Міський загс у суботу о дванадцятій нагадував вулик. У холі стояли букети, гули гості, діти бігали між колонами, а реєстраторка Любов Степанівна вдруге за ранок протирала окуляри й дивилася в графік.
— Дванадцята нуль нуль, Мартинюк і Гнатів. Дванадцята тридцять, Левчук і Гнатів, — прошепотіла вона. — Дивна збіжність, але хай буде.
Марта Мартинюк стояла біля дзеркала в довгому коридорі й поправляла фату. Їй було двадцять два, вона була тоненька, вперта, з важкими темними косами, які мати колись, мабуть, теж носила. Поруч стояла бабуся Ганна, сухенька, у темно-синій сукні, з міцно стиснутими губами.
— Ти бліда, — сказала бабуся. — Щипни щоки.
— Бабусю, я нормальна.
— Нормальна вона. Руки он тремтять.
— Бо хвилююся, а не бо передумала.
— А я нічого й не казала.
Марта усміхнулася сама до себе. Бабуся завжди так робила: нічого не казала, а потім довго дивилася.
Тарас, наречений, чекав у залі з друзями. Він був високий, спокійний, з добрими очима, і саме за цей спокій Марта в нього й закохалася. Єдине, що її бентежило, це його батько. Роман Гнатів, вдівець, вирішив одружитися того ж дня, у тому ж загсі, одразу після сина.
— Двоє весіль за годину, — сміявся Тарас. — Батько каже, що так дешевше. Орендували одного фотографа.
— А наречена яка? — питала Марта.
— Не знаю. Приїхала з Італії вчора ввечері. Тато каже, познайомлю на розписі. Він у мене людина із сюрпризами.
Марта тоді лише знизала плечима. Вона й гадки не мала, яким саме сюрпризом це закінчиться.
О дванадцятій десять двері на сходи відчинилися, і в коридор увійшла жінка. Вона була висока, у кремовому костюмі, зі стриманою зачіскою, з великою італійською сумкою на плечі. За нею йшов Роман із букетом білих троянд і тривожно озирався.
— Ірино, нам сюди, друга зала, — тихо сказав він.
Марта обернулася на звук кроків. Жінка підвела очі й зупинилася. Букет у руках Романа здригнувся.
Кілька секунд ніхто не говорив. Тоді Ганна повільно, ніби боялася розсипатися.
— Господи, — сказала вона. — Не може бути.
Жінка в кремовому костюмі відкрила рота, але звуку не було. Тільки очі жили: вони пробігали по обличчю Марти, по косах, по білій сукні й зупинялися на ямочці над верхньою губою.
— Марто, — нарешті видихнула вона.
— Ви помилилися, — холодно відповіла Марта. — Я вас не знаю.
— Мартусю, це я.
— Я розумію, хто ви. Я питаю, чому ви тут.
— Так, — втрутився Роман, нічого не розуміючи. — Ірино, ви знайомі?
— Вона мені мати, — сказала Марта рівним голосом. — Принаймні була двадцять років тому. Не знаю, як називається те, що від неї лишилося.
Роман повернувся до своєї нареченої.
— Ти казала, що в тебе доньки немає.
— Я казала, що не розмовляю з нею, — тихо відповіла Ірина. — Це різні речі.
— Мене звати Олена, — поправила Марта. — Мама мене не перейменовувала, вона перейменувала себе.
— Дитино, Ірина це моє друге ім’я. В Італії всі казали Ірина, і так зручніше.
— Зручніше, — повторила Марта. — Двадцять років вам було зручніше. Прекрасно.
Ганна нарешті знайшла голос.
— Тобі тут нічого робити, Оленко, — сказала вона. — Бери свого чоловіка й іди.
— Мамо Ганно, будьте ласкаві не розпоряджатися мною.
— Я тобі не мама. Ти мені була невісткою, та й то не тривало.
— Дві жінки сперечаються, а діти стоять, — раптом тихо озвався Роман, який, схоже, починав щось збагати. — Ірино, Олено, як вас там. Скажіть мені, будь ласка, прізвище вашої доньки.
— Мартинюк, — відповіла Марта. — Я Марта Мартинюк. Виходжу заміж за Тараса Гнатіва.
Тиша стала такою, що було чути, як у залі грає музика.
