушку, поклала долоню йому на лоба, прошепотіла щось, чого Андрій не розібрав. Він стояв посеред чужої кімнати, висока доросла людина в дорогій куртці, і не знав, куди діти руки.
– Скажіть мені, – тихо промовив він, коли кашель ущух. – Що за борг.
Марта розпрямилася. Довго мовчала, дивлячись у вікно.
– Тобі було одинадцять, – нарешті сказала вона. – Зима дев’яносто шостого. Така зима, що вороб’я на льоту падали. Твій батько того місяця пропив усе, що було, навіть вугілля. Ти лежав з гарячкою, а Ганна бігала по селу, просила хоч кого відвезти до лікарні. Ніхто не мав машини. Лише в мого покійного Левка був бричок і кінь. Ми відвезли вас у районну, потім у Франківськ, бо в районній сказали, що не візьмуть. Там треба було платити за ліки, за уколи. У Ганни не було ні копійки.
– І що.
– У мене була корова. Лиска. Вона була рудувата, з білою плямою на лобі, давала на день двадцять літрів. На ній тримався весь мій двір. – Марта сказала це спокійно, як говорять про давно закопану біду. – Я продала її в Надвірну за триста карбованців нових. Ті гроші віддала в лікарню. Ти лежав місяць, а на Великдень уже бігав за курми по двору.
Андрій мовчав. У голові його, як у старому кіно, проступали уривки: біла стеля, запах хлору, жінка в хустці, яка сидить на краю ліжка й тримає його за руку. Він завжди думав, що це мати. Тепер не був певен.
– Мати обіцяла повернути. Не повернула, бо ти ж знаєш, як ми тоді жили. Потім Левко помер, потім твій батько. А коли Ганна вже могла віддати, я сказала їй, що не треба. Що корова була моя, а дитина ваша. І що я нічого не рахувала. Вона образилася, три місяці зі мною не розмовляла. А потім ми помирилися, але вона цього слова так і не забула. Борг.
– Двадцять п’ять років, – прошепотів Андрій.
– Двадцять п’ять років вона носила це в собі, як камінь у чоботі. А тепер почула про Данилка й побігла.
У кімнаті стало тихо, лише гула груба. Андрій підняв очі.
– Чому мені ніхто не сказав.
– Кому було казати. Ти виріс, поїхав у місто, прислав матері грошей на вікна й піч. Ти хороший син, Андрію. Я не кажу, що ні. Але ти приїжджаєш і питаєш, чи не обікрали твою матір. А не питаєш, чому вона ночами не спить.
Він відчув, як у нього горять вуха.
– Це несправедливо.
– Може, й так. Але правда рідко буває справедливою. – Марта взяла з комода конверт, який вона, видно, приготувала заздалегідь, і простягнула йому. – Забери. П’ятнадцять тисяч. Віднеси матері. Я більше не візьму. Досить і того, що взяла.
– А операція.
– Бог дасть. Люди добрі допоможуть.
– Марто Левківно, у вас не вистачає вісімдесяти п’яти тисяч. Скільки часу в лікарів.
– Два тижні.
– І ви кажете, Бог дасть.
– А що я ще можу сказати, – вона раптом підвищила голос, і хлопчик на лежанці здригнувся. – Що мені робити. Піти по селу з капелюхом. Я вже ходила. Люди дали, скільки змогли. У всіх свої діти, свої біди.
Андрій не взяв конверта. Він повільно повернувся й вийшов у сіни, де на порозі й досі стояли дитячі чобітки з червоними застібками. На вулиці почало сутеніти. Він ішов назад і відчував, що йому незручно у власній шкурі.
На подвір’ї матері стояла чужа машина. Червона, з номерами Коломиї. Андрій зупинився біля хвіртки й тихо вилаявся про себе, без слів, просто видихнув крізь зуби. Леся. Сестра.
У хаті було гамірно. Леся стояла посеред кухні, в куртці, з розпатланим волоссям, і говорила так швидко, що слова налягали одне на одне.
– Мамо, я розумію, що це твої гроші. Але ж ти обіцяла. Ти сама казала, що на похорон збираєш, щоб нам не клопотатися. А тепер що. Нам тебе ховати, а за що.
– Лесю, не говори так.
– Я говорю, як є. Я не жебрачка, але в мене двоє дітей в університеті, чоловік без роботи вже пів року. Якби я знала, що ти ці гроші віддаси, я б…
– Що ти б, – спитала мати втомлено.
– Я б попросила, щоб ти нам віддала.
– Лесю, – Андрій став у дверях. – Ти чуєш, що кажеш.
Сестра обернулася.
– А ти де був. Іра подзвонила мені чверть години тому, я кинула все й приїхала. Сказала, що ти пішов до цієї Марти ображати стару жінку.
– Я не ображав.
