То, знаєте, тре мати на всьо щістє. Ну, а коли його, того щістє вдень з вогнем не знайти, то що робити бідній жінці? Правильно, тре кувати собі його самій.
Я жінка самотня, зате робітна і не сварлива. Вдачу маю добру, як фист мене не злостити, топлюся, яко вершкове масло від найменшого доброго слова.
А що? Баба-небіжка колись казали, що добре слово і псові приємне. До чого я се все? А от до чого. Ви вже знаєте про мою любов до куховарства, а з чого все почалося? Та з того, що…
Працювала я кілька років тому менеджером в приватній фірмі. Робота була файна, в теплі, в добрі. Колектив практично жіночий, якщо не рахувати охоронця, дядька Степана, та шефа Валентина Петровича, що мали за плечима надійний і солідний подружний стаж у кілька десятків років. І була в нас тиш, і благодать, аж доки не з’явився у нас новий співробітник.
Ага, мужчина, красень високий та блакитноокий, нє не блондин, брунет молодий… У наших дівчатуль істерика почалася.
Співробітниці, таке гей би з глузду з’їхали. Одна наперед одної почали хвости розпушувати, бісики пускати, інтриги плести. Щоднини инші вбйори, щоднини тонни косметики і літри парфумів, а ще ж єхидні шпильки одна одній.
Впряглися в боротьбу за прихильність, а чи бодай погляд нашого єдиного на всю фірму мачо навіть давно й здавалося благополучно одружені Олюня й Віруня.
Коротко кажучи, за яких пару тижнів наш дружний колись колектив поволі перетворився в гадюче шипуче отруйне кубло. Всі між собою ворогували, кожна вважала єнчу за суперницю, мало що коси не дерли. А він… здавалося навіть не помічав всіх тих жіночих хитро сплетених інтриг.
З кожною вітався, з кожною був милим, ввічливим та галантним. Ніби й не виділяв нікотру. Лише сидів за своїм столом, сумлінно працював і коли-не-коли мрійливо позирав у вікно, та ще зітхав деколи.
Я в тоту боротьбу намірено не вступала. Ну, по-перше з моїми габаритами, рідко кому сподобаєшся, я це давно затямила. Свої шанси на особливу увагу, я тверезо оцінила.
По-друге, була би цілковитою дурепою, якби безстидно себе пропонувала, для мене се фе-е-е-е… Ну, але, так сталося, що саме мені випала найбільша увага нашого мачо з помежи наших перших красапет та модниць, що й спричинило тьму прокльонів, в’їдливих та образливих назвиськ, і шипіння з кожного кута офісу на мою адресу.
А сталося от що. Помітила я, що Валерик, це ім’я нашого мачо, паскудно харчується якимись підозрілими хот-догами, та хто зна, якої свіжости бургерами, чим дуже скоро заробить собі в кращім випадку болячку, в гіршім сильну болячку чи ще якусь фіґню. Шкода хлопця. Принесла йому в харчовому контейнері домашних котлеток з картопелькою та салатиком, як і собі.
Під час обіду підійшла без всіляких кривлянь та запобігань, та й запропонувала пообідати разом. Валерик здивовано витріщився на мене, ніби перший раз вздрів, почервонів, як рак в окропі, почав віднєкуватися. Ну, я дівчина проста, переконувати вмію, кажу – їж давай, поправляйся.
Бо скопитишся на тих фастфудівських харчах. Ну, він і здався. Ха, хто би сумнівавси. Виділи би ви, як уплітав і дякував з повним ротом, аж за вухами тріщало, я вже було хотіла запропонувати йому ще й свою порцію, та не встигла… Якимсь шостим чуттям відчула щось, малоприємне в повітрі. Повертаю голову і виджу купу палаючих злістю, ненавистю і ще чимсь, навіть не знаю чим, очиць, що пекельним вогнем мене свердлять-буравлять, пропікають до кісток. Оце повний капець. Всьо… пропала я.
Вони ж мене тепер з офісною пилюкою змішають. Та було пізно. На другий день зі мною вже ніхто не вітався, не балакав, демонстративно мене не бачили. Лише за плечима шипіли, яко зміюки. Я продовжувала підгодовувати Валерика домашніми смаколиками, а що мені вже втрачати?
Він хвалив мої кулінарні таланти, а мені було звичайно ж приємно. Хоч комусь згодилося моє вміння куховарити. Мені не важко, а людині корисно і поживно. Нє, я не розраховувала, шо раптом Валерик закохається в мене, захоче мати таку господиню в своєму домі, хоча, якщо чесно, таки було би файно, але, я не розкатувала губу.
Чисто по-людськи хотіла, як і будь хто, подячного доброго слова. А тим часом, день відо дня хмари в офісі над моєю бідолашною головонькою нависали все густіші та чорніші. І настав день, коли шеф викликавши мене на килим довго вичитував за якісь не існуючі гріхи, за невміння вести справи, а за тим звелів написати заяву на звільнення. Їжєкови зрозуміло, шо моїх пояснень та виправдань ніхто слухати навіть не збирався, хоч роботу свою я, як і перед тим виконувала вчасно, ретельно і без помилок, чи нарікань клієнтів.
Звісно, знала я звідки ноги ростуть, і звідки той сморід ширився, а тому, аби не видіти більше тих зміюк, заяву сіла й написала. Вийшла з шефового кабінету, дивлюся, злорадно кривлять писки мої, вже колишні, колеги. Я їм усміхнулася, побажала щістє, здоровлє, зібрала свої манатки і більше їх не виділа.
Як склалася доля Валерика, і чи котрась гадюка його на собі таки оженила, не знаю. З того часу багато води сплило, я налагодила свій маленький бізнес, готую страви на замовлення не бідним людям, котрі люблять файно й смачно поїсти, але аби самим не готувати.
Ну, а де би тоті панії, шо мають дорогі манікюри, та пишні зачіски, щось там на кухні смажили, варили, димами та варевом би ся просмерділи? Не царське то діло. Кожному своє. Я й не нарікаю, варю, смажу, печу, тушкую, та й вже готове замовлення відправляю. Люди кажуть, же моє куховарство їм до вподоби, а я тільки рада.
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту.
© В.С.