— Тараса Гнатіва, — повторила Олена-Ірина, і обличчя її посіріло. — Романе. Це твій син?
— Мій, — тихо сказав Роман. — Тарас мій син. Тобто виходить, що…
— Виходить, що я сьогодні виходжу заміж за батька свого майбутнього чоловіка, — перебила Олена. — А моя донька виходить за його сина. Просто чудово.
— Тобто ви мені будете свекрухою, — повільно сказала Марта. — Ні, перепрошую. Бабусею моїх дітей. Ні, не бабусею. Я навіть не знаю, як це назвати.
— Марто, дозволь мені пояснити.
— Не дозволю.
Двері зали розчинилися. Тарас вийшов у коридор у світло-сірому костюмі, з бутоньєркою, усміхнений, і одразу помітив, що щось не так.
— Мартусю, ти чого? Тату, ти чого? Любов Степанівна каже, час.
— Тарасе, — сказала Марта. — Познайомся. Це моя мати. А це наречена твого батька. Це одна й та сама жінка.
Тарас подивився на неї, на батька, знову на неї. Усмішка повільно сповзала з його обличчя.
— Тату, ти знав?
— Звідки б я знав, сину, — розвів руками Роман. — Я її шість місяців тому зустрів у Римі. Вона казала, що в неї в Україні лишилася донька, з якою вони розійшлися. Я навіть прізвища не питав.
— Шість місяців, — повторив Тарас. — Ти ще й від мене це таїв.
— Я хотів зробити сюрприз.
— Сюрприз вдався.
Любов Степанівна визирнула з-за дверей.
— Шановні, — сказала вона обережно, — у нас розклад. Хто з вас перший?
— Ми перші, — сказала Марта.
— Ми ще побачимо, — сказав Роман.
— Ніхто нікуди не йде, — відрізала Ганна. — Спершу ця жінка розкаже, де вона була двадцять років.
Олена повільно поставила сумку на лавку. Руки в неї ходили ходуном, але голос став твердим.
— Добре. Розкажу. Тільки не тут. У коридорі всі слухають.
— Усі хай слухають, — сказала Марта. — Мені нема чого ховати. Це ви ховалися двадцять років.
— Я не ховалася.
— Ви поїхали, коли мені було два роки. Бабуся розповідала, що ви залишили записку на столі. Одне речення.
— Яке речення?
— Не шукайте мене, я не повернуся.
Олена різко обернулася до свекрухи.
— Я такого не писала.
— Писала, — спокійно сказала Ганна. — Я сама її читала.
— Ви її читали, бо самі й написали.
— Як ти смієш.
— Я смію, бо маю рацію. Я писала зовсім інше. Я писала, що поїду на рік, заробити гроші на операцію. Дитині потрібна була операція на серці, пам’ятаєте, чи вже ні.
— Яка операція, — розгубилася Марта. — Бабусю, про що вона говорить.
— Нічого вона не говорить. Вигадує, щоб виправдатися.
— Бабусю.
— Мартусю, у тебе справді було слабке серце, — неохоче вимовила Ганна. — Але його давно вилікували. Усе минулося.
— Минулося, бо я платила, — сказала Олена. — Я надсилала кожен місяць. Шістсот євро, потім вісімсот. Через родичку з Коломиї. Я надсилала і листи. Спочатку щотижня, потім щомісяця. Жодної відповіді.
— Я не отримувала жодних листів, — гостро сказала Марта.
— Бо їх отримувала вона, — Олена показала на Ганну. — Я телефонувала, а вона казала, що ти спиш. Я телефонувала знову, а вона казала, що ти не хочеш говорити зі мною.
— Це неправда, — сказала Ганна, але голос її здригнувся.
— Тоді де гроші, мамо Ганно. Де вісімсот євро на місяць.
— Витрачені на дитину.
— Ну то подивімося, на що саме. Бо операції, як виходить, не було.
— Була інша лікарня, — відрізала Ганна. — Нас вилікували консервативно.
— Бабусю, — повільно сказала Марта. — Скажи мені правду. Одним реченням.
— Я тебе виростила.
— Це не відповідь.
— Я не дозволила їй забрати тебе, — раптом вигукнула Ганна. Втім, голос був не гучний, а надламаний. Вона вчепилася в сумочку так, що побіліли пальці. — Я залишилася сама. Мого сина вже не було, чоловік помер, а ти була єдиною, що мені лишилося. А вона збиралася тебе забрати до тієї своєї Італії.