– Ти ніколи не ображаєш. Ти просто так дивишся, що людина сама хоче провалитися.
– Лесю.
– Що Лесю. Ти завжди такий. Приїхав на два дні, розкидав накази й поїхав. А я тут за мамою ходила, коли в неї серце хапало. Я на ніч лишалася, ти хоч знаєш, скільки разів.
– Знаю.
– Нічого ти не знаєш.
Мати хлопнула долонею по столу, і всі завмерли.
– Досить, – сказала вона. – Обоє досить. Я ще жива, і говорити про мої похорони при мені не будете.
– Мамо, але ж гроші…
– Лесю, мовчи. – Ганна Степанівна повільно підвелася. – Я скажу раз і більше не повторюватиму. Мене поховають і без конверта. Ви мене не кинете, я знаю. А дитина жива. Дитина лежить через дві хати від мене й кашляє так, що мені серце розривається. Якщо я цьому дитяті не допоможу, то куди я піду, коли помру. До Бога. А він мене спитає, що я зробила з тими тридцятьма п’ятьма тисячами.
В кухні запала тиша. Леся відвернулася до вікна. Андрій дивився на матір і раптом побачив її наче вперше: маленьку, згорблену, з тремтячими пальцями, у фартуху, пошитому ще років двадцять тому.
– Мамо, – сказав він. – Чому ти мені ніколи не розповідала про корову.
– Яку корову.
– Лиску. Яку Марта продала, щоб мене лікувати.
Мати завмерла.
– Вона тобі сказала.
– Сказала.
– Я просила її не говорити.
– Чому.
– Бо ти дитиною не повинен був це знати. А потім став дорослим, і вже було пізно. Не знала, як почати. Сказати, що ти колись ледь не помер, а я ледь не збожеволіла. Що твій батько тоді…
Вона замовкла, і Андрій побачив, що по її щоці котиться сльоза.
– Знаєш, що мене найбільше мучило. Що я тоді ні на хвилину не подумала про корову. Просто бігла. А Марта подумала. Вона мене тоді запитала лише одне. Ганно, дитина дихає. Я кажу, дихає. А вона сказала, тоді вези.
– Мамо.
– І ніколи, ні разу вона мені не нагадала. Двадцять п’ять років. А я щороку дивилася на її пусту стайню й думала, що мушу. Мушу, мушу. А вона не брала.
Леся тихо промовила, не обертаючись:
– Я знала.
Андрій різко повернувся до неї.
– Що.
– Мама розповіла мені у серпні. Про Данилка і про те, що збирається робити.
– І ти мовчала.
– Мама просила.
– А ти приїхала сьогодні й кричиш на неї, що вона віддала гроші, про які ти знала з серпня.
– Я не кричала, я просто…
– Ти наговорила їй при мені, що їй нічим тебе ховати.
– Бо ти, Андрію, злий. Я не знала, що сказати. Мені страшно було, що ти все розкажеш Ірі, а вона, не дай Боже, подзвонить у поліцію, і почнеться. Я вирішила, що краще вдавати, ніби мене образили, ніж признатися, що я знала.
– Чудово. Просто чудово.
– А що я мала робити. Ти приїжджаєш і все ламаєш своїми правилами, Андрію. Ти колись навчишся просто слухати.
Він хотів відповісти, але, до власного здивування, не знайшов слів. Просто сів на лавку біля столу. Ірина, яка мовчки стояла в кутку, обережно торкнулася його плеча.
– Андрію, – тихо сказала вона. – Дай мені твій телефон.
– Навіщо.
– Подзвони в клініку. Спитай, скільки не вистачає, і що можна зробити. А я піду на кухню, зроблю чаю. Нам усім не завадить.
– Іро, ти ж казала, що це може бути шахрайство.
– Казала. А тепер бачу, що ні. – Вона зітхнула. – І ще скажу. Я збирала на тебе список, що ми купимо після Нового року. Машину, стільки відкладено. Сто двадцять тисяч. Пам’ятаєш.
Він підняв голову.
– Пам’ятаю.
– Так от. Мені здається, що найрозумніше, що ми можемо з цими грошима зробити, це не купувати машину.
Андрій довго дивився на дружину. Потім дістав телефон і набрав номер, який Марта залишила на квитанції.
Розмова тривала хвилин десять. Директор клініки, втомлений чоловік із низьким голосом, підтвердив усе: операція призначена на двадцять третє листопада, не вистачає вісімдесяти п’яти тисяч, це не шахрайство, ось номер рахунку. Андрій записував і відчував, як у ньому відступає щось тяжке, чорне, що сиділо з ранку.
Коли він поклав слухавку, всі дивилися на нього.
– Вісімдесят п’ять, – сказав він. – Ми віддамо.
– Андрійку, – прошепотіла мати.