— Я збиралася забрати вас обох, — тихо сказала Олена. — Я в кожному листі писала. Приїжджайте, у мене є кімната, є робота для Марти потім, школа гарна. Я просила вас.
— Ти просила? Ти не просила, ти ставила умову.
— Яку умову?
— Щоб я продала хату.
— Щоб ви не залишалися в хаті з протіканням даху й боргами. Я хотіла допомогти.
— Ти хотіла мене позбутися.
— Мамо, що ви кажете.
Марта стояла між ними, наче посеред хуртовини.
— Тобто ви обидві мене ділили, — повільно сказала вона. — А мене питати ніхто не думав.
— Мартусю, — прошепотіла Ганна.
— Мовчіть. Ви мені брехали двадцять років. Ви казали, що вона нас кинула. Ви казали, що їй байдуже. А я в дитинстві писала їй листи й клала під подушку, бо не знала адреси.
— Дитино, — Олена зробила крок, — я б тобі відповіла на кожен.
— А тепер ви стоїте тут у костюмі за сто доларів і розказуєте про матеріальну допомогу.
— Це не сто доларів, це триста.
— Яка різниця.
— Різниця в тому, що я заробила кожну копійку прибиранням чужих квартир, — із несподіваною силою сказала Олена. — Я мила сходи в Римі, поки ти ходила в перший клас. Я доглядала стару італійку з деменцією, яка називала мене Ірина, бо не могла вимовити Олена. Я прожила з цим іменем стільки років, що воно стало моєю шкірою. А ти кажеш мені про костюм.
— Чому ж ви не приїхали, — тихо спитала Марта. — Хоч раз. Хоч на день.
Олена опустила очі.
— Приїхала. Тобі було дванадцять. Я стояла під школою з великою лялькою. А вона, — вона кивнула на Ганну, — вийшла і сказала, що ти вже не пам’ятаєш мене й не хочеш пам’ятати. Що я тебе тільки налякаю. Показала мені твою фотографію в класі, де ти сміялася, і сказала: дивись, вона щаслива без тебе.
— Бабусю, це правда.
Ганна мовчала. Це мовчання було відповіддю.
— Це правда, — повторила Марта вже не питанням.
— Я боялася, — прошепотіла Ганна. — Щодня боялася, що вона прийде й забере. Ти була єдина, Мартусю. Єдина, що в мене лишилася на світі.
— Тож ви вирішили, що я не маю права мати маму.
— Я вирішила, що ти не маєш права мене покинути.
Марта відступила на крок. Фата зісковзнула їй на плече, і вона навіть не помітила.
— Я не розумію, як мені тепер з цим жити.
— Марто, — озвався Тарас. — Давай вийдемо на повітря.
— Не треба. Я хочу дослухати.
— А що слухати, — сухо сказав Роман, який досі мовчав. — Тут і так усе ясно. Ірино, ти мені казала, що донька сама не хоче з тобою спілкуватися.
— Я так думала.
— Ти мені брехала.
— Я не брехала, я вірила в те, що мені сказали.
— Ти шість місяців жила в моєму домі й жодного разу не показала мені її фотографію.
— У мене не було жодної. Остання, яку мені дали, була шкільна, в третьому класі.
— Не було, а я мав би здогадатися, — із гіркотою сказав Роман. — Ти якось казала про дівчинку з ямочкою. Я думав, це про тебе саму колись.
— Тату, а тепер скажи, чому ти мені не сказав, що одружуєшся з жінкою з минулим, — різко озвався Тарас.
— Чому це з минулим. У всіх воно є.
— Тому, що ти приховав її ім’я. Шість місяців. Я б одразу запитав.
— Я боявся, що ти будеш проти.
— Я був би проти, бо ти ніколи нічого не обговорюєш. Ти ставиш перед фактом.
— Це моє життя.
— А це моє весілля. Ти вибрав той самий день, ту саму годину й той самий загс. Тебе просили хоч раз подумати про когось, крім себе.
— Ти не мав права так зі мною розмовляти.
— А ти не мав права так мовчати.
Любов Степанівна втретє визирнула з дверей.
— Люди добрі, — сказала вона втомлено. — Я, звичайно, все розумію, але в залі чекають шістдесят гостей. У першої пари на двох столах уже подали закуски. Можна якось по черзі.
— Нікому нікуди не йти, — сказала Марта. — Дайте нам п’ять хвилин.
— П’ять хвилин я можу, — зітхнула реєстраторка. — Але не більше. Музикантам платять погодинно.
Вона зникла за дверима.
У коридорі стало тихо. Хтось із гостей, перехрестившись, обійшов їх стороною. Мати і донька дивилися одна на одну через три кроки килимової доріжки, і ці кроки були довші за двадцять років.
— Скажіть мені одну річ, — повільно промовила Марта. — Чому ви вийшли заміж знову. Я не про Романа. Я про те, що між нами.
— Бо я була сама, — відповіла Олена. — А ще, бо ти давно виросла, і мені здавалося, що вже ні для кого я не потрібна. Роман добрий. Він не питав мене про минуле.
— Тому й не питав, — сухо кинув Роман. — Бо ти не давала.
— Романе, будь ласка.
— Я закоханий у жінку, якої не існує. Ірина з Рима, яка прибирає й варить борщ. А виявляється, у неї є дочка, свекруха й цілий роман двадцятирічної давності, а я, дурень, дізнаюся про це в коридорі загсу.
— Не називай це романом, — тихо сказала Олена. — Це було моє життя.
— То чому ти мені його не показала.
— Бо я вже тоді боялася, що ти скажеш те, що кажеш зараз.
Тарас поклав руку Марті на плече.
— Як ти? — запитав він тихо.
— Не знаю, — відповіла вона. — Мені здається, що мене розрізали навпіл. З одного боку жінка, яка мене виростила й брехала. З іншого жінка, яка мене народила й мовчала.
— Я не мовчала, — сказала Олена.
— Ви писали листи. Але ви припинили.
— Я припинила, бо Ганна одного разу відписала, що ти просиш мене більше не писати.
— Я цього не просила.
— Тепер знаю.
— Ви повірили.
— Я була молода й налякана. Я повірила, бо мені було легше повірити. Це моя провина, і я її не заперечую. Я мала б їхати, стукати у двері, вимагати побачення. А я хапалася за зміни, за гроші, за чужих дітей і казала собі: так краще.
— А як було б краще, — запитала Марта.
— Краще було б, якби я не здалася.
Вона раптом опустилася на лавку й закрила обличчя руками. Сумка впала на підлогу, звідти викотилася маленька коробочка. Марта машинально нахилилася й підняла її. Усередині лежав срібний ланцюжок із крихітним серцем.
— Що це, — спитала вона.
— Це я купила, коли тобі було вісімнадцять, — глухо відповіла Олена крізь пальці. — На повноліття. Я відкладала цей подарунок щороку. Двадцять разів купувала щось і двадцять разів не відправляла. Це тільки останній.
— А інші де.
— У шухляді. В Римі.
— Усі двадцять.
— Усі.
Марта довго дивилася на ланцюжок. Потім повільно перевела погляд на бабусю.
— Бабусю, — сказала вона. — Скажи мені одне. Ти справді її листи спалила чи ще десь лежать.
Ганна заплющила очі.
— Лежать, — прошепотіла вона. — У коробці з-під взуття, на антресолях. Усі до одного. Я не змогла спалити.
— Скільки їх.
— Не рахувала. Багато.
— Двісті п’ятдесят вісім, — сказала Олена. — Я їх нумерувала.
Марта обережно провела пальцем по срібному серцю.
— Знаєте, що в усьому цьому найстрашніше, — сказала вона тихо. — Що я вас обох розумію. І тому не можу нікого з вас по-справжньому ненавидіти.
— Мартусю, — прошепотіла Ганна. — Пробач мені, якщо зможеш.
— Не можу, поки не прочитаю листи.
— Прочитаєш.
— Прочитаю. А тоді поговоримо.
— А весілля, — обережно нагадав Тарас. — Любов Степанівна чекає.
Марта підвела на нього очі. У них стояли сльози, але губи вже складалися в усмішку.
— Знаєш, — сказала вона, — я не збираюся відкладати. Ми двадцять хвилин тому були щасливі й нічого не змінилося. Я виходжу за тебе сьогодні.
— А батько, — спитав Тарас. — Йому ж теж у цю залу.