– Мамо, не плач. Я ж не для тебе, а для дитини.
– Знаю, синку. Знаю.
– Лесю, ти з нами.
– Андрію, у мене немає…
– Не про гроші. Поїдемо до Марти. Усі разом. Бо сам я не впораюся. Вона мене до порога не пустить удруге.
Леся засміялася крізь сльози.
– Ти гірший за тата, коли просиш.
– Знаю.
Марта відчинила не одразу. Побачила на порозі всю родину, Ганну в старій хустці, Лесю, Андрія з Іриною, і склала руки на грудях ще міцніше.
– Що, юрба прийшла гроші повертати.
– Марто, – сказала мати. – Дозволь увійти.
– Ганно, я тобі сказала, що не візьму.
– Я знаю. Пусти.
– Не пущу.
– Тоді я постою тут, на морозі. Мені не звикати.
Марта подивилася на неї довго. Потім відступила.
У хаті Андрій першим заговорив, не чекаючи, поки хтось його випередить.
– Марто Левківно, я був неправий. Я приїхав сьогодні й побачив порожній конверт, і подумав найгірше. Прошу вибачення.
– Прийняла, – сухо відповіла вона. – Це все.
– Ні, не все. Я подзвонив у клініку. Нам не вистачає вісімдесяти п’яти тисяч. Ми їх зберемо.
– Ми, – повторила Марта. – Хто це ми.
– Ми. Родина.
– Я не жебрачка, Андрію.
– Я знаю.
– Мені подачки не потрібні.
– То не подачки.
– А що ж.
Андрій озирнувся на матір, і та, ледь помітно, кивнула.
– То борг, – сказав він. – Мамин. За корову.
Марта зблідла. Опустилася на стілець, ніби ноги її раптом перестали тримати.
– Я не брала за корову.
– Знаю. Тому й не за корову. За мене. За те, що я хожу по землі. Двадцять п’ять років ви могли мені цього не нагадувати, і я б і далі не знав. Але тепер знаю. І не вмію цього не віддати.
– Діти так не роблять, – прошепотіла Марта.
– Діти так і роблять. Просто дуже пізно, – тихо озвалася Ганна. – Я теж довго не могла, Марто. Дай мені цю нагоду. Прошу тебе. Я двадцять п’ять років чекала.
Марта закрила обличчя руками й заплакала, мовчки, без жодного звуку, тільки плечі її здригалися. Хлопчик на лежанці підвів голову й спитав тоненьким голосом:
– Бабусю, чого ти плачеш.
– Нічого, Данилку. Це я від радості.
– А коли плачуть від радості, то кашляють.
– Ні, сонечко. Лягай.
Операція відбулася двадцять третього листопада, і тривала чотири години, які для всіх, хто сидів у коридорі львівської клініки, були довшими за життя.
Ганна Степанівна тримала Марту за руку, і оті дві старі жінки, яких колись розвела образа й поєднав борг, сиділи пліч-о-пліч, не промовляючи ні слова. Андрій ходив від вікна до дверей і назад. Леся купила всім чаю з автомата й нікому його не віддала, а потім сама випила чотири склянки.
Коли лікар вийшов, усі встали одночасно.
– Усе добре, – сказав він. – Серце працює.
Марта обм’якла в руках Ганни. Вони обидві засміялися й заплакали водночас.
Пізно ввечері, коли вже повернулися в село, Андрій зайшов у передню кімнату матері. Шафа, як і раніше, скрипнула, а на другій полиці стояла все та ж бляшана коробка, перев’язана стрічкою. Він розв’язав її. Всередині лежав порожній конверт і папірець з маминим почерком.
Він узяв ручку зі столу й дописав під маминими рядками, одним рядком, акуратно:
«Борг віддано. Андрій».
Потім зав’язав стрічку, поставив коробку на місце й вийшов на кухню. Мати сиділа біля печі, склавши руки на колінах.
– Мамо.
– Що, синку.
– Я там дописав на твоєму папері.
– Знаю. Бачила. Заходила, поки ти телефонував.
– І що скажеш.
Вона довго мовчала, дивлячись на вогонь.
– А те, що ти в мене все-таки поганий син, – сказала вона нарешті. – Кричиш, наказуєш, ходиш по хаті, як начальник. Хто так робить.
– Мамо.
– Але добрий. Інколи. Коли не кричиш.
Андрій сів поруч, обійняв її за плечі, і вона вперше за багато років не відсторонилася.
– Мамо, а на похорон ти більше нічого не збирай, добре. Я сам усе зроблю, коли настане час.
– Настане, настане. Усім настає.
– Але не скоро.
– Як Бог дасть.
Вона замовкла, потім ледь чутно додала:
– То не гроші, синку.
– Знаю, мамо, – відповів він. – Тепер знаю.
Олеся Срібна