— Нехай іде.
— Тобто ви мені дозволяєте, — з іронією озвався Роман.
— Я нічого не дозволяю, — відповіла Марта. — Це ваше життя. Але я хочу сказати одне. Якщо ви справді любите цю жінку, то не кидайте її через те, що вона виявилася більш живою, ніж ви гадали.
— Я не кидаю, — пробурчав Роман. — Просто мені потрібно переварити.
— Тоді переварюйте після розпису.
— Романе, — тихо озвалася Олена. — Я зрозумію, якщо ти скажеш ні.
— Ірино, — він зітхнув. — Олено. Я не знаю, як тебе називати.
— Називай як тобі зручніше.
— Мені зручніше, щоб ти більше нічого від мене не приховувала.
— Обіцяю.
— Тоді добре, — сказав він, і плечі його опустилися. — Я не збираюся втрачати жінку, з якою мені тепло, тільки тому, що в неї виявилася складна історія. У мене самого вона така.
Олена подивилася на нього так, ніби бачила вперше.
— Дякую, — прошепотіла вона.
— Та не дякуй. Краще встань. Нас там чекають.
Любов Степанівна, мабуть, підслуховувала, бо двері відчинилися саме вчасно.
— Ну що, шановні, — спитала вона з надією. — Хто перший.
— Ми, — сказала Марта. — Тільки в нас буде одна зміна.
— Яка.
— Мене до столу поведе не бабуся, як ми домовлялися, і не наречений.
— А хто тоді.
Марта повернулася до жінки в кремовому костюмі.
— Ви, — сказала вона. — Якщо не заперечуєте.
Олена здригнулася.
— Мартусю, ти впевнена.
— Ні. Але я хочу так.
— А я, — подала голос Ганна, — що я.
— А ви підете поруч, — відповіла Марта. — З другого боку.
— Навіщо тобі ми обидві.
— Бо мені вас обох треба. Це жахливо, але це так.
Ганна витерла очі хусточкою. Олена підійшла й нерішуче простягнула руку. Свекруха глянула на неї довго й повільно, наче вперше за двадцять років, і нарешті стисла її пальці.
— Нам треба буде поговорити, — сказала Ганна.
— Треба, — кивнула Олена.
— Без свідків.
— Звісно.
— І я не обіцяю, що не посваримося.
— Я теж.
— Ото й добре, — сухо сказала Ганна. — Бо мовчати нам обом уже набридло.
Марта взяла матір під одну руку, бабусю під другу, і втрьох вони рушили до зали. Ззаду йшов Тарас із батьком. Роман ніс білі троянди й раз у раз поглядав на сина, а той, ніби між іншим, тихо запитав:
— Тату, а ти хоч знаєш, що тепер я тобі зять майже.
— Не зять, а син, — буркнув Роман. — І нічого дивного. Просто я одружуюся з тещею мого сина.
— Дуже просто, — серйозно кивнув Тарас.
— Не смійся.
— Я не сміюся.
— Смієшся.
— Трохи.
У залі зазвучала музика. Гості підвелися, і ніхто з них не здогадувався, що за двадцять хвилин у коридорі було більше життя, ніж в усіх весіллях цього тижня.
Після розпису, коли обидві пари вже обмінялися обручками й гості розійшлися по ресторану, мати з донькою ще на хвилину залишилися на сходах загсу. Надворі падав дрібний листопадовий сніг, перший цієї осені.
— Ти не мусиш мене пробачати, — тихо сказала Олена.
— Я знаю.
— Але я хочу, щоб ти знала. Я щодня про тебе думала.
— Я теж, — відповіла Марта. — Навіть коли казала собі, що ні.
— Можна я тебе обійму.
— Можна.
Вони обійнялися обережно, ніби боялися зламатися. А за скляними дверима стояла Ганна, притискаючи до грудей хусточку, і вперше за двадцять років не намагалася нічого вирішувати.
Тієї ж ночі Марта сіла на підлогу в бабусиній кімнаті з коробкою з-під взуття на колінах і відкрила перший лист. Він починався словами про те, як сильно мама сумує, і про те, що в Римі зовсім немає такого снігу, як у них.
Вона читала до світанку. А в сусідній кімнаті не спали дві жінки й уперше за довгі роки чекали, що вона вийде.
Віра Лісова
